136-й ФіЛАРМОНіЧНИЙ: іЗ ЗАХОПЛЕННЯМ і БЕЗ...

ПРЕАМБУЛА

Філармонічний сезон 1999/2000 завершений. Позаду — абонементні концерти і гастрольні виступи, фестивалі, цикли і разові акції, яскраві враження — і, звісно ж, розчарування. Усе як завжди? А може, все ж по-новому? Чи живуть традиції, що формувалися роками, або, навпаки, узяли гору реалії дня сьогоднішнього, практицизм і прагматизм сучасності? З поінформованих джерел наприкінці сезону стало відомо, що фінансування національних колективів скорочено ледь чи не на п’ятдесят відсотків. Тим більше підстав згадати про минулі події — адже тільки пам’ятаючи про видатні досягнення минулого, можемо формувати привабливе майбутнє; тільки усвідомивши помилкові кроки, можемо уникнути їхнього повторення.

СТАНОВИЙ ХРЕБЕТ: ПРАВДА і ВИГАДКА

У сезону-2000 було кілька «несучих», наскрізних ліній. Не було традиційних виконавчих конкурсів, що «збадьорюють» концертне життя — Горовиця, Лисенка, Леонтовича... Проте були стратегічно вірно продумані (і придумані) цикли: «Музика на межі тисячоліть», «Симфонії Малера», а також — традиційні філармонічні абонементи.

Цього разу концертне і гастрольне життя столиці визначали два абонементи — «Мистецтво гри на фортепіано» і «Скрипкова музика». Саме в рамках цих проектів Київ відвідали Ліана Ісакадзе і Сергій Стадлер, Дмитро Башкіров і Їн Ченг-Зонг, Марк Комонько і Вадим Бродський... Імена, що не потребують рекомендацій, — але якими різними були їхні концерти! Критика може, звичайно, розсипати похвалу і компліменти, але виступ С.Стадлера в сольній частині програми «Запрошення до опери», скоріше, розчарував, ніж надихнув. Най- складніші скрипкові фантазії на оперні теми (італійські, французькі, російські) часом звучали як попурі, легко — аж невагомі. Створювалося враження, що стомлений славою метр поблажливо награє перед недосвідченою провінційною публікою.

ІНТЕРЛЮДіЯ I: МіРКУВАННЯ ПРО ПУБЛіКУ

Втім, чому б і ні? Адже часом публіка з радістю дозволяє себе обдурити. Мова йде, звісно ж, не про завсідників філармонічних концертів, яких на будь-чому не проведеш. Сказане стосується, насамперед, «гостей» філармонічної зали, які прийшли «на ім’я». Вони готові прийняти будь-яку халтуру (не злякаємося назвати речі своїми іменами!) — і, без найменшого вагання, влаштовувати овації навстоячки та з вигуками «Браво!».

Взагалі, зараз стало модним не кричати «Бра-во» із наголосом на останньому складі (на французький манер), а, обхопивши голову руками, проникливо і задумливо промовити «браво...», ніби раптово прокинувшись від чарівного сну. Після деяких таких зойків хотілося підійти і запитати: «А що, власне кажучи, браво?» Невже в залі починає переважати нерозбірлива і провінційно екзальтована публіка, яка боїться, що її звинуватять у емоційній незрілості і нездатності до тонких поштовхів душі? Невже будь- який помах смичка імпозантного товстуна з величезним шлейфом регалій сприймається як вище одкровення?!

ПРАВДА і ВИГАДКА-2

Діаметрально протилежні спогади залишилися від виступу Марка Комонька в програмі «Viva, Italia». Скрипаль показав такий високий клас виконавчої майстерності, таку культуру інтерпретацій, такий рівень самовіддачі, що його концерт, без сумніву, став кульмінацією абонемента. Достатньо сказати одне: «на біс» було виконано архіскладну «Паганініану» Альфреда Шнітке — твір, що сам собою може складати концертне відділення.

Як завжди майстерно виступив у бетховенському концерті Дмитро Башкіров. Піаніст, на інтерпретаціях якого виховане не одне покоління музикантів-професіоналів, залишається таким самим — емоційно напористим, вибуховим, лідером, що веде оркестр за собою і «викладається» в кожному концерті й у кожному творі.

Концерти скрипкового і фортепіанного абонементів обов’язково включали «розхожі» твори світової класики. Так, М.Дядюрою дуже цікаво було зіграно Шосту симфонію Чайковського, Б.Которовичем — «Просвітлену ніч» Шенберга, Р.Кофманом — «Спогади про Флоренцію» Чайковського, С.Стадлером — «Пінії Рима», «Фонтани Рима» і «Свята Рима» О.Респігі. Проте й тут були прикрі невдачі. Інакше не назвеш, приміром, інтерпретацію П’ятої симфонії Бетховена М.Дядюрою в концерті, що завершував сезон.

П’ята симфонія Бетховена — твір настільки відомий, що для того, щоб узятися за його виконання, потрібно бути дуже сміливою людиною. І річ тут не в технічній складності (до речі, оркестр Національної філармонії не впорався з нею аж ніяк не через неможливість виконати її). Проблема полягає в іншому — у тому ж таки легкодумному «награванні»; за цим недбалим награванням криється неповага до слухача, що може призвести до підміни критеріїв і, в остаточному підсумку, до дилетантизму в гіршому значенні цього слова — не «дилетант-аматор», а «дилетант-непрофесіонал», халтурник.

Значно відповідальніше підійшов до виконання малерівських симфоній Володимир Сіренко. «Дзеркало тижня» неодноразово писало про цей цикл, тому скажемо одне: малерівський цикл разом із кращими абонементними концертами став справжньою прикрасою сезону, надавши йому вишукано- академічних рис.

ПЕРСОНИ

Другою «спрямовуючою» концертного сезону стали авторські вечори. Адже музична атмосфера сьогодення складається не тільки з класико-романтичної спадщини, не тільки із сучасної академічної музики. Найбільш запам’яталися минулого сезону авторські концерти Алемдара Караманова, Івана Карабиця і Володимира Рунчака.

Концерт Караманова для багатьох став відкриттям музики видатного кримського майстра. Якщо в ХVIII столітті музичний центр Європи знаходився в маленькому провінційному Мангейме, то не виключено, що майбутні покоління визнають музичним центром кінця XX століття Сімферополь. І причина цьому — музика Караманова. Ті, хто чекав авангардистських вивертів і звучань, що епатують, звукових комбінацій і переважання нових видів композиторської техніки, були жорстоко розчаровані. Музика Караманова плекає вічні цінності — і для цього їй не потрібно епатувати чи якось по-особливому виділятися. Вона несе заряд щирої емоції і спрямована від серця до серця.

На відміну від нього, ім’я Івана Карабиця — одне з перших у європейськи орієнтованому українському культурному просторі. Універсальний музикант, яскравий суспільний діяч, який живе повнокровним творчим життям; постать, що достойно представляє українське музичне мистецтво за кордоном, лектор, пропагандист і обдарований менеджер — Іван Карабиць в авторському концерті постав, у першу чергу, як Композитор. Хоровий концерт «Сад божественних пісень», що, на жаль, дуже рідко виконується, збагатив сезон-2000 новими смисловими обертонами, алюзіями до далекої епохи українського бароко і не такі вже далекі сімдесяті...

ХОР — УСЬОМУ ГОЛОВА...

Якщо мова зайшла про хорову музику, не можна не згадати двох в одному сезоні хорових фестивалів «Золотоверхий Київ», дитячу хорову асамблею і численні концерти столичних хорових колективів. Хорову музику традиційно любить наша аудиторія; у неї свій слухач — «уболівальник», який добре знає репертуар, розуміється в тонкощах хорового звучання, строї, постановці голосів. Цей сегмент сезону жив, на перший погляд, своїм автономним життям. Але це тільки на перший погляд. Насправді, тут відбувалися ті самі процеси: блискучі виступи одних (приміром, муніципального хору «Київ» під керівництвом М.Гобдича або дитячої хорової капели «Дзвіночок», під керівництвом О.Волкової), халтурні акції інших (хор Національної радіокомпанії під керівництвом В.Скоромного, що, без перебільшення, провалив кульмінацію авторського концерту Є. Станковича); виконання класики (капела ім.Ревуцького, під керівництвом Б.Антківа) — і озвучування «свіжих», тільки-но з- під пера композитора партитур (жіночий хор «Павана» НПУ ім.Драгоманова, диригент Л.Байда).

ДЖАЗ? КЛАС!..

Філармонічний сезон-2000 не обмежувався тільки академічними жанрами. І це вірно, оскільки межа проходить не лінією «легке- серйозне», а лінією «мистецтво-немистецтво». А те, що сьогодні вважається «легким», завтра може стати основою для «серйозного», навіть — «академічного». Найраще підтвердження — масштабна акція «Київ—Травень—Джаз».

Два вечори збиралися шанувальники джазу у Колонній залі філармонії. Два фестивальних вечори солідні метри і палкі неофіти вслухалися в цей таємничий феномен. Кульмінація акції — виступ тріо Енвера Ізмайлова з Бахчисарая; о, цей Енвер «із май лав» — блискучий каламбур гуляв залою. А до цього було не менш цікаво: джазовий вокал Наталі Гури, виняткова гнучкість голосу. Джаз-квартету Валерія Колесникова. Не кажемо вже про відомий «Джаз-експромт», що виконав джазові обробки «Бітлз». Такий собі вийшов оксюморон-коктейль — палкі африканські ритми з’єдналися з холоднуватою стриманістю британських балад...

Оксюмороном узагалі дихала атмосфера джаз-сейшена. Поруч — організатори: молодіжне «XXI століття для України» — і солідний Фонд сприяння розвитку мистецтв. Поруч — музиканти різного віку, одягнені «фрі стайл» — одні з показною байдужністю, інші — із вишуканою стильністю або ж із підкресленою «філармонічністю»: фрак, білий метелик. Поруч — скрипка, віолончель, баян, балалайка, ударна установка, контрабас. Поруч — танцювальні латиноамериканські, медитативні східні і рідні лірично-експресивні українські мелодії. А над усім — спільне: джазовий свінг.

ПОСТЛЮДіЯ

Чи не таким видається в цілому 136-й філармонічний сезон? І чи не в цьому його принадність? Адже у світі музики всьому є місце: і серйозній філософській концепції, і невтримним веселощам, і високому професіоналізму, і аматорським розвагам. Єдине, що недоречне тут — це халтура. Сподіватимемося, що наступного сезону її буде менше.