Новітня історія України: ПОЧАТОК ВІДРОДЖЕННЯ ЧИ ПРОДОВЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТРАГЕДІЇ?

Петро Симоненко 15 вересня 2000, 00:00

Останніми місяцями київська влада прагне переконати спільноту, що в країні відбуваються якісні зміни, які відкривають шлях до подолання кризи й початку економічного відродження. Характерною в цьому плані є опублікована в українській версії «Известий» (21.07. 2000) велика стаття першого заступника голови ВР України В.Медведчука «Історія починається...».

Він вважає, що новітню історію України (з 1991 р.) можна розділити на два періоди. До першого відносить час із 1991-го до 1999 року й характеризує його повільним, але неухильним сповзанням нашої країни в соціально-економічну прірву, деградацією вітчизняного виробництва й катастрофічним падінням усіх показників життєдіяльності держави й суспільства.

При цьому В.Медведчук явно свідомо залишив поза своєю увагою аналіз сформованої в країні катастрофічної соціально-економічної ситуації, причини її виникнення.

Втративши будь-яке почуття реальності, він повчально пропонує як взірець своїм голодним співвітчизникам самого себе. Така поведінка обурює навіть відставну партію влади. Орган НДП «Україна і світ сьогодні» (20.05.2000) пише про В.Медведчука: «...Люди, котрі посеред глибокої соціальної кризи наважуються вихвалятися мільйонними прибутками, квартирами на Кіпрі, гардеробами від головних італійських кутюр’є — чваньки й нахаби».

Тепер В.Медведчук обіцяє такі самі «матеріальні умови життя» всім, хто стане під прапори СДПУ(о) й підтримає його властолюбні амбіції. Амбіції ж ці неабиякі — аж ніяк не нижче президентського крісла.

Вину за жалюгідні результати перших восьми років незалежності України В.Медведчук цілком покладає на «непослідовність, слабку волю, непрофесіоналізм і провінціалізм значної частини української еліти». При цьому В.Медведчук говорить про еліту як про «головного українського суспільного суб’єкта», геть забуваючи, що соціально-політична суб’єктність всього українського народу загалом-то «головніша» від суб’єктності еліти.

Я вже не кажу про те, що В.Медведчук виказує вельми специфічне й загалом явно небезкорисливе ставлення до національної еліти: він змішує еліту з владно-бюрократичною номенклатурою — симбіоз влади з фінансовою олігархією (своєрідна «еліта в законі», яка прагне приватизувати саму державну владу). За такого підходу будь-який демагог чи пройдисвіт, допавшись до влади чи грошей, управі віднести себе до еліти. (У цьому зв’язку хотілося б дізнатися, чи й досі вважає українська «еліта» одним зі своїх колишнього прем’єра Лазаренка, що нудиться на нарах в американській в’язниці, як і багатьох інших утікачів?)

Ясна річ, така «еліта», що цілком ігнорує національні інтереси, політично деструктивна й соціально небезпечна за самою своєю суттю. Тож цілком даремно віце-спікер нарікає на те, що наша еліта виявилася неспроможною піднятися на рівень тих завдань, тієї компетентності, відповідальності та просто порядності, які поставило перед нею проголошення незалежності України. Адже чогось іншого від такої еліти годі було й чекати — рівень цих завдань вона ніколи не піднімала вище своїх вузьких інтересів, а масштаби її мислення завжди обмежувалися рамками особистої, причому сьогохвилинної вигоди.

Вирощена і вихована в бюрократичних структурах радянської партійної системи, нинішня владна еліта України є не більше ніж деградованою, цілком деідеологізованою частиною старої, номенклатурної еліти, яка, завдяки своїй безпринципності, шкурному цинізму й моральній готовності до продажності, зуміла миттєво «перебудуватися», повернути на 180 градусів кермо своєї особистої долі.

Причому безпринципний конформізм, некомпетентність, несамостійність, брехливість і боягузливість є глибоко вкоріненими в її психіці пороками виховання, а нездоланне бажання плазувати має просто рефлекторний характер. До речі, слід відзначити дешеву амбіційність і холуйський гонор нашої влади у відносинах із Росією. Демонструючи перед Москвою пихату гординю та дріб’язкову непоступливість у нікчемних питаннях, наша владна еліта готова рабськи плазувати перед Вашингтоном, ганьблячи себе та принижуючи Українську державу, яку вона представляє.

Друга складова української еліти — олігархія, продукт соціально-економічної деградації суспільства під час «перебудови» й «радикальних реформ».

Зосередивши у своїх руках у процесі розграбування суспільного багатства величезні кошти, у значній своїй частині криміналізована й тісно пов’язана з корумпованим чиновництвом, ця частина еліти вирішально впливає на винесення державних рішень на найвищому рівні. Так, приміром, шведський економіст А.Ослунг, який працював у 1994—97 рр. радником українського уряду, говорить в інтерв’ю радіо «Свобода» (21.08.2000): «Кучма слухає олігархів, міністра внутрішніх справ Кравченка, голову СБУ Деркача, що керують своїми власними абсолютно незаконними бізнес-імперіями».

Олігархія активно втручається в державну політику, підкуповуючи чиновників, проникаючи в усі органи влади (багато українських олігархів є за сумісництвом ще й депутатами ВР України), створюючи власні партії, покликані обстоювати економічні інтереси своїх господарів.

Олігархія сьогодні дуже зацікавлена в сильній, авторитарній (хоча й псевдодемократичній), підконтрольній капіталу державі, спроможній ефективно захищати її інтереси.

З іншого боку, українська буржуазія прагне встановити режим цілковитої безконтрольності своїх дій, вимагаючи усунути втручання держави в економічні відносини навіть на законодавчому рівні, виступає проти державного регулювання відносин праці й капіталу, прагнучи домогтися повної та неподільної залежності найманих працівників від волі роботодавця-капіталіста.

Навіть при поверховому знайомстві з програмами центристських партій стає ясно, що практично всі вони захищають саме це гасло, стоять на ідейних позиціях буржуазно-демократичного лібералізму та сповідують погляди переважно крупної буржуазії. Ці погляди давно відомі: недоторканність приватної власності (навіть коли її нажито неправедним шляхом), обмеження, а то й цілковите згортання втручання держави в економічні процеси (капітал прагне абсолютної безконтрольності), пріоритет «прав людини» (які переважно зводяться до тієї ж таки приватної власності), підміна держави якимсь «громадянським суспільством», що фактично означає передачу функцій державної влади асоціаціям громадян.

А враховуючи дезорганізацію та зубожіння українського населення, говорити нині про передачу «асоціаціям громадян» владних функцій означає вести мову про передачу всієї влади олігархії (тобто, цих «громадян» ми вже зараз можемо назвати поіменно).

Тож можна впевнено стверджувати, що будь-яка українська партія, яка включила до своєї програми положення про громадянське суспільство, яка заявляє про відмову від претензій на політичну владу, реально чи потенційно є олігархічною. Сенс діяльності більшості центристських партій в Україні — лише лобіювання економічних інтересів фінансово-промислових груп і бюрократичних зграй, що стоять за ними і фактично претендують на всю політичну владу в країні. І вся діяльність таких партій стоїть на двох китах: фінансовій підтримці олігархічних кланів і адміністративних ресурсах тієї частини державного апарату, яка зацікавлена в такого штибу політичній діяльності.

Часто й густо ці партії є просто політичною надбудовою тієї чи іншої фінансово-промислової групи. Приміром, М.Сирота прямо говорить: «СДПУ(о), як і раніше, контролює ринок електроенергії, «Батьківщина» керує газовими потоками, а «Відродження регіонів» має справу з ринком нафтопродуктів.... Тігіпко об’єднує свій капітал із партією «Трудова Україна» та структурами Віктора Пінчука й Андрія Деркача» («УіСС», 22—28.07.00).

Та й сам О.Зінченко («Зеркало недели», 05.06.99) фактично визнає, що створювані олігархією партії, зокрема й СДПУ(о), служать винятково захисту вузько групових економічних інтересів своїх «фундаторів», а функціонери й рядові члени таких партій вважаються найманцями, лобістами цих інтересів.

Таким чином, в Україні відбувається злиття бізнесу й політики, що є дуже небезпечним для суспільства явищем — демократія виступає лише як метод боротьби за владу й перерозподіл власності та владних повноважень між різними об’єднаннями олігархів і чиновників.

Увійшовши в силу, українська бізнес-еліта замахнулася приватизувати, перетворити на свою приватну власність саму державну владу, перетворити її на об’єкт купівлі-продажу.

На моє глибоке переконання, створення більшості у ВР і перехід до неї всієї законодавчої влади свідчать про те, що законотворчість втратила публічну природу, про глибоку кризу парламентаризму в Україні, що де-факто знищено розмежування влади й тепер вона в країні остаточно перейшла до кланів і олігархічних угруповань. Ініціатором створення такої небезпечної обстановки є сама виконавча влада на чолі з Президентом.

Майбутнє парламентської більшості досить очевидне — вона існуватиме доти, поки протягуватиме закони, у яких зацікавлена вся українська олігархія. Йдеться передусім про Земельний, Податковий і Цивільний кодекси. Проте ідилічна єдність олігархічних партій більшості цілком ілюзорна й дуже ненадійна — будь-якої миті загострення суперечностей між бізнес-кланами може підірвати всю хистку блок-конструкцію правоцентристів у ВР.

Характерною рисою нинішнього етапу є те, що боротьбу олігархічних кланів перенесено в надра виконавчої влади: якщо законодавче рішення парламенту концептуально більш-менш улаштовує всі бізнес-угруповання, то втілити його в практику державного управління кожна група прагне з найбільшою вигодою для себе та з найменшою користю для своїх конкурентів.

Втручання олігархів у визначення державної політики призводить до її повної дезорганізації, унеможливлює конструктивний і відповідальний діалог України з її міжнародними партнерами.

Саме тому й виглядає вельми непереконливим, туманним другий аргумент, придуманий В.Медведчуком на підтвердження того, що Україна ввійшла в другий етап свого розвитку: «Іншою особливістю нинішнього періоду є те, що дедалі більша кількість представників законодавчої влади починають усвідомлювати свою європейську, саме європейську, кревність».

В.Медведчук абсолютизує, щоб не сказати обожнює, західний досвід і збирається, не вагаючись, застосувати його для реформування всіх сфер українського суспільства: «Я переконаний, що практично всі секрети подолання нашої кризи треба шукати в Європі». При цьому він геть ігнорує історичні особливості й національну специфіку розвитку України.

Насправді привабливість Заходу для нової української еліти, для українських компрадорів має цілком інші, ніяк не ідеалістичні причини: адже ніхто з «нових українців» не пов’язує свою долю зі своєю батьківщиною — до Заходу вони ставляться як до вірогідного пункту евакуації в разі соціального вибуху чи можливих переслідувань із боку влади (приклад Лазаренка досить красномовний).

Тож українська еліта справді збирається «входити в Європу» на постійне місце проживання, але без українського народу. Саме тому олігархія ховає накрадені гроші в європейських банках, завбачливо запасається іноземними паспортами, купує на Заході нерухомість, відправляє туди на акліматизацію своїх дітей. По суті, наша еліта поводиться як колоніальна адміністрація, що розглядає нещадне пограбування колонії (України) як заставу свого забезпеченого майбутнього в метрополії (на Заході). А платою за право української еліти сховатися на Заході від гніву народу є наші національні інтереси.

Саме тому українська влада та її союзниця — олігархія вперто замовчують той факт, що для такого входження однієї віри мало — райські ключарі з ЄС вимагають соліднішу перепустку і принаймні зі смертним гріхом бідності, що неминуче переростає в злидні, Україну в Європу точно не пустять. Так, член комісії з питань розширення ЄС Г.Верхеген ще в листопаді 1999 р. заявив у Європарламенті, що було б безвідповідально пропонувати включити Україну в реєстр майбутніх членів Європейського союзу. І роздратовано додав: «Кожен, хто думає, що Україну варто було б прийняти в ЄС,.. міг би, мабуть, запропонувати, аби Мексику прийняли у США».

Безнадійне падіння всіх економічних і соціальних показників, сміховинне імітування ринкових реформ, явне посилення антидемократизму політичної системи, її авторитаризм, зростання політичної могутності корпоративних кланів, корупція держапарату та криміналізація всього суспільства — усі ці «реалії України» перетворюють мрії українських «реформаторів» про «входження в Європу» на чистісінький абсурд.

Варто окремо зупинитися на занадто бадьорих заявах віце-спікера про те, що переобрання Л.Кучми поховало «ілюзії можливої реставрації лівої ідеології».

Адже соціал-демократ, яким вважає себе В.Медведчук, висловлює свою ворожість лівій ідеології, хоча в усьому світі соціал-демократію вважають політичним рухом саме лівої орієнтації, соціальною базою якої виступають не капіталісти, а люди праці. Мимоволі виникають сумніви у щирості соціал- демократичних переконань В.Медведчука.

Якщо ж він має на увазі комуністичну ідеологію, то й у цьому разі подив не стає меншим: принаймні некоректно говорити про «реставрацію» ідеології, яка має тверду підтримку майже сорока відсотків населення України. Адже саме стільки (за офіційними підрахунками!) проголосувало за кандидата від КПУ на останніх президентських виборах.

Та й уся Європа добре знає, як «переміг» Леонід Кучма.

Тож саме з цієї причини нова буржуазія не тільки не може ігнорувати привабливість лівих ідей, а й поривається використовувати їх у своїх інтересах. Інакше влада й олігархія не намагалися б перехопити ліві гасла, не намагалися б створювати трансвеститні партії, що вбираються в комуністичні й соціалістичні одежинки. Уже створили й ряджений «комсомол», і підсадну «КПУ(о)», хоча, схоже, самі спонсори-творці не вельми розраховують на успіх. Недарма «УіСС» (20.05.2000) влучно охрестила СДПУ(о) «соціал-міліонерією».

Слід сказати, що ні нинішній владі, ні утворюваним олігархією партіям абсолютно нічого запропонувати українському народові як духовний орієнтир, ідейну перспективу розвитку суспільства в чисто ідеологічному аспекті. І це не лише моя думка.

Так, західний дослідник Лестер Туроу пише: «Націю об’єднує або зовнішня загроза, або потужна внутрішня ідеологія, якою був комунізм... Сьогодні правителі Росії та інших пострадянських країн не мають у своєму розпорядженні ні сили, ні ідеології» (стор. 214). (Це, до речі, пояснює і те, чому влада в Україні старанно ліпить образ ворога — Росію: оскільки не має об’єднуючої ідеї, спробуємо, мовляв, об’єднати народ вигаданим страхом перед «північним сусідом».)

Саме тому метушня навколо «української національної ідеї» закінчилася повним провалом — нинішня влада не спроможна висунути об’єднуючу ідею не те що для всього народу, а навіть для самої себе.

Фактично жодна ідеологічна система, експортована за останнє десятиліття з Заходу чи ексгумована з духовних могил минулого, не знайшла в Україні помітної підтримки народу. Націоналізм (особливо в його радикальній, етнократичній версії) не має широкої підтримки навіть на західноукраїнських землях, а на сході викликає у людей відверту ворожість. Лібералізм (головним чином через свою причетність до економічної політики «шокової терапії») більшість населення України сприймає винятково негативно.

Таким чином, дарма наші буржуазно-ліберальні опоненти впадають у патетику, проголошуючи початок нового етапу в українській історії, — її основні параметри та формати розвитку, на жаль, мало змінилися після 1999 року, і ніякого другого, оптимістичного етапу немає. Сама природа української владної еліти, її соціально-політична поведінка не дають найменших підстав сподіватися, що вона в змозі подолати системну кризу, що охопила нашу країну останніми роками.

У суспільстві дедалі міцнішою стає переконаність у тому, що переломити хід кризового розвитку країни можливо, тільки усунувши альянс бюрократії та олігархії від управління державою. Саме це комуністи України і вважають своїм найближчим політичним завданням й абсолютно необхідною передумовою соціально-економічного розвитку України. І тільки після виконання цього завдання справді почнеться новий етап розвитку нашої країни.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89