Балада про солдатів. Легендарну пісню «Степом, степом…» якось порівняли з твором Кобзаря

Творчість композитора Анатолія Пашкевича (1938—2005) немовби дихає повітрям українських степів і мальовничих сіл... Пісняр, чий недавній 70-річний ювілей виявився для України малопоміченим, створив справжні шедеври — «Хата моя, біла хата», «Виростеш ти, сину», «Ой ти, ніченько». Про його найпопулярнішу «Мамину вишню» нещодавно була розповідь у «ДТ». Нині ж — історії, пов’язані ще з однією, воістину легендарною піснею Пашкевича «Степом, степом...» (текст Миколи Негоди, найвідоміша виконавиця — Ольга Павловська з Черкаського народного хору).

Свого часу ця пісня-реквієм буквально потрясла Україну. Воєнна тема стала для композитора ще й темою любові до рідної землі. Віктор Астаф’єв про цю пісню сказав: «Вашу пісню вважають таким же гімном, як і гімн Кобзаря «Реве та стогне Дніпр широкий…». Дмитро Павличко ще у 1980-х на шпальтах «Літературної України» написав: «Степом, степом…» — нині цих двох слів досить, аби уявити покритий димом простір, нереально нескінченний, який можна побачити в глибинах за Царем-колосом на картині Білокур… За всієї своєї скорботи пісня сприймається як життєстверджуючий гімн, за всієї величавості — як особиста печаль…»

У моїй юнацькій свідомості саме ця пісня викликала справжнє потрясіння, щойно вона з’явилася в радіоефірі.

Власне, «Степом...» у другій половині 60-х років минулого століття на повний голос заявив про себе і Черкаський народний хор. На рівні інтуїції навіть за однією лише піснею вгадувалася неординарна особистість композитора і хорового диригента Анатолія Пашкевича. Не пам’ятаю, щоб якийсь хоровий колектив, особливо в ті часи, обходився без пісень Пашкевича. Вони були — та й залишаються — на слуху: «Хата моя, біла хата», «Виростеш ти, сину», «Ой ти, ніченько», «А мати ходить на курган», «Земле наша мила», «Чебреці», «Дума про хліб»...

Через багато років, познайомившись з А.Пашкевичем особисто, ми часто говорили про джерела тієї чи іншої його пісні. І вже тоді було ясно: така воістину велична пісня, як «Степом...», була вистраждана.

— Перші начерки тексту і мелодії з’явилися у мене ще на Житомирщині, до від’їзду в Черкаси, — розповідав мені тоді Анатолій Пашкевич. — Якийсь час я працював у Коростишеві й жив у готелі. Інструмента під рукою не було, й я щовечора музикував «у думках». Отак склалися перші музичні заготовки, — «риба»... Напливала мелодія, точніше, той її простий і широкий такт — «Сте-пом... сте-пом...» Часто доробляв, переробляв. Хотів навіть кинути все. Але мелодія не полишала мене. Разом із нею добирав слова. Фрагменти, які з’явилися разом із мелодією, я пізніше показав у Черкасах поетові Миколі Негоді. Він узявся писати свій текст. Але довго не виходило. Потім попросив: «Давай свою «рибу»! Микола використав мої текстові заготовки — вони намертво були злиті з мелодією і відкидали інші слова як чужорідні. Він зробив літературно досконалий текст. Отак спільними зусиллями і довели ми пісню «до пуття».

Призначалася вона для хорового виконання. Спочатку думав соло віддати чоловікові-басу і навіть пробував такий варіант... Та коли послухали Ольгу Павловську, всі сумніви розвіялися: так, як вона, не виконував ніхто! Слова і мелодія лягали на її голос, як зерно в добре підготовлений грунт. Це був той випадок, коли нерозривно з’єдналися слова, мелодія, вокал. Пам’ятаю, не раз під час виконання цієї пісні хор злегка призупинявся через хвилювання і спазм голосових зв’язок.

* * *

Поет-черкащанин Микола Негода познайомився з А.Пашкевичем у Золотоноші, де на час гастролей базувався Черкаський народний хор. Там за дорученням обкому партії він мав обговорити урочистий концертний номер до чергової річниці Жовтневої революції.

Композитор відразу почав захоплено розповідати поетові про задум «Степом, степом» і відразу запропонував: «Сідай, Миколо, і пиши слова!»

— Коли працював над першим куплетом, уявляв картину, коли відступали війська, а жінки збирали хліб і на кожному кроці знаходили вбитих, — згадував Негода. — Потім і кінцівка знайшлася: «Мати, мати жде свого солдата, а солдат спить вічним сном!» Щоправда, середину пісні дуже довго шукав... Не обійшлося тоді без чарки. Толік всю ніч збуджено награвав і співав — пробував, як звучить пісня. А люди по сусідству не можуть ніяк заснути, б’ють кулаками в стіну і двері — скільки ти ще будеш там терликати?! Одне слово, досиділися і не помітили, як ніч минула. Глядь — на вулиці вже розвиднилося. На світанку я вручив текст. Він вчитувався, не говорячи ані слова. Переписав вірші на чистий аркуш (завжди так робив — кожен текст власноручно переписував). Потім узяв баян і розтягнув міхи... Десь через тиждень дзвонить: зайди, послухай! Ольга Павловська заспівала, хор підхопив — і у мене мурашки поповзли по спині, волосся на голові дибки стало! Вже тоді відчув: народилася велика пісня, яка нікого не залишить байдужим.

Після гучних тих нічних музикувань обурені готельні насельники написали скаргу в Золотоніський райком партії — мовляв, поселили музиканта, а він усю ніч нікому не давав спати! Вперше виконали на жовтневі свята 1966-го у сесійному залі Черкаської обласної ради. Перші секунди — тиша, мовчання. Потім — оплески, котрі не припинялися кілька хвилин. Довелося повторювати!

* * *

Зі спогадів першої дружини Анатолія Пашкевича Валентини Олександрівни:

— Якось ми приїхали до мами Анатолія на Житомирщину. Пішли на кладовище. І вже на схилі дня заграва така кривава відкрилася перед нами... Бачимо — якась жінка стоїть над могилою полеглих воїнів і гірко плаче. Ми з Толіком підійшли, і вона розповіла, що приїхала сюди з іншої області. Згадала, як на початку війни працювала в полі. І на її очах сільських хлопців посадили в машину і повезли на фронт. А синок її тільки вискочив на якусь мить попрощатися — і все! Розгублено кинула серпа, вибігла на дорогу і довго-довго бігла за машиною. Після війни увесь час чекала і сподівалася...

…Ми прийшли додому, вмикаємо телевізор і чуємо, як популярна Людмила Зикіна співає «Степи, степи». І вже тоді я відчула, що в Анатолія почали зароджуватися образи своєї пісні — ці безкраї задимлені степи, фронтові дороги, непоправні втрати. Пізніше поет Микола Негода підхопив цей мотив і вдало розвинув його.

Після першого гучного успіху пісні «Степом, степом» Пашкевича довго не затверджували на посаді художнього керівника хору. Тому в тривале гастрольне турне по Сибіру і Далекому Сходу Черкаський хор вирушив із Пашкевичем-хормейстером.

Колектив давав по одному концерту в Полтаві, Сумах і Харкові. При цьому Пашкевич просив організаторів прибирати зі сцени всі мікрофони, щоб ніхто не додумався скопіювати нові твори черкащан для свого репертуару. Але в Полтаві художній керівник хору Кременчуцького автозаводу Павло Оченаш якось примудрився записати «Степом...» і хутенько розучив пісню зі своїм самодіяльним колективом.

Після гастролей — звіт професіональних колективів у Києві перед державною комісією.

— Викликали до столиці і черкащан. Узяли і мене із собою, — продовжує Микола Негода. — Запланували два концерти: у Будинку офіцерів і Дарницькому палаці культури. Перед виступом порадили: підіть на радіо і запишіться, коли є щось нове. «Вся програма нова, — відповів Пашкевич. — От хоча б «Степом, степом». А вони: «Так це ж полтавська пісня! Ми її давно записали і вже транслювали по радіо». «Що?! Яка вона полтавська, це ж наша пісня! — відповідаю. — Я автор слів, а от перед вами автор музики, Анатолій Пашкевич. Та без нашого відома ніхто не мав права цієї пісні виконувати!» Потім заспокоїлися і, почувши наше виконання, зрозуміли хто є хто, почали записувати Черкаський хор. До того ж кременчужани переплутали авторство слів і тривалий час по радіо оголошували «вірші Івана Неходи» — був такий поет.

Через якийсь час міністр культури УРСР нарешті підписав наказ про призначення молодого композитора Пашкевича художнім керівником і головним диригентом Черкаського хору. Пікантність ситуації полягала ще й у тому, що Пашкевич був, мабуть, єдиним безпартійним серед керівників таких колективів у всьому СРСР.

* * *

— Автори розраховували, що пісня буде призначена для чоловічого хору із солістом. А я послухала і почала переконувати: це для жіночого голосу, це ж плач за полеглими у війні! Навряд чи якусь українську сім’ю смерть обминула стороною. З далекого дитинства пам’ятаю страшну похоронку в нашій родині. І мені хотілося спробувати виконати саме цю пісню. Йдучи у відпустку влітку 1966-го, я одержала від Пашкевича ноти. У дорозі не могла відірватися від них. Приїхала до мами в Лебединець — там і почалася робота над піснею. Мама стала першою слухачкою. Коли заспівала, — вона заплакала… Хоч би куди їхали потім із хором — а наш Черкаський хор об’їздив весь Радянський Союз, — пісня була нашою своєрідною візитною карткою.

Сьогодні може видатися парадоксальним те, що пісня з таким переконливим громадянським і патріотичним звучанням могла викликати зауваження номенклатурних чиновників (прискіпатися і справді не було до чого). Але ідеологи не дрімали. Один із секретарів Черкаського обкому партії — загалом непоганий чоловік і багато корисного зробив він для хору — запросив до себе і сердито почав наставляти композитора на путь істинний: «Пісня у вас незакінчена вийшла. Немає в ній оптимістичного фіналу. Її потрібно інакше зробити. І взагалі, про яку матір співається? Ми ж інтернаціоналісти!»

Пашкевич тоді спрожогу кинув ідеологові: «По-перше, витягніть руки з кишень, коли зі мною розмовляєте! У кожного з нас одна мати. І якщо пісня написана українською мовою, то зрозуміло, про кого йдеться». Таке зухвальство тоді мало кому прощали.

Але «Степом...» виявилася значно сильнішою і вищою за якісь ідеологічні забобони. У
70-ті її переклав російською мовою Микола Глазков. І в цей же час пісню ввели в навчальні програми шкіл... Західної Німеччини. А коли в серпні 1968-го до змученої Праги ввійшли радянські війська для наведення там «соціалістичного порядку», цей твір-реквієм важким смутком звучав із вуличних динаміків, нагадуючи непроханим гостям про сльози матерів, які вічно чекають своїх синів.

Відгуки «Степу...»

Якось в Інтернеті на одному з донецьких сайтів знайшов досить емоційне одкровення: російськомовна жителька розмірковує:

«Скільки було в житті надзвичайних зустрічей, але особливе місце, звісно ж, належить пісні-криниці, з якої ніколи не напитися вдосталь… Українські народні хори… Іноді здається — переломиться хребет від вібрацій звуків співучих талантів. Знаю одну сім’ю, де нагородою зятеві «за труди» була пісня «Степом, степом…» у виконанні тещі та її подруги. Багато доброго для тещі треба було зробити йому, зятеві, щоб вона милостиво, після його «благань» — «Мамо! Ну заспівайте «Степом, степом...» — вимовила: «Ну гаразд! Іди, синку, гукай Килинчиху, Варку — всіх!» Коли я слухала цих жінок, то думалося — як би все це пережити: такою силою, міццю, глибиною і високою культурою співу володіли ці дивовижно талановиті люди. І завмирало серце від смутної, задушевної народної пісні...»

Постскриптуми до доль

Анатолій Пашкевич — автор найпопулярніших українських пісень, зокрема «Степом, степом…» і «Мамина вишня».

Народився 1938 року в селі Довбиш на Житомирщині. Після закінчення семирічки працював слюсарем на порцеляновому заводі. Служив на Північному флоті. Композитор-самоук. На думку спеціалістів, «неперевершений мелодист». Фактично не мав спеціальної музичної освіти. Навчався на музичних курсах з гармонії — при Всесоюзному будинку народної творчості в Москві. Тривалий час очолював самодіяльні хорові колективи в Поліссі. Працював у хорі «Льонок». 1965-го був запрошений у Черкаський народний хор. Через два роки очолив його. Автор понад 200 пісень, багато з яких увійшли до золотого фонду. В останні роки талановитий композитор не розставався з Черкасами. Але розтатися довелося. 8 січня 2005 року. Автор «Степом…» похований на старовинному черкаському кладовищі неподалік могили поета Василя Симоненка.

Ольга Павловська — народна артистка України, солістка Черкаського хору, неперевершена виконавиця «Степом, степом…» і багатьох інших пісень.

Народилася 1939 року в селі Лебединець на Житомирщині. Виступала в ансамблі «Льонок». Якийсь час співала у Волозькому народному хорі. 1965 року на запрошення Пашкевича вона опинилася в Черкаському хорі. Там багато й успішно виступала, чимало пісень співала в дуеті з Раїсою Кириченко, Євгенією Крикун, Людмилою Білановою, Тетяною Горбатенко. Пашкевич відзначав надзвичайну дисциплінованість Павловської. Вона ніколи не пропускала репетицій, навіть якщо висока температура валила з ніг. Доля не подарувала їй щастя материнства... Але багато хто пам’ятає, з яким трепетом і надривом вона виконувала пісню «Над колискою сина». До останнього дня свого життя Павловська, як могла, піклувалася про свій колектив. Не стало чудової народної співачки 14 грудня 2002 року. Похована на тому ж кладовищі, що й Анатолій Пашкевич...