Баба-Земля

Олег Вергеліс 27 березня 2015, 00:00
Витовская

Читайте також

У сучасній українській п'єсі Павла Ар'є "На початку і наприкінці часів" ("Баба Пріся") головну роль зіграла відома актриса Ірма Вітовська (Київський академічний Молодий театр). Правда, прем'єрна вистава режисера Стаса Жиркова отримала для афіші трохи дивну назву — "Сталкери". Втім, зміст та ідеологія тексту не постраждали, а акторська робота вже стала подією театрального сезону. 

…Баба Пріся не втомилася жити. Їй 86, але кожен день вона сприймає як казку. Втім, і живе баба в казковому лісі. Від людей — далеко-далеко. Це колись на цьому обійсті вирувало життя. Народжувались і сміялися діти. Тепер моторошнувата "казка жахіть". Бо це ж — зона відчуження. Неподалік Прип'яті. 

Відтоді, як у 1986-му "бабахнув" Чорнобиль, баба Пріся й лишилася тут. Назавжди. 

"Ніякої радіації нема! Це все Горбачов, собака, вигадав, щоб людей звідси повиганяти. Плани у нього абсолютно сумашедші на ці землі були!" 

Отже, всі повтікали світ за очі, поховалися по закутках своєї комфортної цивілізації. А бабу (як мавку лісову), якій буде вічно 86 (рік трагедії), нікуди звідси не тягне. 

"Да, я тут завжди була і нікуди не їздила, а нашо воно мені? Тут мій ліс, моє болото, а що мені ще треба?" 

Так, саме тут — її світ, її земля. Хай сплюндрована, хай "заражена" тією ядерною гидотою (та хай їй грець!) Але ж баба, на те вона й баба, тягнеться до землиці — немов до дитинки: ладна пестити її, гладити. Пригорнувшись вухом до землі, прислухається: а що ж вона шепче? 

У баби Прісі в зоні чорнобильського "комфорту" є вірний товариш. Старе радянське "радіво". Воно постійно гаркає, як собака, лишень баба стукне кулаком по динаміку. Ось тоді з того "радіва" й лунає тільки одна пісня — "по заявкам радиослушателей": 

Хто мене в літа ранкові,
вчив добру і вчив любові? 

Ти — земле моя! 

Хто мені в юнацькі роки
дав дорогу в світ широкий? 

Ти — земле моя! 

Хто мені дав чисту воду
із джерел мого народу? 

Ти — земле моя! 

Хто мені дав сонце миру
і в майбутнє світлу віру? 

Ти — земле моя! 

Пісню співає народна артистка СРСР Софія Ротару. І для баби Прісі той спів — ніби "гімн" минулих сполохів щастя. Бо ж її теперішнє "щастя" — недолугий онук-імбецил. Йому чи то 18, чи то 28? Він горнеться до бабусі, ніби малюк, іноді сідає їй на коліна. Така сцена, можливо, найсолодша і найважливіша для баби — серед темного лісу її марень, ворожби, спогадів, сподівань. 

Правда, є поряд дочка. Її зовуть Слава. (Ніби "Слава КПРС"). Непутяща така, гуляща. Плутається з "мєнтом", до баби весь час огризається: "Та пішла ти в с…!" 

Але ж і баба не промах, як скаже — наче припечатає: "Ви — поламане покоління! Не можете взяти відповідальність на себе! Бери землю — і живи щасливо. Так ні, вам треба щоб хтось зверху пальцем ткнув у ту землю — і наказав бути щасливими!" 

І знову — земля. І знову в цій п'єсі — про неї. 

Баба Пріся сприймає землю, звісно, не тільки як "грунт", на якому родить картопля чи морква, де старе гарбузиння в'їдається у старечі долоні, де городній бруд набивається під нігті, заміняючи "манікюр"… 

О ні. Земля баби — то філософія. Територія її інтимного щастя, переживань. Земля — провідник діалогу зі Всесвітом. 

За землю колись була ладна душу й тіло покласти. Ще в давні часи, коли на землю клином пішла "німчура". Тоді вона була не Пріся, а Вендета. Сили Землі дали їй силу для помсти. І вона розтрощила зграю фашистів. Спочатку повбивала їх вилами, потім була ладна на клаптики різати. 

"До всього в житті треба бути готовим, не ховати голову в пісок — все єдно доля вповз не пройде". 

Так от, уже багато-багато років поспіль, коли баба знайшла гармонію у зоні відчуження — разом із мохом, травою та мрією кривою — подалі-подалі від "людисьок хижих" (як їх називала ще Леся); коли вірними супутниками її відлюдного життя стали внук-імбецил, донька-шльондра та Софія Ротару (з недобитого радіо); коли для неї великий "космос" умістився у вузьку горлянку від пляшки для трунку і став її чорнобильським "мікрокосмом", ось тоді… 

…Ось тоді й почався — "кінець часів". 

На територію її відлюдного щастя знову прийшли — "вони". "Людиська". Ті падлюки, схожі на яких "надцять" років тому не догледіли станцію. 

"Старі бабусі радіації не бояться, навпаки — радіація дуже сильно бабусям полєзна!" 

Тепер уже їхні внуки, виродки кляті, їдуть у царство її тридев'яте, тобто на територію казкового відчуження Прісі, — їдуть на джипах-іномарках, їдуть "на полювання"… І полюють, нелюди, сучасні "лозінські", на її території — на "те", що найдорожче для неї. А дорога для неї тут — кожна травинка, тваринка, кожне дерево, кожна істота… 

…Полювали на "істот" — поцілили у внука. 

Бідна баба. У тебе навіть сльози на обличчі заклякли, коли закривавлений внук доповз до лісового обійстя і, скорчившись, як цуценя, ліг у роздовбані ночви, наче в домовинку. 

Саме тоді життя для баби й зупинилося. Стрілка годинника зависла ніби "поміж" — наприкінці і на початку Часів. 

Одні часи сплинули швидко, несучи за водою "те, що було". 

Інші часи, якщо такі й будуть, то почнуться у іншому вимірі. 

Баба й каже: "У нас спішити нікуди! У нас час круглий. Всьому своя година, свій день, своя пора року. Ми живемо на початку і наприкінці часів". 

…Павло Ар'є написав текст, який, на мій погляд, виправдовує статус модного нині словосполучення "сучасна українська драматургія". 

Таку п'єсу без посмішки і без сліз годі читати. 

Таку п'єсу можна грати на сцені, тому що текст — "сценічний", а ролі — прописані: рельєфно, об'ємно. 

Герої "Баби Прісі" — не механічні фантоми (яких хоч греблю гати в десятках інших "сучасних" п'єс на кон'юнктурну потребу), а живі постаті. Трохи фольклорні, трохи документальні, трохи припудрені драматургічною фантазією, але… Але в усьому — якісь такі дуже рідні. "Свої". Ніби абсолютно всім нам — знайомі, зрозумілі.

Не знаю, яка мара найшла на драматурга і чому він вибрав на героїню не актуальну "конструкцію" з модними "сентенціями", а саме живу невмирущу старезну бабу. 

Саме таку, яких і бачимо повсякчас… На городах, коли вони повзають на колінах, прориваючи буряки або сапаючи грядки. Саме таку, яких можна розгледіти в маленьких зграйках серед інших жіночок у стареньких хустках із вицвілими на сонці квітками-півоніями, коли проводжають в останню путь одну зі своїх сільських подруг на околицю села, на цвинтар. 

Вдивіться у ті обличчя — в обличчя вічних бабів. Які на городах, які на похоронах чи на поминках. Які звісили руки на тини і споглядають у небо: "А коли ж там дощик, бо все пересохло?" Які доживають свій вік у злиденних районних лікарнях, бо ж у їхніх селах інколи нема навіть поганенького фельдшера. Які не приховують на своїх обличчях, на своїх руках ніяких "малюнків", бо ж ті малюнки-зморшки — ніби рілля: плуг проклятої історії пройшовся по їхніх обличчях, долях. 

Одні з них, із цих вічних бабів у хустинках, доживають посеред вимерлих сіл-хуторів. А деякі інші, такі, як Пріся у п'єсі, можливо, десь заздалегідь сховалися "від прогресу". Бо ж воно й невідомо, що тепер страшніше. Дикі хащі сучасної цивілізації (з проклятою політикою, їжею-отрутою та людоненависними технологіями)? Чи існування на лісовому відлюдному острові "подалі від світу", який тебе намагався зловити, але не впіймав? 

Згідно з прадавніми традиціями, кажемо — "земля-мати" або "мати-земля". Цей образ став поетичним символом, фольклорним типажем. Пишуть, що це "дополітеїстичний образ-тотем протоукраїнців, які поклонялися родючій ниві, всій землі". І не хтось тобі там, а сам народ констатує: "Гріх землю бити — вона наша мати". А вже великий поет І.Франко навіки-вічні сформулював "Земле, моя всеплодющая мати…". 

Так от, завдяки п'єсі своїй "На початку і наприкінці часів" драматург Павло Ар'є разом із актрисою (Ірма Вітовська, яка грає бабу) ніби вносять одне делікатне, але багато в чому справедливе уточнення. Земля-мати — це правильно, це так. Але ж і "баба-Земля" — саме це інколи ближче до тіла, до діла. 

…Баба-Земля у просторі п'єси і в контурі сценічного образу — єдність непорушна й непохитна. Одне виростає з іншого, потім в інше ж відходить. Мати народжує — від землі. Баба вічної зустрічі із землею — чекає. 

Миттєве і повсякчасне, фольклорне і документальне поєднані у бабі-Землі (у самій п'єсі). Швидкоплинна молодість трансформована у прекрасну космічну старість. 

Ніхто інший, як баба, так не відчуває "пульсу" Землі, її голосу, туги, її зову — бо ж кличе вона ту бабу саме "туди", де Час стає і кінцем, і початком. 

Баба Пріся, образ вічної української Баби, одночасно язичниця і християнка, соціалістка і анархістка. Вона — все те, що може замкнути у свої рідні обійми саме Земля, на якій кожному вистачить місця. Як зовні, так і… 

Образ баби-Землі, імпульсивно відштовхнувшись від нашої п'єси, в інших сюжетних вимірах згадується, наприклад, і в Довженковій "Зачарованій Десні". Та сама баба, яка промовляла, проклинала, тіпалась над кожною рослинкою на своєму городі. Згадуються й одвічні Нечуєві — баба Параска та баба Палажка, сільські язикаті "ксантипи". Виринає в пам'яті і прекрасна "Баба Онися" Василя Симоненка: "На кожній її волосині морозом тріщить зима…" 

Образ баби-Землі — це образ старечого Всесвіту, який доживає свого втомленого віку. Це образ Землі, як планети, яка крутиться-крутиться-крутиться, вже бідна так утомилася від нас, але ж треба тягти свого плуга, треба терпіти та інколи гримати на непутящих онуків… 

…Ірма Вітовська грає бабу Прісю — прекрасно. Отак написав, бо ж немає потреби шукати інше пестливе театрознавче мереживо. 

Її гра ніби народжується з миттєвого естрадного імпульсу, зі спроби делікатного "копіювання" старечих манер, такої собі бабської клишоногості. А вже потім це все перетворюється на єдиний "неподільний" образ літньої живої людини. 

Актриса не вдається до "вікового" гриму. Але, потрапивши у глядацький сектор Малої сцени Молодого театру, буквально за два кроки від "баби-Ірми" (тобто від баби-Землі), ти ніби й не впізнаєш козир-дівку, яка вражала переможною посмішкою у "Лесі плюс Ромі", в телешоу та фільмах. 

На сцені — інша людина. І це справжнє рідкісне глядацьке щастя — театральної омани. І це також справжній талант того, хто здатний на таку сценічну оману. 

Актриса, як декому відомо, використала для "народження" образу баби не грим, не скуйовджену (з сивиною) перуку. Вона поїхала на малу батьківщину своєї рідної баби — і звідтіль привезла в театр її "обладунки": стару хустку, стару спідницю, стару "кохту"… 

Той одяг, у якому лишилися подихи рідного, дає допоміжну енергію — для сценічного образу. І на сцені — не "синтетична" баба-Земля, а справжня. Земна. Вона пахне гноєм з хліва, вона пахне травами, які збирає в лісі. Пахне залишками радянського "Тройного" одеколону, який ще лишився з її давніх запасів. 

Сценічна техніка Вітовської — у тому, щоби глядач такої техніки не помітив. Бо ж вона в музичній ритмічності, в органічній відповідності об'єкта — суб'єкту, у щирій змістовності сказаного і показаного. 

Звісно, це не театр "життя людського духу", тобто суто психологічний. Це театр демонстративного показу, але показу і проживання — духу. 

Її героїня "театралізована", певною мірою сконструйована. Але ж саме така конструкція й виявляє зовнішню оболонку, внутрішню сутність: "усе" до останку. 

В цій бабі — декілька різних жінок. Одна, наприклад, із цигаркою в зубах і солоним словом на язику, — це баба-Земля-хуліганка. Інша — більш трепетна, навіть сентиментальна. Коли горнеться до внука або ж згадує "якою була". 

Ця баба-Земля — жінка-месниця, жінка-страстотерпиця, жінка-авантюристка...

Актриса висвічує свою бабу-Землю сяйвом акторського гумору, гостротою сценічного контуру. Особливий контрапункт і майстерна сценічна виточка мимоволі пронизують глядача — кожним жестом баби-Землі, кожною її фразою, розчулюючи, завойовуючи, зачаровуючи. 

Мейєрхольдівський принцип "гри з предметом" актриса інколи розвиває до метафоричних звучань. Коли, наприклад, торсає на сцені той самий радянський радіоприймач, ніби непокірну козу, яка мекає, коли її не просять. Або ж коли обігрує цигарку — ніби з неба впала Марлен Дітріх і перетворилася на відьму з Полісся. 

"Гра з предметом" доходить до надемоційного рівня у сцені, коли чистить рибу. Не те щоби "чистить", а "розпанахує" злого ворога, витягуючи з нього смердючі нутрощі, виливаючи всю свою жіночу зневагу й гіркоту в цей кулінарно-хірургічний процес. 

У цьому есе не можна оминути партнерів актриси, які надзвичайно переконливі у "Сталкерах": "мєнт" — Олексій Нагрудний, донька Слава — Віталіна Біблів. 

І, звісно, Вовчик, онук-імбецил — Владислав Писаренко. 

…Цей Вовчик повсякчас мріє вирватись із чорнобильських хащ, із зони відчуження й полону. Кудись — "туди" — рветься. Інші діти прагнуть "у" небо, мріють стати льотчиками, космонавтами. А внук баби-Землі — цей чомусь тягнеться "під" землю. Бо ж мріє потрапити в столичне метро. І, зайнявши місце в підземному вагоні, відчути там себе пасажиром "Трамваю "Бажання", бранцем власної рожевої підземної мрії. 

У фіналі, а це передбачено, всі вони й "спустяться" — у своє омріяне підземне метро. І поїдуть десь дуже далеко-далеко… За адресою, яку знаєш лишень "ти — земле моя…".

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Курс валют
USD 24.81
EUR 27.33