Атракціон повій

Константин Родик 29 серпня 2008, 14:06
711-book5.jpg

Читайте також

Підкремлівський одесит Гліб Павловський придумав черговий атракціон: започаткував часопис «Русский журнал. Рабочие тетра­ди». Сполучення імені популярно­го інтернет-ресурсу та шкільницького терміна в назві нового журналу натякає на неолікнеп. По­тверд­жує це й редакційний анонс: «Эта задача реализуется посредством интеллектуальных расследований, которые представляют собой новый жанр в российской публицистике».

Уже на першій сторінці автор проекту окреслює коло потенційних читачів: «Разговаривать надо с теми, кто очень хочет жить, — настолько, что интересуется истиной». Жити після такої заяви хочеться інтенсивніше, тобто — постійним читачем «РЖ/РТ». Тим більше що неабияк інтригує вже саме формулювання головної журнальної рубрики: «Якість розмови».

Автор вступної статті Б.Ме­жуєв, вичерпно представлений як філософ/політолог/публіцист, окреслює сучасні жанри політичної стилістики. Проте український читач попервах не знаходить чогось нового у цій класифікації «зливів-компроматів», оскільки їх давно й успішно прищепили в нашому інформпросторі політтехнологічні колеги-земляки п. Межуєва. Аж ось останній пункт розвідки: «Я бы назвал жанр, который, как мне представляется, в наибольшей степени востребован сегодня, «интеллектуальным расследованием»… Для американской журналистики описание интеллектуальных сетей в обществе, причем тех, которые оказывают влияние на политику, — занятие более чем привычное». Отут уже бере щира заздрість: нам би такий журнал-дослідник про те, що і як читають наші політики та як це знання/незнання впливає на якість життя публіки.

Але вже в наступній публікації ейфорія дістає по крилах від соціолога Симона Кордонського, що трудиться в науково-освітній раді при президенті Росії: «Нет пуб­лики, нет и не может быть гражданского общества. Институт публичности не совместим с сословным распределением ресурсов, с административными рынками и сословной рентой. Публич­ность для них противоестественна. Функциональным эквивалентом публичности в нашем общественном устройстве — вне перестроек — являются разного рода ресторанные или соседские посиделки, сословные собрания, клубы-бани и другие подобные институты».

Отакої! Коли немає публіки й ареалом публічності лишається кухня, то на які ж «інтелектуальні розслідування» нам очікувати від «Русского журнала»? Чи цей проект — ще одні «Пензен­ские мореходные классы»
(А.П.Чехов. Собрание сочинений. Т.ХІІ. — Москва—Ленинград: Госиздат, 1929)?

Але п. Кордонський не здається, як гордий «Варяг»: «Сословная организация жизни представляет собой упорядоченную форму неравенства членов разных сословий перед законом», — робить він позірно шокуючий висновок щодо сучасної стратифікації Росії. Яка ж тут новина? Американ­ський медієвіст Едвард Кінан ще 1976 року видав дослідження «Традиції московської політичної культури», де презентував олігархічно-бюрократичну природу російської політсистеми у зрозуміліших термінах: «Політика в Московії була політикою статусу… Вирішальний для московітів вимір статусу — наближеність до царя… Статус індивіда не міг бути гарантований поза такими механізмами… Клан у житті типового члена цього класу справді важив більше, ніж родина в її теперішньому значенні» (Російські історичні міти. — К.: Критика, 2001; 2003).

Важко уявити, що допущений до царя професор (радник президента!) не знає Кінана. Але що тут заперечиш? Хіба вдатися до варіа­цій на добре знайому з радян­ської школи тему «умом Россию не понять». Відтак, п. Кордонсь­кий завершує своє «розслідування» у несподіваний спосіб: «В области эмпирических знаний о стране уже много лет существует парадоксальная ситуация: с одной сто­роны, вся жизнь определялась и определяется постановлениями партии и правительства, указами президентов и другими нормативными актами. С другой стороны, мало что из властных директив исполняется и страна живет по-своему, часто вопреки официальной политике. Страна и полностью известна, причем настолько, что, кажется, нечего изучать, кроме нормативных актов и хода их исполнения. Но она и полностью неизвестна, причем настолько, что даже сформулировать задачи исследований невозможно, нет необходимых понятий».

Якщо в цього автора немає «понятій» для «задач», аби щось радити президентові, то «их есть» у одесита Павловського: «Нормальные задачи равновесия нормально недолюбливающих друг друга людей, политиков и их партий». Як зрецензував би цю ремарку Дмит­ро Биков — «блестящие и темные импровизации, смысл которых всегда ускользал, но детали были ослепительны» (Орфография. — Москва: Вагриус, 2004).

Можна б уже й припинити розваги з «РЖ/РТ», якби не наступна публікація: Доповідь Європейської ради з міжнародних взаємин (неурядова організація, що існує коштом «известного филантропа и биржевого игрока Джорджа Сороса») з рекомендаціями, як за кордоном розпіз­нати «справжню» Москву. Е.Кінан писав: «Однією з системозахисних характеристик російської політичної культури є позбавлення сторонніх основної інформації про правила самої системи», — а тут така відвертість! Та коли бачиш примітку «друкується зі скороченнями» — усе стає на свої місця. І нам залишається вдатися до власного розслідування: що ж хотіли публікатори приховати за позначеними купюрами і чому подали нашій увазі все інше.

Європейським аналітикам дозволено сказати таке: «В мире «Алисы в стране чудес», где законы и технические стандарты подтасовываются в угоду интересам государства… Москва смотрит на закон как на выражение силового расклада в каждый отдельный момент». Знову нічого нового — знають у редакції Кінана, знають. А от найбільші скорочення припадають саме на ті місця, де зарубіжні експерти характеризують політику Росії стосовно України; надруковано тільки згадку про самого Г.Павлов­ського, «пережившего унижение, когда его украинского клиента Виктора Януковича свергли в ходе «оранжевой революции».

Чому головний редактор «РЖ/РТ» лишив такий невтішний для себе відгук? Патологічна самокритика? Все простіше: поруч знаходимо справжній панегірик: «Архитектор побед Владимира Путина в двух избирательных компаниях… политический стратег». Тандем цих характеристик працює прямісінько на підсвідомість: якщо ти спромігся двічі «зіграти царя», а з операцією «Маріонетка» вийшов конфуз — то це або американці тобі накапостили, або український клієнт трапився геть нетямущий. Бо Україна — та сама Росія: була, тимчасово не є, але обов’язково буде.

Для розтлумачення цієї топ-тези російської політкультури «РЖ/РТ» випускає на сцену головну (після самого Павловського, ясна річ) дійову особу першого номера журналу. Як представив би його Антон Павлович Чехов — «а это, рекомендую, мать моих сукиных сынов»: модератор російської політики у «ближньому зарубіжжі», «дійсний дер­жавний радник 1 класу» Модест Колєров. Що там, на його думку, в Україні? «А вот ученики, стремящиеся говорить на учительском языке… Юлия Тимошенко». Що це ще за «вчительська мова»? А ось: «Среднеарифметическое мнение Запада и его сателлитов традиционно обвиняет современную Россию в экспансионизме и попытках доминирования в бывших республиках СССР… Честное исследование — не их задача».

Облишмо Кінана, візьмімо перекладну новинку: Ален Безансон. «Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту» (К.: Пульсари, 2007): «Сучасна Росія є штучним утворенням. Вона імітує результат європейської цивілізації, відтворює один з етапів цієї цивілізації, але в ній відсутній розвиток. Без зовнішнього імпульсу, без зовні прикладеного імпульсу все валиться, все повертається до стану інер­ції та маразму…. З багатьох поглядів ця держава під петербурзьким лаком почувала себе спадкоємницею орди… Суміш брехні, насильства і пихи».

Можемо звернутися і до власне російських поглядів на тамтешню сучасність. Наприклад — Діна Хапаєва, «Готическое общество: морфология кошмара» (Москва: Новое литературное обозрение, 2007): «Испарение политики как формы существования публичного пространства и полная подмена ее личными отношениями меж­ду главарями: начальниками отраслей промышленности, предприятий, ректорами вузов… Личная зависимость и преданность «пахану», который становится гораздо более эффективной гаран­тией защиты личных прав и свобод, чем конституция или давно включившиеся в эту систему органы «правопорядка», является единственным «принципом подбора кадров»... Эту сторону российского готического общества точно охарактеризовал А.Илла­рио­нов: «Своизм» — это идеология защиты «наших» не потому, что они правы, а потому, что они «свои». «Нашизм» — это идеология агрессии по отношению к чужим. Не потому, что они не правы, а потому, что они «чужие».

Власне, про «своїзм—нашизм» у закордонній політиці й пише з притаманною йому штабною грацією п. Колєров: «У России есть-таки в «Ближнем зарубежье» законные интересы». І слівце «законні» тут — аж ніяк не поетична красивість. Історик-депутат російської Держдуми Наталія Нарочницька останнім часом видала аж три грубезні книжки, що обґрунтовують «законність» кремлівських інтересів поза кордонами РФ. В одному з інтерв‘ю вона сформулювала це по-ленінськи доступно: «Будущее за теми элитами, которые поймут, что судоходные реки и незамерзающие порты важны по-прежнему… и для прохода танкеров надо иметь имперские пушки… Вот я и предлагаю отстаивать национальные интересы, защищать отечественное предпринимательство» (Литера­тур­ная газета, 2004, №19). Либонь, саме таке майбутнє має на оці п. Кордонський, коли мріє: «И тогда наше слово наконец обретет весомость… русский язык станет не просто языком межнационального общения, но и тем языком, на котором интересно читать и полезно думать».

Читати «РЖ/РТ» не так цікаво, як справді корисно — саме так корисно прочитувати інструкції на мішках з отрутохімікатами. Що ж до «думати разом», то варто звернути увагу на застереження А.Безансона: «Є одне загальне правило. Коли йде боротьба з ідеологічним режимом, перша річ, яку слід зробити, і лінія, якої слід абсолютно дотримуватися до самого кінця, — беззастережно відмовитися від опису реальності, який пропонує той режим». Г.Павловський, приміром, пропонує нам такий «опис реальності»: «Почему, если человек честен, он непременно такой дурак?».

Утім, виявляється, читати «Русский журнал» рекомендовано не всім поспіль. Насамперед його не варто читати тим, кому відомі ще й інші журнали/книжки/експерти. Бо виключно експерти «РЖ/РТ», певен п. Павлов­ський, говорять «о том, как сделать необходимое, обойдясь без лишних затрат и идиотских обсуждений». А хто подібні «обсуждєнія» нав’язує? Маргінали — відповідає наш одесит. І в статті про 1968 рік (рік окупації СССР Чехословаччини) дає їм характеристику: «Маргинал (тогда говорили просто — «отщепенец» или «ненормальный») глубоко проникал в щели мира, где все трахалось, булькало и болтало без умолку».

Такий сорт духовності всебічно розглянув в останньому романі Віктор Пелевін: «Духовность русской жизни означает, что главным производимым и потребляемым продуктом в России являются не материальные блага, а понты. «Бездуховность» — это неумение кидать их надлежащим образом» (Ампир В. — Моск­ва: Эксмо, 2006). У цьому сенсі п. Павловський, безперечно, є високодуховним віртуозом. Але навіщо він кидає понти так прицільно? Відповідь знаходимо у розлогій статті «Русского журнала», присвяченій Олександ­ру Ду­гіну, двічі депортованому з України (й чий «Євразійський союз молоді» нещодавно нахуліганив на самому вершечку Говерли). Цього персонажа «РЖ/РТ» представляє з енциклопедичною монументальністю: «Дугин впервые после марксистов принес в русскую политику элементы философии… Он фактически создал русскую школу геополитики… Ин­теллектуальный Жириновский... Дугин стремился продемонстрировать власти наличие у евроазийцев собственных «боевых дружин» и их готовность задавить «оранжевую революцию» в России, буде она случится».

Аж раптом дочитуємося до такого: «В лице философа-евразийца власти страны получили удобное средство озвучивания спорных и дискуссионных вопросов для проверки реакции на них общественного мнения в России и за рубежом». Отут нарешті стає зрозумілою суть ілюзіону під назвою «Русский журнал». З огляду на добір автури, акцентовані тези, спе­цифічну тональність та кредо головного редактора («любой разговор, лишь бы не скука политического прогресса») — «РЖ/РТ» виконує для Кремля ту саму роль лакмусового папірця, що й Дугін.

І як тут знову не схилитися перед прозірливістю романіста Пелевіна: «Провокация в наше время перестала быть методом учета и стала главным принципом организации… Какие бы слова ни произносились на политической сцене, сам факт появления человека на этой сцене доказывает, что перед нами б... и провокатор. Потому что если бы этот человек не был б... и провокатором, его бы никто на политическую сцену не пропустил — там три кольца оцепления с пулеметами. Элементарно, Ватсон: если девушка сосет х... в публичном доме, вооруженный дедуктивным методом разум делает вывод, что перед нами проститутка».

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.29
EUR 28.59