Андрій Курков: меса за інфантильністю

Константин Родик 21 квітня, 17:28
курков1_2
Василь Артюшенко, DT.UA

Читайте також

Андрій Курков — реформатор українського книжкового ринку. Саме він запровадив у нас формат короткого європейського роману — і на чверть століття це стало стандартом вітчизняної прози. Аж ось виходить його "Шенґенська історія" (Х.: Фоліо, 2016) на 716 сторінок! Кругом — кроком руш?

Звісно, щодо письменницького ринкового реформаторства — це радше метафора, виявлення точки зрушення. Українські видавці справді взорували на успіх Куркова за тодішньою євромодою на 200-сторінкові твори. Та окрім письменницького прикладу, їх вабили ринкові міражі: середина 1990-х — це жорсткий дефіцит української книжки, який швидше було задовольнити тоненькими виданнями. Тож двадцятирічна навала "євроформату" спричинена не так мавпуванням літераторів, як видавничим диктатом. Чи не єдиний виняток з тотального економ-варіанта — Оксана Забужко, яка більше симпатизувала американській традиції, де грубі книжки не переводилися ніколи. 

Та років із десять тому читацькі смаки Європи почали виразно змінюватися. З літературно чутливої єврозони пролунав прогноз польського критика: "Старосветская эпичность будет расти в цене: мы соскучились по ней, так как живём всё обособленнее и видеть всё начинаем "раздельно" (Иностранная литература. 2006, №8). Тепер ця хвиля, схоже, добігла України. І знову барометр на позначці "Курков".

Ні, йдеться зовсім не про кон'юнктуру. Андрій Курков і раніше не був апологетом моди. Просто його авторський стиль, його письменницьку природу, сказати б, наздогнав європейський літпроцес. Усі Куркові твори — крім оповідань та дитячих текстів — це класичні повісті (у менш градуйованій світовій системі координат — короткі романи). І "Шенґенська історія" — не виняток. Це, власне, три повісті, що стартують з одної часопросторової точки, — міцно зв'язані вже справді романною історією Кукутіса, втіленням легенди про ритуальну фігурку сумного литовського Христа — Рупінтоєліса, що дбає про всіх литовців у світі ("сидит и о них думает, переживает").

Три паралельні оповіді стартують за кілька годин до приєднання Литви до ЄС: три молоді пари підносять різдвяні келишки за перспективи безвізового життя. Вони ще не відають, що "перспектива, она для тех, кто остаётся. А уезжают за мечтой! Обычно — за бесперспективной". Набуття цього сумного, як усмішка Рупінтоєліса, досвіду і є сюжетом "шенґенської історії".

Але чому "литовський роман" (такий підзаголовок твору), а не "український"? По-перше, гадаю, авторові не вдалося би так переконливо віддзеркалити шенґенський міф, геть заполітизований в Україні. По-друге, персонажі Куркова (в усіх його творах) не мають національності: вони не українці, не росіяни й не литовці. Вони — місцеві. Всуціль залежні від приватного простору, персонального часу і колективної пам'яті. 

Місцеві Куркова — це той самий етнос "пацанів" Жадана, лише з благополучних сімей і не занедбаних географічних локацій. Молодь, уражена соціально-психологічною недугою на ім'я "інфантилізм" (синдром штучної дитинності внаслідок тривалого тиску тоталітарної держави). Молодь, що застрягла у павутинні злютованої колективної пам'яті, що в побуті має назву здорового ґлузду. Різниця між цими письменниками хіба що в тому, що Жадан описує вже конвульсії поневоленого забобонами розуму, а Курков — гедоністичний аспект інфантилізму. Але що є негативно ефективнішим — запитання. Жаданова hard-диктатура пам'яті над геть слабкою імуносистемою інтелекту назбирала воювати у Донбасі сорок тисяч покручів, а light-диктатура над мільйонами рум'яних "колобків" Куркова витворила наше потворне політичне сьогодення.

Отже, безберегий та бездонний світ інфантилізму. Андрій Курков "досліджує" не розбурхану дитячо-тваринними хвилями його поверхню, а позірно спокійні глибинні фракції, де ностальґія описується ключовими у прозі А.Куркова словами: "грусть", "тоска", "огорчение", "растерянность". Це первісні інфантильні реакції ("беспокойство сменилось озадаченностью") неофітів інтелекту ("думал ради того, чтобы думать, а не для того, чтобы решение принять"). Персонажам А.Куркова ніколи не спадає на думку вчинити, як, приміром, персонажу В.Івченка: "Аби не піддатися суму, встав і почав робити вправи з гантелями" (Одіссея найкращого сищика республіки. — К.: Темпора, 2016). Вектор кожного найменшого поруху Куркових героїв стримить до внутрішньої нерухомості — "оставить этот день для размышлений и грусти". А розмисли ті здебільшого улягають сформульованому в одному з давніших творів закону: "Глупые мысли приятнее и легче умных" (Закон улитки. — Х.: Фоліо, 2002). А проте на цьому сибаритському рівні чимало мисленнєвих принад; принаймні нагода відволіктися від сіро-чорного соціального завіконня і запопасти свято на рівному місці, як-от: "К нам приедет телевидение! — произнёс Витас так сокровенно, как иногда жена сообщает мужу о том, что у них будет ребёнок". 

Усе було би добре — адже "нерішучість і лінь уберігають людей від багатьох дурниць" (В.Івченко), — якби не прикрість, що фатумом переслідує кожного персонажа А.Куркова: необхідність відірватися від дивана й рушити світ за очі. "Всё-таки он "комнатный мужчина", а не тот, что постоянно рвётся в дорогу", — психоаналізує себе один з дієвців "Шенґенської історії". Драма всіх його творів у тому, що ворожі обставини ґвалтовно змушують "кімнатних чоловіків" мандрувати. Точнісінько, як у парадоксі Єжи Лєца: "І для того, аби вагатися, треба прийняти рішення" (Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006). Тобто, аби "просто помечтать и улыбнуться", — потрібне зусилля.

На перший позір, Андрій Курков — антитеза Валерієві Шевчуку. Якщо в Шевчука мандри — це гонитва, то в Куркова — втеча. Та хоч як дивно, обидва провадять своїх героїв до однієї мети: віднайти втрачений/обіцяний рай, країну "Тут і тепер". У суті справи — це правдива казка. І як у будь-якій казковій подорожі узбіччям шляху трапляються всілякі цербери абсурду: свійський пінґвін, пливучий острів, пологи в дирижаблі, вкрадена сперма, розмальовування тварин. Що вже казати про подорожні думки, зрушені такими видіннями, — наприклад, таке: "А что, разве время — это тоже часть погоды?"

Андрій Курков — вправний дресирувальник різних абсурдів. Здебільшого породжених "радянським способом життя" і символічно заклішованих у соцреалістичних літ- і кіномелодрамах. Аби добутися осердя цього зачарованого психосвіту, що спромігся змінити алгоритм реальності, автор змушений вдаватися до відразливих примовлянь, творити езотеричний синтаксис: підмет і присудок міняються місцями всупереч граматиці; дієслова винесені зі стандартної конструкції в кінець; крапка в реченні уже не спроможна перепинити плин підсвідомості. Саме так "грамотні" батьки розмовляють з дітьми — вивертаючи мовні конструкції навспак, оприявнюючи нові відтінки значень і навіть несподівані смисли; звеселяючи їх і себе, творячи атмосферу Гри, яка є "незалежною, безсмисловою та ірраціональною цілістю" (Йоган Гейзінґа. Homo ludens. — К.: Основи, 1994). 

Дві пари з "литовського роману" сприймають поїздку за відкритий кордон майже за цитованим вище голландським філософом — за гру із рятівною кнопкою "enter/exit". Емігрант-старожил одразу спостеріг їхню іншорідність і попередив: "Вы тут не выживете! Вы слишком спокойные". Але — не збагнув їхньої загадкової пострадянської душі. Вона, інфантильна за природою, має своє розуміння спокою. "На жизнь они почти зарабатывают, а вот на спокойствие — нет", — думає собі молодий литовець. У перекладі на загальновживану мову, це означає: у грі вони таки спокійні, а в реалі — чогось бракує для душевного спокою. Схоже, він залюбки проміняв би своє стрьомне французьке життя на впорядкований підкиївський побут свого попередника-персонажа — де "всего по мелочам хватало. А по-крупному Дима только молча мечтал" (Ночной молочник. — Х.: Фоліо, 2008).

Наявність нездійсненної мрії — ось якір, що утримує (пост)радянського інфантила у гармонійній нерухомості, хай які соціальні шторми шаленіють довкруг. Забери цю мрію — або здійсни її — і рівновага трагічно рушиться. Французька лінія "Шенґенської історії" саме про це. Попервах хлопця манила дорога, "пробуждающая в любом мужчине ребёнка, верящего в приключение и чудо", і напохваті були "простые, понятные и не сложные для исполнения планы на будущее". Та невдовзі кохана дівчина, яка швидко адаптувалася до західної праґматики, каже йому: "Ты сошёл с ума! Тебе надо становиться взрослым человеком! Ты скоро станешь отцом! Хватит смотреть на жизнь глазами клоуна!" Після такого ґвалтування підсвідомості уявити собі подальше життя неможливо — у війні символів рядовий Андреас гине. Справдилося: побачити Париж — і вмерти. А попереджав же герой попереднього роману: "Знаєш, деякі міста існують тільки для того, щоб хтось мріяв до них потрапити. А мріяти іноді важливіше, ніж їхати" (Львівська гастроль Джимі Хендрікса. — Х.: Фоліо, 2012).

Трагічно закінчується й експедиція на англійському напрямку, де реальні "обстоятельства оказались сильнее честности и морали". Все гаразд лишень на глухому литовському хуторі, еміґрувати з якого третя пара "Шенґенської історії" так і не наважилася. Світ ловив їх, але не впіймав — обмежився здобиччю у Франції й Англії. Ця сюжетна локація виконує роль дидактичного мірила і, попри цілком модерні заняття персонажів, дуже нагадує літературно-класичну Обломовку.

Так, за великим рахунком, "Шенґенська історія" — це пригоди Обломових ХХІ століття. Російський класик Іван Гончаров створив справді архетипний образ, загадково-непізнанний, дисонансний до будь-якого державного впорядкування. Півтора століття тому його не сприйняв імперський читач і радо пристав на думку критика Ніколая Добролюбова: такой хоккєй нам нє нужен! А вже радянський читач вивчав у школі не так роман, як Добролюбовську статтю "Що таке обломовщина?". І лише 1979 року вийшов фільм "Кілька днів з життя І.І.Обломова", де Нікіта Міхалков і Олєґ Табаков реставрували справжню суть феномена: Обломов — це прото-гіпі.

І всі герої Куркова — латентні гіпі. Діти квітів-птахів ("только птицы могут правильно радоваться жизни. Потому что не думают, а поют!"). Їхні нескінченні мандри — то пошуки гіпі-ідеалу, спокою в єднанні з вібраціями світу. Спроби усунути алергію на сьогодення, порозумітися з дрібницями. А головне — ніколи й нікуди не бігти; найбільше — "конкретизувати план на найближчу годину" ("Львівська гастроль…"). Непоспішність — це і є ознака звільнення від диктату обставин: "Свободные люди никуда не спешат".

Слова "гіпі" в "Шенґенській історії" немає. Либонь тому, що автор "сказав усе" про це явище у попередньому романі — "Львівська гастроль Джимі Хендрікса" (2012). То був найбільш "документальний" твір А.Куркова: серед дійових осіб подибуємо не лише Юрія Винничука, а й легенду львівської гіпі-тусовки Аліка Олісевича, який "діловою ходою ніколи не користувався… Якщо людина кудись поспішає — вона вже не вільна". Тут мимоволі припустиш, що Андреас і Клавдіюс з "литовського роману" якщо не реінкарнації Аліка, то принаймні його адепти.

Ось мало не трафаретний опис проживання часу, однаково притаманний і Олісевичу, і литовським хлопцям, і Ільї Ільїчу Обломову: "Під ранок Аліка Олісевича розбудив дзвінок мобільного, що доносився з боку дверей. Розбудити — розбудив, але з канапи не підняв. За вікном було ще темно. Ледь чутно шарудів дрібний дощ, і мелодія мобільного на фоні дощу звучала приємно і зовсім не дратівливо. Не виникало ані найменшого бажання її відключити. І вона тривала з перервами кілька разів. Алік лежав на спині й дивився у стелю. Ось знову чутний тільки дощ, але, напевно, зараз знову заграє мобільник! І дійсно, мобільник звучав іще двічі, перш ніж остаточно замовк. Алік перевернувся на живіт і знову задрімав". І так — аж поки "у самому кінці вулиці Замарстинівської вдосвіта настав четвер". 

У "Львівській гастролі…", як і всюди в Куркова, повно абсурдів, деякі з котрих важко піддаються аналізові. Як отаке — ні сіло ні впало — запитання: "По один бік етнічного фронту чи по інший?". Схоже, в такий спосіб йдеться про третій фронт, до якого й приписаний сам автор, — позаетнічний. Доречно згадати, що анаціональними є два світогляди — комуністів і гіпі. А коли гіпі виникають з комуністичного фантома — маємо діло з ексклюзивом.

Гіпі радянського розливу — мізантропи (принаймні чоловіча частинна); авжеж — "скрізь, де є люди, виникає щось кадебістське". Через останню обставину вони — на відміну від гіпі вільного світу — цензурують власні думки, аж до придушення в зародку: "Испугался своих мыслей" ("Шенґенська історія"). Гіпі радянського розливу послуговуються чудернацькою мовою Андрєя Платонова і його ж логікою: "Нормальній людині має бути погано. Я ось нормальна людина. Мені погано. Якщо тобі погано, значить, і ти нормальний". А ще успадкували звичку до гігантоманії: "У него была странная идея — успокоить весь мир" ("Ночной молочник"). Вони мало зважають на хрестоматійні символи, що обступають зусібіч, а натомість вигадують власні ("бачить, чує, навіть нюхає витворені ним самим галюцинації").

Та попри всі пострадянські родимки гіпі-персонажі Андрія Куркова — цілком автентичні. Для них, як і для світових побратимів, "найважливіше — охороняти свій власний внутрішній світ од усяких умовностей!" 

А "людиною, що полюбила таку музику, керувати неможливо". Герої Куркова можуть гинути, але не здатні гнутися.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.73
EUR 28.60