А що то за Еліс, і де вона живе?

За гамбурзьким рахунком, упродовж своєї прозової кар'єри Еліс Манро - а вона десятки років працює у форматі оповідання, новели - замислюється над одним макропитанням, над однією супер- або гіперпроблемою, сутність яких, думається, влучно виражає низка таких взаємодотичних формулювань: чи може сучасна людина бути щасливою? Чи є в людини підстави взагалі розраховувати на щастя? Чи існує базова, основоположна модель того, що називається щастям? І коли так, то чи означає це все, що воно (щастя) реальне, досяжне й у стосунках між чоловіком та жінкою?

У новелі "Ліс" на самому початку акцентується на тому, що це історія, розповідь не просто про чоловіка на ім'я Рой Фаулер, а про цілком сімейну людину. Він і Лайла - пара, живуть сімейно й начебто непогано. Рой має малярські навички й заробляє для сім'ї тим, що оформлює на замовлення фермерів вивіски, а також займається невеличким бізнесом - заготовляє і продає дрова, на які в окрузі є ситуативний попит. Лайла - медсестра при стоматологові, жінка вона комунікативна, приємна і забезпечує лікаря клієнтами та постійною роботою. Вихідна ситуація, здавалося б, більш-менш благополучна: і в Роя, і в Лайли є власна фахова ніша, є своя, так би мовити, сімейна спеціалізація, і нічого критичного, а тим паче гострого про дружину Рой сказати, вочевидь, не може.

Проте Еліс Манро зазирає глибше - для неї важливо з'ясувати характер міжособистісних взаємин, наявність чи відсутність психологічного контакту між людьми, особливо між тими, котрі живуть разом, у буквальному сенсі - під одним дахом. У структурі сподівань на щастя вона воліє відчути, побачити й передати душевний, внутрішній дотик людей одне до одного. Або ж його відсутність, не виключено, що навіть повну. Й тому Еліс Манро досить скоро дає зрозуміти - цю сімейну пару, Роя і Лайлу Фаулер, важко назвати безпроблемною. А проблема їхня саме в тому, що вони не є і не стали близькими людьми.

Кожен у цій парі живе своїм життям, у кожного з них своє коло інтересів і прагнень. Лайла зі своїми численними родичами, які, фактично, визначають спосіб і цінності життя Фаулерів, - це той побутовий простір, із яким Рой намагається якомога менше перетинатися, позаяк у ньому він почувається елементарно зайвим. Для посилення ефекту сімейно-родинного дисбалансу Еліс Манро наголошує не лише на психологічній, а й на фізичній, точніше - антропометричній різності Роя та рідні Лайли: "…Для семейного клана Рой - явление малоинтересное: человек, влившийся недавно, ничем пока себя не проявивший, даже потомством не успевший обзавестись. Того, кто не имеет с ними фамильного сходства, родственники почти не замечают. Все они могучие, экспансивные, шумные, Рой же низенький, малозаметный, тихий" ("Лампа, зажженная в полдень", Москва, 1986). Він формально є членом потужної в кількісному вираженні родини, але насправді живе сам по собі, і його відособлений спосіб життя, його усамітнені інтереси виконують передусім компенсаторну функцію, пом'якшуючи відсутність внутрішньосімейного контакту й усвідомлення цієї відсутності. Сімейне життя в Роя начебто є, але при цьому його немає.

Розставляючи смислові акценти у взаєминах Роя та Лайли, Еліс Манро не позбавляє свого головного персонажа турботливої думки про жінку. Якщо у власній сім'ї чоловік живе одинаком, це ще не означає, що йому не потрібне відчуття жінки, це зовсім не означає, що його життя-буття проходить без присутності жінки. Хоча б на рівні думання про неї. І письменниця подає сценки, де Рой свою родинно турботливу увагу переміщує на Карен - племінницю Лайли, яка внутрішньо йому ближча за дружину. І та пригода-випробування, що стається з ним у лісі, куди він поїхав на своїй вантажівці заготовляти дрова, щоб, як йому видавалося, не втратити свій невеличкий бізнес, невипадково відбувається на тлі дисбалансу в його сім'ї. І в цій невипадковості аж ніяк не варто шукати або вбачати дидактичні обертони: Еліс Манро за своєю художньою суттю не моралістка й тим паче не резонерка, хоча окремі її персонажі час від часу і вдаються до сентенцій. У психологічній новелі "Ліс" представлена та модель сімейних стосунків, де бути разом аж ніяк не означає бути разом насправді, де кожен проживає своє, родинно відокремлене життя, і можливість щастя, всебічної щасливості в такій сімейній моделі навряд чи викличе зливу оптимістичних перспектив.

В оповіданні "Справжнє життя" для діагностування проблеми досяжності щастя Еліс Манро зосереджує свою увагу на жіночих натурах, які, втім, подаються на тлі, можливо, не таких рельєфних, проте не менш важливих для цього тексту чоловічих персоналій. Перша, хто згадується у цьому оповіданні, - Доррі, дебела жінка з по-чоловічому грубуватою зовнішністю й абсолютно не жіночими звичками та манерами. Для такого типу жінок влаштувати свою сімейну долю і вийти заміж - це вже, сказати б, подія історичного масштабу. І, як підкреслює письменниця, сама Доррі не вельми щоб розраховувала на заміжжя й створення своєї власної сім'ї, проте коли їй трапилася нагода - у вигляді мандрівного австралійця на прізвище Спірс, після сумнівів та вагань вона все ж таки робить крок і кардинально змінює своє життя. Розповідаючи історію Доррі, Еліс Манро досить прозоро зображує її то приховану, то очевидну невпевненість у можливості свого жіночого щастя. Не виключено, що щастя для неї - лише розмиті й неясні думки про цей загадково-непевний стан. У будь-якому разі, письменниця натякає, що одна з імовірних моделей щастя - його очікування або проходження свого, особистого шляху до нього. Говорячи про австралійське життя Доррі й Спірса, вона так стисло, ба навіть тезово його окреслює, що це унеможливлює конкретні судження про досягнення чи не-досягнення Доррі щастя у своєму сімейному житті.

Мюріел разюче відрізняється від Доррі, позаяк вона (Мюріел) - достеменна невеличка красунечка й усією поведінкою майстерно хизується своєю підкресленою жіночністю. Проте у цьому хизуванні є добрий прагматичний таємний умисел - знайти собі чоловіка й благополучно, у сенсі більш-менш вигідно, вийти заміж. Мюріел належить до типу жінки-гравця, а влаштування сім'ї - це, найімовірніше, найважливіша в її особистому житті партія, котру не можна розіграти інакше, як виграти. Для неї щастя - в досягненні прагматичних цілей, щастя - це те, що можна виміряти, побачити, чого можна торкнутися руками, що, одне слово, існує в доступній матеріальній формі. Абстракції у формі духовних категорій і пошуків її мало приваблюють. Щастя, за її житейською концепцією, конкретне, а доступ до нього залежить виключно від її персональних здібностей. На відміну від Доррі, Мюріел не чекає на появу свого майбутнього чоловіка - вона його знаходить. І хоча він не зовсім той, хто спочатку їй уявлявся у примхливо-вимогливих бажаннях - мужчина-вдівець із двома малими дітьми, проте мети своєї вона досягла, сім'ю створила. А можливо, це і є щастя, споконвічне жіноче щастя, в якому практична дія недвозначно переважає над внутрішніми ваганнями та митарствами?

Ще одна жіноча натура у "Справжньому житті" - Міллісент. Порівняно з Доррі й Мюріел, вона виглядає найбільш по-сімейному влаштованою. Веде спокійне, розмірене, добре устатковане життя. Має подруг, у стосунках із якими завжди може виділити свою сімейну досвідченість та вказати на неї. Чоловік - хоча й не з провінційної еліти, проте забезпечений фермер. Він слухає дружину й прислухається до неї, вона має на нього вплив. Здавалося б, у Міллісент усе склалося таким чином, що її життя цілком надається для співвіднесення його з примарною категорією щастя, точніше - всебічного жіночого щастя. Проте Еліс Манро не вичерпує діагностику щасливості людини тільки психологічними зрізами та малюнками. Вона добирається до самої природи взаємин між жінкою і чоловіком, до суто біологічних виявів та характеристик цих взаємин. Щастя - це безваріантно універсальна гармонія в сім'ї, а чи була така гармонія у Міллісент і Портера, її чоловіка? Викладаючи початки їхньої сімейної історії, Еліс Манро лаконічно, але багатозначно прописує такий епізод:

"В свадебную ночь он сказал:

- Ну, а теперь терпи, такая твоя планида.

Но Миллисент знала, что он сказал это не со зла…

Миллисент родила троих детей, почти что одного за другим, и после третьего ребенка начала прихварывать. Портер отнесся к ее недомоганиям спокойно - по большей части он ее уже и не трогал" ("Иностранная литература", 1996, № 1).

Маємо, отже, так би мовити, по-дорослому подану проблемну ситуацію в стосунках персонажів, смисл якої виражає наступна низка запитань: чи можливе справжнє щастя жінки й чоловіка без гармонії у сексуальному потягу, у сексуальних покликах, без взаємних яскравих емоцій під час статевого акту? Чи можливе повноцінне сімейне щастя, коли секс сприймається як дискомфорт, як, можливо, форма приниження чи то больовий резонанс, як те, що треба пережити, перемучитися й стоїчно витримати одному з подружжя? Еліс Манро відверто каже, що Міллісент і Портер не були надто щасливими у своєму сексуальному житті. Сімейна доля Міллісент схожа на цілком характерну сімейну історію, коли зовнішньо привабливий образ сім'ї насправді приховує в собі нюанси й складнощі, що їх не заведено виносити за поріг власного дому. І як же бути в таких випадках із номінуванням аналогічних сімейних доль на звання щасливих?

Увага до біологічних основ у стосунках між чоловіком та жінкою, до інтимно-сексуального ладу між ними властива всій короткій прозі Еліс Манро. Вона не стверджує, що секс - це наше людське все, але не забуває нагадати: людська природа за своєю сутністю сексуальна, і без сексуальної гармонії у взаєминах жінки й мужчини навряд чи варто вести мову про гармонійне вивершення щастя.

Реаліями оповідання "Обличчя" Еліс Манро прагне розібратися, чи існують узагалі щасливі пори людського життя, чи буває людина щасливою хоча б тоді, коли ще несерйозно говорити про її вік, досвід, статус і таке інше. Одне слово, чи буває вона сповнена й переповнена безальтернативним щастям хоча б у дитинстві?

Розгортання подій у цьому оповіданні подається від імені мужчини-наратора, який згадує та рефлексує. Він, як підкреслюється в тексті, народився з помітною фізичною вадою, що буквально-таки спотворює його обличчя. У перші дитячі роки я-наратор, за його власним зізнанням, не надає своїй ваді особливого значення і, вірогідно, не дуже комплексує з цього приводу. Проте мить, коли його самосприйняття і самооцінка своєї зовнішності різко змінилися, настає. Найболючішим у всьому цьому виявляється те, що фатальна зміна приходить через його маленьку приятельку Ненсі, яка разом із матір'ю - Шерон Сатлз - жила поруч із ними в блідо-рожевому будиночку на території родини персонажа-наратора. Травматичний досвід буття не просто бере свої витоки з дитинства - він розпочинається з тієї начебто безхмарної пори. А щастя мало досяжне навіть у "до-дорослій" порі життя, і душевні травми в ту не вельми самоусвідомлену пору можуть сприйматися ще гостріше, ніж у пізніші життєві періоди.

Проте Еліс Манро, обсервуючи історію свого я-наратора, намагається до кінця відстежити саму можливість гармонійного самовідчуття людини в її дитячі роки і ставить класично безкомпромісне запитання: а якби не той жест Ненсі, коли вона, воліючи пожартувати і, можливо, розважити свого друга-хлопчика, в якого, очевидно, була таємно закохана, як і він у неї, - якби вона в тій ситуації несподівано для себе не зробила йому боляче, чи відчував би її персонаж-наратор тоді, в дитинстві й у зовсім дитячих взаєминах із Ненсі, цілковиту внутрішню комфортність? Щоб відповісти на це, Еліс Манро уводить суто фізіологічний епізод у розгортання текстових подій. Фізіологічні подробиці бувають надзвичайно інформативними, промовистими у своїй психологічній суті, й тому я-оповідач довірливо ділиться таким спогадом про себе та свою маленьку подружку: "Эротические игры… Да, такие у нас тоже были. Я помню, как одним особенно жарким днем мы прятались в палатке, которую, не знаю почему, расставили позади розового домика. Мы забрались в нее, чтобы как следует изучить друг дружку. От парусины палатки исходил какой-то соблазнительный, хотя и детский запах, как от нижнего белья, которое мы сняли. Мы стали щекотать друг дружку, возбудились, но потом нас это начало раздражать и, взмокшие, смущенные, мы вскоре выбрались из палатки. Оба почувствовали, что теперь что-то нас разделяет и хочется держаться друг от друга подальше. Я не помню, повторилось ли такое снова и с тем же результатом, но не удивлюсь, если да" ("Иностранная литература", 2010, № 12). Відчуття дискомфорту починається з більш-менш реального, сутнісного відкриття. Процес відкриття починається з перших кроків входження в життя, з перших років існування в житті. Поки людина живе, вона - хоче того чи ні, свідомо чи неусвідомлено - займається тим, що відкриває себе і навколишній простір. Життя не може бути нічим інакшим, як розтягненим у часі дискомфортом, больовим синдромом, дуже пролонгованим травматичним процесом, що або нервово загострюється, або хронічно притлумлюється. Над усім цим, власне, й розмірковує Еліс Манро фактажем оповідання "Обличчя". І причому тут узагалі щастя, якщо трактувати його як сферу ідилії?

Письменниця розглядає найрізноманітніші життєві моделі, коли людина може або могла б бути задоволена своєю долею та умовами свого існування, й не може не поставити собі запитання: а наскільки це так, наскільки людина в таких випадках насправді почувається щасливою?

В оповіданні "Жереб" зображується історія Джулієт, молодої та обдарованої жінки, яка перспективно інкорпорована в соціум і систему його цінностей. Більше того, вона мислить себе як органічну частку соціумного організму і, здається, не має наміру з нього випадати. Джулієт успішно займається науковими студіями, спеціалізується на філології, професори захоплено відгукуються про її дослідницькі здібності, в неї непересічні культурологічні інтереси й виразні інтелектуальні задатки. Семестр вона викладала латинь у Торранс-хаус - приватній жіночій школі Ванкувера, заміняючи хвору вчительку. Мабуть, викладала б і далі, якби не була на заміні, а вчителька не одужала. Проте картинка із соціумно благополучною Джулієт невдовзі прояснюється й виявляється не такою однозначною. Її "вписаність" у структуру соціуму та інтерес до наукової діяльності - це, з одного боку, спосіб привернути до себе увагу, в сенсі чоловічу увагу, а з другого - форма жіночого самозахисту від проблеми влаштування власної сімейної долі, бо час влаштовувати її настає, а влаштувати поки не вдається, позаяк це, виявляється, зовсім не так просто.

В оповіданні "Жереб" постійно підкреслюється, що його основний персонаж - жінка і що це виклад передовсім жіночої історії. Причому виклад із фізіологічним акцентуванням на особливостях жіночого організму. Функції композиційного центру в цій історії відведено фрагменту, коли Джулієт їхала в потязі й познайомилася з двома чоловіками, які претендували на те, щоб стати частинкою її оточення, й один із яких згодом став її чоловіком. Про фізіологічні незручності та дискомфорт, що ускладнили мандрівку й психологічне самопочуття Джулієт, у "Жеребі" повідомляється так: "Когда она встала, то сразу же почувствовала, что у нее возникла собственная проблема и ей нужно немедленно вернуться на свое место и взять сумку…", а щоб не залишилося сумнівів, про що йдеться, трохи згодом додається: "Ежемесячные кровотечения были проклятием ее жизни. Один раз они даже помешали ей написать важный трехчасовой экзамен, потому что нельзя было выйти из комнаты за подкреплением" ("Иностранная литература", 2006, № 11). У цьому оповіданні з систематичною наполегливістю продукується думка про залежність жінки, причому залежність багатовимірну - від своєї фізіології, від природного покликання народжувати дітей, від психологічної потреби в сім'ї та сімейному існуванні, від травмо-небезпечної перспективи залишитися самотньою.

У "Жеребі" акцентується на біологічній основі людини, Еліс Манро виходить із того, що говорити про людину означає говорити про її фізіолого-біологічні властивості та поривання, без цього уявлення про людську органіку виявляються недосконалими. Біологічне в її оповіданнях нерідко межує або зрощується зі свідомісним, ментальним. Біологічне начало в людині наскрізь психологізоване. Інакше кажучи, волієш психічних і підсвідомих глибин - подивись у біологічну структуру людини.

Обсервація біологічних засад людського існування для Еліс Манро є настільки важливою, ба навіть концептуально визначальною справою, що, розповідаючи про Джулієт, вона не забуває натякнути: інтелектуальність натури аж ніяк не убезпечує її від потреби в розв'язанні проблем суто фізіологічного ґатунку. Навпаки, інтелектуальні запити можуть лише підсилювати фізичні поклики й імпульси людини, а в біологічних надрах приховані витоки драматичних переживань та катастрофічного болю. Як це сталося з інтелектуалкою Джулієт, яка свого часу почувалася настільки сексуально стурбованою, що відважилася на вкрай рішучий крок: "В прошлом году она встречалась с заезжим племянником свого научного руководителя и была взломана - сказать "изнасилована" нельзя, поскольку она сама была полна решимости, - поздно ночью на земле в Уиллис-парке.

По дороге домой он объяснил ей, что она не его тип. И она испытала такое унижение, что не сумела ответить (и даже осознать в тот момент), что он - не ее" ("Иностранная литература", 2006, № 11).

Соціумна інкорпорованість для філолога-інтелектуалки Джулієт - лише тимчасова житейська гавань. Усі її внутрішні пошуки й страждання пов'язані виключно з одним - з бажанням зустріти Чоловіка Її Долі. Щастя для неї - в подоланні душевного болю, в тому, щоб через цей біль урешті-решт перейти. Хочеш бути щасливою - готуйся до сліз. Як це, у принципі, й відбувається з Джулієт. Проте коли вона таки зустрічає Свого Мужчину, то вже не втрачає його. Й дуже схоже, що при цьому вона спокійнісінько, без будь-яких сентиментів, "забиває" на соціум. Така-от історія, такий-от жереб. І можливо, що це справді оповідання про майже щасливу жіночу долю? Бо хто, врешті-решт, сказав, що щастя обов'язково має бути щасливим?

Численні книжки Еліс Манро - "Dance of the Happy Shades" ("Танок щасливих тіней", 1968), "Lives of Girls and Women" ("Життя дівчаток і жінок", 1971), "The Moons of Jupiter" ("Супутники Юпітера", 1982), "Friend of My Youth" ("Друг моєї юності", 1990), "Open Secrets" ("Відкриті секрети", 1994), "The Love of a Good Woman" ("Кохання гарної жінки", 1998), "Too Much Happiness" ("Надто багато щастя", 2009) тощо - проявляють своєрідну художню лабораторію happiness'у. В цій лабораторії розглядається чимало моделей людського життя - життя з проекцією на щастя. Проте завжди є ознаки, які споріднюють ці моделі та встановлюють між ними ледь не родинні зв'язки. Чому так? Та тому, що прозова happiness'ографія цієї канадської письменниці незмінно супроводжується драматичними чи навіть трагічними нотами і фонікою. А цілком можливо, що це і є та універсальна призматика, з якою саме й доцільно підходити до одвічних рефлексій над проблемою чи то міфічного, чи то містичного людського щастя.