Безсоння, Шекспір, тугі вітрила

Олег Вергеліс 23 жовтня 2015, 00:00
Отелло

Читайте також

 

"Отелло" Вільяма Шекспіра у постановці Королівської шекспірівської компанії (RSC) — абсолютно новий спектакль. Режисер Ікбал Кхан спробував внести свою лепту в осмислення расового і чуттєвого конфлікту, який непокоїть землян уже понад 400 років. Відтоді як великий бард написав свою трагедію. 

"Я черен, вот причина!" Це каже Отелло (Х'ю Куарші) у хвилини фатальної пристрасті. Вже усвідомивши витоки драми, яка наближається до катастрофи — трагедії непоправної. 

У режисера Кхана знамениту репліку в перекладі Б.Пастернака з дещицею акторської вольності легко міг би промовити і Яго. У британській постановці його грає Лусіан Мсаматі. Темношкірий актор. Чудовий лицедій. Справжня знахідка для цього новітнього перепрочитання "Отелло". 

У великій трагедії великого барда, як відомо, наяву конфлікт цих двох. Отелло і Яго. Їх часто розглядають як протистояння двох рас. Боротьбу двох світів. Непримиренний двобій європейської та інших цивілізацій. На задану тему написано тюки дисертацій і методичок. Але сучасний режисер (на те він і сучасний) розгортає давній конфлікт "боротьби світів" — у новий цікавий бік. У бік внутріплемінного конфлікту. 

Річ у тому, що Отелло і Яго, за версією режисера, обидва — темношкірі парубки. 

Обидва красені та чудові воїни. Швидше за все, колись (ще до військової операції) вони взявшись за руки ходили потрісканою на сонці гарячою африканською землею. Обидва полювали на одних і тих самих левів та тигрів. Обидва теліпалися, як банани, на одній і тій самій пальмі, не журячись і не думаючи про те, що їх чекає.

"Ти і я — однієї крові!". Девіз Мауглі ніби теж про них. 

Однак невблаганний фатум подій, згідно з тією ж таки режисерською версією Кхана, цікаво коригує місцеположення в суспільстві та в табелі про ранги цих двох колишніх одноплемінників, раніше — нерозлучних друзів. 

І хоч би скільки гриміли оди про великі доблесті полководця й мавра Отелло, цей грім завжди буде оглушливим для ревнивого серця його одноплемінника Яго. Оскільки на місці тріумфатора, серцеїда і повелителя, очевидно, міг бути й хтось інший. 

Куарші та Мсаматі — Отелло і Яго — чудовий дует у постановці Кхана. Темношкірі актори хоробро грають, підморгуючи один одному, десь довіряючи один одному, а десь — приховуючи один від одного щось тривожне й потаємне, оскільки повної довіри між ними все-таки немає. 

Яго, плетучи узор своєї знаменитої інтриги (покликаної спровокувати ревнощі Отелло до його дружини Дездемони і повернути перебіг подій у потрібному негідникові напрямі), спочатку і в перших епізодах — просто грає й насолоджується своєю небезпечною грою. Тема Яго у виконанні Мсаматі — тема осмисленого і підступного бунту Блазня. Так й є! Хорунжий Яго при полководцеві Отелло — справжній блазень, веселун, баляндрасник. Він корчить веселі пички. Дражнить жінок, підколює товаришів по службі. Здається, тенета підступу, які він сплітає в петлю, — це лише вишуканий вінок на голову тріумфатору й одноплеміннику. 

Він добре знає норов свого друга і пана. Все-таки одне плем'я їх виростило, вигодувало й виховало. Яго не може — з самого початку — цілитися йому в самісіньке серце. А ось пограти, трішки побавитися, збадьорити застиглу кров собі та іншим — ось на це Яго ще як здатний. 

Для Яго в цьому спектаклі немає ні ночі, ні дня — суцільне безсоння. Він невтомний. Як дзиґа крутиться й кружляє навколо власної осі. Втягує в орбіту грайливих підступів усіх поспіль. Раз у раз він підбирає якісь смітинки з підлоги, зачищає й мітить свою територію. Не тому, що прагне "чистоти", а тому, що йому є до всього діло. 

Та ось, друзі, підлим чином уже викрадена фатальна хустка Дездемони. На дружину Отелло і лейтенанта Кассіо вже накинуті сільці. Грайливий блазень, який замислив лицедійський бунт, щоб подражнити одноплемінника, мимоволі сам потрапляє у свою ж пастку... 

Тепер, мабуть, головний епізод британського спектаклю. Ні, не там, де "Молилась ли ты на ночь?.." А задовго до "задушення". Коли Отелло і Яго поки що наодинці. І останній вливає чергову порцію отруйного нектару у вухо одноплеміннику. Трохи кривляючись, бреше про зраду його дружини. 

Здається, згідно зі Шекспіром, бажаного ефекту ось-ось буде досягнуто.

Але... Режисер різко змінює вигляд венеційського мавра. Вираз постійного спокою на його обличчі різко змінюється на якусь несподівану, ледь не клінічну маску. Ось це поворот... 

Яким глядач бачить венеційського мавра спочатку? Коли Брабанціо проклинає свою доньку і коли обвинувачує Отелло в чаклунстві, тобто в тому, що темним шляхом відібрав у батька рідну кровинку... Всі ці принизливі моменти — на людях — Отелло переносить спокійно і стримано. Наче муха дзижчить над його головою, а не вивергає прокльони розлютований "тесть". Мавр, красивий чоловік, чимось схожий на Нельсона Манделу, справжній політик. Понад те, він — чесний політик і воїн. Х'ю Куарші в перших блоках спектаклю підкреслює таке втілення чесності й вірності людської свого героя. Чесності перед самим собою (він нічого ні в кого не крав) і вірності обов'язку (готовий воювати до останньої краплі крові за справедливу справу). 

І що виходить? Фрагмент надуманої інформації, власне, фейк, вживлений у мозок мавра, стає "вірусом" у його організмі. Вірус призводить до збою системи, фізичної і психічної. Хустку дружини Отелло сприймає не тільки як знак зради коханої, а й як виключний доказ — свідчення зради його самого як воїна і чесної людини. Бо чесна і вірна людина найбільше й не допускає зради. І Дездемона для нього — не тільки кохана дружина, а й частка світобудови, вкоріненої у війну, де за зраду — розстріл або повішення. 

Отже, Отелло буквально приковує Яго — до стільця. Натягає йому на голову целофановий пакет. Б'є до крові. Він його катує. Він буквально витрясає з Яго — не солодкий нектарин розповідей про зради, він вимагає доказів. Інакше першим, хто впаде в такому "бою", і буде Яго. 

Тепер у Яго вибору не залишається. Він мусить брехати далі. Ще сильніше плести інтриги. Оскільки жертвою стане тільки він. У його очах навіки оселився страх. Він знає: демони вже вирвалися назовні. Шляху назад не залишається. Те, що раніше для темношкірого блазня видавалося забавою на межі, тепер переростає у звірячий страх — у бажання врятувати бодай власну шкуру. Попередня гра в хустки й плітки закінчена. Після сцени катування вони різко змінюються обидва. Яго — виключно віроломний інтриган. А в Отелло прокидається стара воєнна контузія. Здається, його тіло вже не кориться йому. І той самий фрагмент фейкової інформації — про зраду — заганяє мавра у стан такої собі приреченої психічної одержимості, у кокон ледь приховуваного фізичного каліцтва. 

Ось тут — велика трагедія. 

Спектакль Ікбала Кхана, судячи з усього, британські критики не зараховують до видатних прем'єр поточного сезону. Принаймні звісток про якісь претензії "Отелло", скажімо, на премію Лоуренса Олів'є поки що не надходило. Нагадаю, сам Олів'є в середині ХХ ст. колись геніально грав мавра, пропонуючи концепцію "жертви і ката", закоханого і нескореного. 

Проте нинішній "середній" рівень конкретного британського спектаклю настільки якісний і добротний, розумний і гумористичний (а також осмислений і нещадний), що ми можемо лише мріяти про такий мейнстрим на місцевих академічних сценах. 

Спектакль Кхана — виразний і заразливий. 

У текст Шекспіра режисер та актори ніби мимоволі впускають свіже повітря вулиці. Обдають старовинне фоліо диханням нашого нинішнього життя. Гра — емоційна, коли треба — помірно стримана. 

Сценографія й костюми — не "в епосі", а у взаємопроникненні різних епох. Військові атрибути сучасності доречно сусідять із елегантним вбранням старовини. Ніщо не шокує око. Ніщо не ріже вухо. Сценічний майданчик — ніби висолоплений язик, грайливо показаний публіці. Це — виступ, спеціальний пандус. Всередині якого є міні-басейн, ніби калюжа, у якій можна втопити чесну людину.

 

Якщо головний конфлікт спектаклю Кхана не расовий, а внутріплемінний, це не означає, що серед двобою двох темношкірих парубків немає місця білій жінці. Дездемона у виконанні Джоанни Вандерхам — білява красуня, потенційна жінка-амазонка. Змінила б вона своє святкове елегантне середньовічне вбрання на військову амуніцію — і хто б сумнівався, чому саме її вибирає цей Отелло, чесний воїн і вірний чоловік. 

А тому, що, крім жінки, він бачить у ній ще й соратника, товариша по зброї і по вірі. Їх ріднять сильні характери, ледь не кришталева чесність. 

Якщо Пушкін колись написав, що головна трагедія Отелло не в тому, що він ревнивий, а в тому, що надто довірливий, то тут трагедія трішки в іншому. Цей Отелло взагалі нікому не довіряє. Тільки собі. Але він — чесний! Він як метал, холодний і суворий. І тільки іржа мнимої зради може спотворити цю сталеву натуру. 

У спектаклі Ікбала Кхана, природно, не може бути навіть натяку на пафос або заламування рук. Ледь помітні ін'єкції іронії та добродушної "гри в гру" — все це є, коли сцена перетворюється на танцмайданчик для мавританської хореографії. Або на арену поєдинку розпаленілих вояків. 

"Епічне" у цій шекспірівській насиченій історії тут перетікає в "окреме". Окремий конфлікт одноплемінників — двох темношкірих — руйнує особисте життя кожного. Це — те ж саме, коли б море вирішили перелити у трилітрову банку — і виник би аналогічний "окремий" казус: ніби розумні люди, а що накоїли!

Кінець історії відомий: усі вмирають. Підступність перемагає чесність. Шекспір і Шиллер нас попереджали. 

Спектакль Королівської шекспірівської компанії (RSC) "Отелло" представлений Британською радою в Україні у рамках проекту "Британський театр у кіно". 

 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.77
EUR 27.74