УДОСВіТА ПРОКИНУЛИСЬ ВОНИ...

Сергій Рахманін 14 липня 2000, 00:00

Читайте також

Сергій РАХМАНІН

І був день передостанній. І подивився Президент на справу рук депутатських і вирішив він, що це добре. І подивилися депутати на справу рук своїх та й подумали: «Хай шляк трафить! І шо це було?»

Улітку 1996-го зафіксовано перший і, здається, останній випадок активного депутатського опору президентській волі. Улітку 2000-го ВР уперше здалася без бою. Законодавці не те що не чинили опору, вони навіть не пручалися. Ну хоч би покомизилися для пристойності, чи що... Прикро. Їй-Богу прикро, що кучмівські поправки до Основного Закону не голосувалися двома з половиною тижнями раніше, — справді, це було б глибоко символічно. Тоді 28 червня вже точно на віки прописалося б у вітчизняному політичному календарі. Як свято парламентської еволюції. Чотири довгих роки. Чотири коротких кроки. Від легкого сп’яніння конституційної ночі до важкого похмілля імплементаційного ранку.

Досить було о 9.30 13 липня подивитися на колір обличчя Олександра Мороза, щоб зрозуміти: шансів на те, що президентську версію конституційних поправок «завалять», просто немає. Усе віщувало швидку й переконливу перемогу Банкової. У Раді панував просто-таки непристойний ажіотаж. Біля столів реєстрації — юрба народу. Просто як у приймальні Юрія Кравченка світлого свята різдва міністрового. Усюди виднілися давно забуті обличчя. Як сором’язливо признавався ряд народних обранців, дві доби окремі громадяни й цілі структури займалися пошуком зниклих депутатів, витяганням оних зі схронів і доставкою їх у будинок на Грушевського.

Комуністи та прогресивні соціалісти напередодні «судного дня» завбачливо підзарядили акумулятори відеокамер і дбайливо протерли оптику ганчірочками — готуючись фіксувати на плівку порушення регламенту (себто голосування двома та більше картками). Марно. Передостаннього дня роботи п’ятої сесії «до верстата» прийшли «і мертві, і живі, і ненароджені». Подейкують, нібито дехто пручався — хтось намагався «залягти на лікарняний», хтось — утекти в дострокову відпустку... Але до призначеного часу недужі дивовижним чином зцілилися, а лінивих осінило працьовитістю. З останніми «більшовиками», котрі все ще сумнівалися (на початку тижня, за деякою інформацією, їх набиралося до півсотні), Банкова «попрацювала» ввечері 12-го. Уранці 13-го дехто з представників УНР, «Реформ», ПЗУ мали такий вигляд, ніби їх напередодні почавили танками. Інші мали вигляд дуже задоволений (цікаво, чому?). На обличчях декого читалася цілковита байдужість до всього, що відбувається. Хтось ховав очі, хтось — картки, хтось ховався від неминучого у буфеті. І всі розуміли — станеться те, що має статися.

Саме дійство мало буденний характер, майже домашній. На нетривалій «розминці» приречено побуцалися останні парламентські «бойскаути» — Мороз, Єльяшкевич, Матвієнко. Пропозиція почекати вердикту Конституційного суду з приводу альтернативного «поправкового» проекту (аби проголосувати за обидва документи) розуміння не знайшла.

Потім настав час комуністів. Усупереч очікуванням шанувальників політичних трилерів, представники КПУ не робили спроб зірвати роботу сесії — на тих, хто сподівався побачити захоплення трибуни, рукопашний бій чи хоча б демонстративний вихід із залу, чекало розчарування. Оборонці ленінських ідей спокійно зареєструвались і без особливого натхнення відпрацювали обов’язкову програму — ще раз поговорили про порушення регламенту в процесі голосування за проект Земельного кодексу, ще раз заслухали голову регламентного комітету, ще раз мляво погаласували. На все про все пішло якихось півгодини. Після того, як ритуальні процедури було виконано, до справи підключився Плющ, котрий доти відверто нудьгував. Іван Степанович урочисто назвав номер постанови, ліві дисципліновано повитягали картки, «більшовики» не менш дисципліновано приклалися до заповітних кнопочок, і вже за хвилину депутатський корпус розпочав обговорення наступного питання. Переважна більшість мешканців ложі преси не відразу збагнула, що сталося. Не було не тільки боротьби чи суперечок, не було загалом ніякої реакції на сам факт ухвалення постанови. Ні тобі криків (радості чи розпачу), ні тобі свисту, ні тобі цілувань чи бурхливих оплесків, які плавно переходять в овацію. Словом, нічого такого, що зазвичай супроводжує голосування будь-якого скількись непересічного документа. Якщо не помиляюся, певні ознаки радості виявив один- єдиний законодавець. Як стверджують лихі парламентські язики, Олександр Задорожний був кревно зацікавлений в успіху справи — нібито йому за активну громадянську позицію пообіцяли посаду чи генпрокурора, чи глави Мінюсту. Тож Олександр Вікторович, кажуть, виявив просто дивовижну винахідливість у справі напучування колег на шлях істинний.

Ну й Бог із ними, зі скромними героями імплементаційних битв. Прикро, що свято не вшанував своєю увагою головний герой. Важко сказати, чому хранитель Конституції відмовив собі в задоволенні подивитись, як його підопічну позбавлятимуть ілюзій. Я далекий від думки, що верховний арбітр у такий спосіб демонстрував свою ворожість до обранців народу. Думаю, він був аж надто заклопотаний або дуже впевнений в успіху. Ті, кому випала честь бачити лідера нації похмурого ранку 13-го, стверджували, що він перебував у доброму гуморі. За деякими свідченнями, у середу ввечері йому пообіцяли 256 голосів «за». О 10.34 у четвер табло показало на п’ять голосів менше. Дрібниця, яка не здатна зіпсувати свято.

До речі, напередодні голосування автор цих рядків спробував розв’язати легше завдання — прикинути, скільки нардепів наважаться на опір. (На той момент уже було відомо, що комуністи не голосуватимуть зовсім.) Вийшло 20. Дійсність виявилася на два голоси оптимістичнішою. Ну скажіть на милість, хто міг передбачити негативну реакцію на спротив із боку Слави Стецько? І хто міг повірити в те, що не зламається Валерій Асадчев, один з авторів альтернативного законопроекту, але водночас ще й член фракції НРУ — штурмового загону Президента. А позиція, скажімо, Філенка, Головатого, Сироти, Омельченка, Кармазіна, Шишкіна, Шевченка прогнозувалася вельми легко. «Структурувати їх ще та й структурувати», — філософськи зауважить згодом Олександр Волков.

Утім, це дрібниці, які впливають на законодавчу математику, але не можуть змінити законотворчу геометрію. «Геометрію лома в кришталевому просторі», як зазначив один поет, на жаль, з іншого приводу. І абсолютно байдуже, як саме коментували подію трудівники кнопки й мікрофона. Хтось стримано пояснював, що він не є гвардієць-панфіловець, отже зупинка танка грудьми не входить у коло його функціональних обов’язків. Хтось обіцяв напитися сьогодні ж увечері. Хтось багатозначно натякав, що не все ще втрачено. Хтось бубонів про «всенародне волевиявлення». Хтось знизував плечима, хтось матюкався, хтось посміхався. При цьому ніхто не міг чітко пояснити, що буде завтра. І всі чудово розуміли, що сталося.

А що, власне кажучи, сталося? І, відповідно, що буде завтра? Почнемо зі спроби відповісти на перше запитання. З погляду світової революції, не сталося нічого надприродного. Народ висловив свою волю. Наказ виборців трансформовано Президентом у нудний канцелярський документ із мудрою назвою «Про внесення змін у Конституцію України за результатами всеукраїнського референдуму». Згодом документ, для простоти прозаїчно йменований депутатами «п’ятдесят три — два нулі» (за номером, наданим у парламентському секторі реєстрації законопроектів), після невеличких пригод у Верховній Раді вирушив до Конституційного суду. Члени КС м’яко пошпетили автора папірця за незначну недосконалість проекту, проте визнали ескіз закону цілком конституційним. Далі, з волі чинної (поки що) Конституції, «п’ятдесят три — два нулі» повернувся до вищого законодавчого органа країни, де після легеньких тортурів дістав попереднє схвалення. Тепер, аби став плоттю і кров’ю Основного Закону (відповідно до духу та букви 155-ї статті КУ), проект на наступній сесії мають підтримати триста депутатів.

Після позавчорашнього голосування це завдання вже не видається божевільною фантазією, але чимало політиків усе ще вважають його нездійсненим. Утім, стільки ж майстрів мистецтва можливого переконані: Леонід Кучма і не прагнутиме того, щоб уже до осені абстрактна пропрезидентська більшість стала конкретно конституційною. Нам важко судити про плани вищої посадової особи держави. Тим паче що ця особа, здається, ще не визначилася зі своїми планами. Нам залишається тільки проаналізувати, які дивіденди отримав глава держави після чергового успіху у ще одному раунді нескінченного спарингу з парламентом.

Отже, Леонід Данилович продемонстрував свою психологічну перевагу — одним зі складників його успіху стала безумовна впевненість у перемозі. І що виразніше вона виявлялася, то стрімкіше поширювалася непевність у лавах депутатів. Закон збереження енергії. Підручник із фізики, восьмий клас.

Ось короткий опис одного з прийомів, застосованих, за деякими даними, добровільними помічниками гаранта. Доброзичливець по великому секрету повідомляє депутата, котрий вагається, що його колеги по фракції (поки він тут корчить із себе останню опору демократії) уже потай бігали на Банкову і з безсумнівною користю для себе поспілкувалися з впливовим чиновником з АП. Угадайте з трьох разів, що після цього робить наш депутат? Відповідь точна, призова гра. Коли кожен боїться виявитися єдиним, хто голосуватиме проти, усі голосують за. Підручник із психології, перший курс.

З кожною новою перемогою над парламентом Кучма нарощував свою психологічну перевагу, ось чому мало не кожна така вікторія дається йому легше, ніж попередня. Уявляєте, яким допінгом стало для лідера країни те, що депутати, не поморщившись, проголосували за ослаблення власного політичного імунітету, за обмеження своїх законодавчих повноважень, за додаткове право Президента їх розпускати?

Другий принциповий момент. Попри те, що з кожним місяцем Президент дедалі сильніше приручає парламент, обиватель (на мою думку) як і раніше сприймає главу держави й вищий законодавчий орган як непримиренних антагоністів. Це дає Леоніду Кучмі політичну перевагу — він у змозі нав’язати Верховній Раді практично будь-яке принципове рішення, але при цьому кожної миті може перетворити парламентських зубрів на козлів відпущення. І це абсолютно нікого не здивує.

Далі. Після кожного нового успіху Кучма зміцнює свою репутацію діяча, який надихає, направляє та контролює всі внутрішні політичні процеси в країні. Це має вселяти постійний страх у ворогів, побожний жах у соратників і цілковиту розгубленість — в іноземних дипломатів, котрі звикли, що в кожній європейській країні, крім офіційного, неодмінно є хоча б один опозиційний центр впливу, і навчені із цими центрами працювати. У сумі три вищевикладені обставини залишають мало шансів на появу в країні добротно організованої, політично впливової, фінансово заможної і при цьому соціально строкатої опозиції.

Погодьтеся, мало хто з «близькозарубіжних» колег нашого Президента може похвалитися таким безхмарним правлінням. Єльцин пережив міні-громадянську війну в столиці, Алієв — танковий рейд на Баку, Шеварднадзе — серію замахів. У «вишикуваній повзводно й поротно» чудовій країні Білорусі є цілком відчутна опозиція, яка не боїться марширувати мінськими вулицями, не боїться лукашенківських указів і лукашенківських камуфльованих «архангелів». А в Україні з масовим проявом народного гніву асоціюються хіба що потішні першотравневі марші комуністів та марш- кидок на Київ гірників «шахти імені Лазаренка».

Слава Ісусу, що нашій країні вдалося уникнути жорстоких парламентсько- президентських сутичок, таких, як в РФ, Білорусі й Казахстані, що завершилися розпуском (а в російському випадку ще і розстрілом) законодавчих зборів. Але ж «оксамитові парламентські революції» на кшталт молдовської також чомусь не приживаються на українському грунті. Депутати зі стажем, котрі зі слізьми згадують вікопомний виграш у Президента в червні 1996-го, схожі на старих львівських болільників, котрі ніяк не можуть забути, що три десятки років тому «наші «Карпати» виграли у москалів Кубок їхніх Совєтів».

То скажіть на милість, навіщо Президенту розпускати такий чудовий, такий милий і чуйний парламент? А якщо ні до чого, то звідки ці нав’язливі чутки про дострокові вибори чи цієї осені, чи наступної весни? Тема позачергової виборчої кампанії в процесі переговорів між вождями фракцій і представниками президентської адміністрації спливала не раз. Це неофіційно підтверджують люди, котрі мали нещастя бути очевидцями передімплементаційних бесід. Багато хто хотів мати гарантії, що після позитивного голосування за «два нулі» горезвісну «сокиру» гіпотетичного розгону нарешті знімуть з люстри, що висить над сесійною залою.

Ясна річ, посланців депутатських об’єднань, котрі таємно чи відкрито побували на Банковій задля «консультацій» і «прояснення позицій», цікавили не тільки дострокові вибори. Дехто в процесі розмови втомлено зауважував, що ось він три терміни в Раді, час уже і про душу подумати. А найкраще думається про душу, як відомо, у чиновницькому кріслі. Та мало про що можна відверто поговорити з чарівними й чуйними хлопцями з АП, котрі досконало опанували правила політичного маркетингу, лізингу й шопінгу. Отож і обіцяли відразу двом, трьом, п’ятьом потенційним міністрам з числа нардепів одні й ті самі посади.

І приходили деякі депутати з Банкової посвітлені. А відпо- відаючи на журналістське запитання «Чи будуть дострокові вибори?» змовницьки підморгували й довго мотали головами. І аргументували логічними викладками.

Аргумент перший — глава держави збагачений корисним досвідом успішного ламання нинішнього парламенту об коліно (перенесення інавгурації, затвердження Ющенка, формування уряду, конструювання більшості, легалізація оної, ухвалення бюджету, схвалення урядової програми, імплементація et cetera). Апробовано методологію, є домашні заготовки на різні випадки життя, до кожної фракції підібрано ключі (переважно розвідні). З новим складом законодавчого органу доведеться все починати спочатку. Більше того — будь-який, навіть найдружніший парламент приречений на болісний період обкатки, усушки й утрушування. Поки депутати-неофіти навчатимуться натискати на кнопки, шикувати помічників та облаштовувати кабінети, поки лідери політичних і лобістських угруповань самовіддано ділитимуть ключові посади, законодавча база приречена відпочивати.

Аргумент другий — Президент безсумнівно зацікавлений, щоб Україна як мінімум справляла враження стабільної, контрольованої та прогнозованої держави. Це обивателю байдуже — він, обиватель, в упор не пам’ятає, що ж він таке волевиявив у квітні, відмовляється розуміти значення слова ВВП й Олександра Волкова асоціює (у найкращому випадку) з автором казки про Страшилу. Його, обивателя, можна зрозуміти, позаяк він створює ВВП, а йому не платять. А от Білому дому, приміром, не байдуже — бо він платить. А якщо у найближчому майбутньому Капітолійський пагорб окупують представники Республіканської партії (і якщо ці представники уважно вивчать протоколи допитів Павла Івановича), то ступінь небайдужості до подій в Україні буде ще вищою.

Ясна річ, небайдужа до сусідки й Росія. Молодий і зубастий Путін теж не проти пограти на наших внутрішніх суперечностях — знову витягнуті зі старої політичної колоди «російськомовна» й «церковна» карти стали новим приводом для дипломатичного й економічного тиску з боку стратегічного партнера.

От і виходить, що главі держави, котрий наважиться на розпуск парламенту, важко буде пояснити світовій спільноті, що «не все так погано в нашому домі». Особливо коли в цьому домі немає ядерної зброї і майже немає власних енергоносіїв. І незалежно від того, як виглядатиме реакція старших братів — коректною (МФВ) чи різкою (ПАРЄ), однаково це буде негативна реакція.

І останнє. Ніхто не може поручитися, що нова ВР буде якісно краща (із президентської точки зору), ніж Рада нинішня. Новий виборчий закон ще в зародку. І поки що жодне політичне УЗО не в змозі визначити, «хлопчик» це буде чи «дівчинка». Мажоритарна схема, що ідеально підходить Леонідові Кучмі, навряд чи пройде. У першу чергу, її прийняття не допустять комуністи, які на довиборах ще раз переконалися, що батогом обуха не переб’єш. А за старим виборчим законом ліві теоретично можуть нагнати до нового парламенту народу не менше, ніж у попередній. І все спочатку?

Викладене вище — не спроба вгадати дії Президента. Це довільні умовиводи, причому належать вони не авторові цих рядків (він їх лише узагальнив і систематизував), а депутатам, які представляють як правий табір, так і лівий. І схожі вони не стільки на вправи з логіки, скільки на спробу аутотренінгу. Оскільки той, хто хоче завжди знаходити політичну логіку у вчинках Президента, займається вкрай невдячною справою. Є речі ірраціональні. Можна, приміром, припустити, що, як мінімум, чотири роки глава держави бореться з абсолютно позаполітичним бажанням розпустити парламент. Можна припустити і те, що розуміння політичної доцільності та поради тверезомислячих придворних дотепер утримували Леоніда Даниловича від подібного кроку. Але якщо парламент і далі буде настільки непристойно «відкритий для дискусії» із главою держави, останній може і не втриматися від спокуси. І розпустить ВР тільки тому, що загнаних коней заведено пристрілювати. Це буде абсолютно природно, з одного боку. Але з іншого — у цьому не буде ніякої логіки...

Настільки ж безнадійно — намагатися прорахувати кадрові зміни в Кабміні (а для багатьох не секрет, що Леонід Данилович напряму зв’язував можливі урядові перестановки з голосуванням по імплементаційному проекту). Чи відстежити подальшу долю документа, теоретично спроможного стати складовою частиною Конституції.

Парламентські знавці пропонували кілька варіантів розвитку подій. Відповідно до однієї гіпотези, проект розглядатимуть уже на початку наступної сесії і благополучно провалять. Після чого на світ з’явиться звернення до народу, підписане Президентом, прем’єром, спікером і лідером «більшовицьких» фракцій, зміст якого простий — «народ і партії єдині», але окремі комуністи в парламенті заважають нам плавно рухатися в бік демократії. Наступним кроком має стати черговий референдум, на якому народ повинний дозволити Президенту впровадити конституційні поправки в життя з допомогою свого указу. Цікавий нюанс — відповідно до цієї схеми, ніхто нікого не розганяє. Версія потішна, але, м’яко кажучи, не зовсім правова. Хоча народ у нас і виступає «єдиним джерелом влади», але питання зміни в Конституцію не можуть вирішуватися виключно з допомогою всенародних опитувань, незалежно від їхнього статусу (156-а стаття Основного Закону).

Другий план передбачає все те ж саме, тільки без референдуму. І звернення буде не до народу, а до Президента. І підпишуть його тільки депутати. У разі потреби до них можуть приєднатися регіональні лідери. Перед цим Україною має прокотитися нова хвиля чуток про прийдешні кадрові чищення — губернатори в такі моменти звичайно відчувають особливий напад любові до Президента. Теж нічого планчик, ось тільки Конституцію можуть змінювати тільки законодавці, про що час від часу тихо нагадує опозиція і голосно — Рада Європи. Чи боїться Президент негативної реакції Заходу? Запитання до Президента. Якщо до осені не буде фінансових надходжень у нашу охлялу економіку, то, може, і не буде сенсу боятися. Сергій Головатий, Олександр Мороз, Ігор Коліушко вважають, що розпуск більш ніж імовірний.

Варіант третій. Практично точна копія другого, але збагачений важливою деталлю — розпуском парламенту. Спровокувати подібний крок можуть, приміром, низькі показники голосування за президентський проект. Низка аналітиків переконана, що «більшовики», навіть поставлені перед фактом розгону, майже напевно підпишуть відозву до Президента або навіть самі попросять гаранта їх розпустити. У цьому випадку країна має повне право гнівно сказати Заходу — не суньте носа до наших внутрішніх справ, у нас повна демократія! Чи вам, добродії з ПАРЄ, по дорозі з комуністами!?

Ще один варіант, дуже невиразний. Нібито президентський проект набере триста голосів, але за однієї умови — у нього будуть внесені доповнення, що пом’якшують зміст формулювань. Або зроблять те ж саме шляхом прийняття кількох десятків так званих «конституційних» законів, що розшифровують зміст поправок і регламентують порядок їх застосування.

Тут починається плутанина. Є думка, що доповнення в президентський проект вносити можна, але тоді документ доведеться знову відправляти в Конституційний суд для тлумачення, і голосування перенесеться на невизначений термін. А от відомий правознавець Віктор Мусіяка, приміром, переконаний, що вносити зміни дозволено тільки в закони, для чого і передбачено кілька читань, після яких, зазвичай, проект нівечать до невпізнанності. А для конституційних поправок передбачена більш прозора схема — попереднє схвалення на одній сесії (226 голосів), прийняття на наступній сесії (300 голосів) і затвердження на всеукраїнському референдумі. Ні про які зміни або повторні читання в Основному Законі немає жодного слова.

Деякі гарячі голови беруться стверджувати, що Президент просуне свої поправки шляхом кількох голосувань, але це категорично забороняє робити 158-ма стаття Конституції, що говорить: якщо проект не набрав 300 голосів із першого разу, то наступний «раз» може настати не раніше, ніж через рік.

Повірити в те, що депутати просто так «видають на-гора» триста голосів, складно. Але ще складніше повірити, що Президент оступиться. І зовсім уже важко уявити, як він новими повноваженнями розпорядиться. І як це зробить його наступник. Тому що невідомо, хто ним виявиться. Зміни 80-ї і 90-ї статей Конституції дають главі держави практично абсолютну владу над парламентом, єдиним органом, що дотепер ще хоч якось незалежний від Президента. Не теоретично, а насправді. Конституція — небезпечна штука, будь-яка її норма має пряму дію. І поки будуть прийняті профільні закони, що регулюють уже внесені зміни (а коли ще вони будуть прийняті), поправки можуть стати воістину смертельною зброєю в руках головної чинної особи вітчизняної політики.

Отже, поки в законодавчому полі туман. Усе зрозуміло лише з альтернативним проектом. Його без найменшого вагання того ж дня поховав Конституційний суд. Цікава дрібничка: хибою і президентського документа, і «варіанту Мороза — Головатого» члени КС вважають відсутність системності. Але при цьому одному паперові дали «зелене світло», а інший завернули. Вердикт головної правової інстанції країни дав одному з авторів альтернативного проекту, Олександрові Морозу, резонну нагоду дорікнути Конституційному судові за використання неконституційної практики подвійних стандартів. І запідозрити виконавчу владу в тиску на найнезалежніший (за визначенням) орган. Дав різку оцінку і його тезка Єльяшкевич. Він зауважив, що КС мав би лише відповісти, чи не обмежує проект права громадян і чи не загрожує його прийняття національній безпеці.

Пам’ятаєте, як казав один із героїв «Вокзалу для двох»: «Я тобі що велів? Я тобі велів дині стерегти! А ти що наробив?»

Втім, Конституційним судом у четвер були незадоволені багато хто. Навіть лідер не найменшої більшовицької фракції Петро Порошенко назвав рішення КС спробою «перекласти відповідальність із хворої голови на здорову».

Усе з’ясовано: похмільним ранком завжди хочеться зірвати злість на кішці, що занадто голосно рухається паркетом. Не станеш же бити морду тому, хто тебе вчора напоїв. І битися з власним відбитком у дзеркалі не будеш. Та й кішку не зловиш — хіба що капцем жбурнеш для зняття стресу. А потім болісно шукаєш куточок, в який можна забратися, щоб тебе ніхто не бачив і не зачіпав.

В імплементаційного похмілля такі самі симптоми...

Сергій РАХМАНІН

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.02
EUR 27.92