Брюссель, 7.02.2007

Це ж треба було настільки вдало потрапити! І чого я завжди думав про Брюссель так погано? Мовляв, кляті євробюрократи, люди без серця і фантазії, інтелектуальні недомірки, що своїм обмеженим розумінням європейської перспективи вперто блокують наше українське майбутнє. Слово «Брюссель» завжди означало для мене щось жахливо холодне, стерильне, гіпертехнологічне і нелюдське.

А тут — у самісінькому центрі цього гіпертехнологічного стерилізатора — якийсь майже цілодобовий бар, куди ми забрели опівночі втрьох. Четвертою була наша коза, прив’язана до вуличного ліхтаря десь на Рю де В’єрж Нуар. Коза була невидима, однак ми її все одно водили Брюсселем.

І от — цілодобовий бар. Атмосфера алкогольно-тютюнового застою, погані запахи, п’яний нічний народ, чоловіча тусня, що грає в карти на гроші, жіноча тусня, що ледве стоїть на ногах (ні, не стоїть — одна таки завалилася під стіл!), хрипкий запитий бармен — без сумніву, рецидивіст. І деренчлива музика з якогось допотопного динаміка. «Невже російська попса?» — запитав наступного ранку Шон, якому я про все це захоплено розповідав. «Ні, — чесно відповів я, — усього тільки «Бі Джиз» 70-х років».

Було як удома. Такий бар міг би знаходитися (і таки знаходиться) десь на автовокзалі в Коломиї, Острозі, Цюрупинську і, напевно, Єнакієвому. А тут — Брюссель, і вся ця п’янь спілкується французькою мовою. І це не якесь там соціально проблемне передмістя — з тих, які чомусь зазвичай називають «робітничими». Це — самісінький центр, сіті, поруч із усіма можливими молохами єврокомісій, європарламентів та інших євроутворень. Це ж треба було настільки вдало потрапити!

На радощах дуже хотілося цитувати старовинний анекдот «і ці люди забороняють мені колупатися в носі». Але, правду кажучи, це було б неправильно — «ці люди» не забороняють мені нічого, вони п’ють-гуляють до ранку за свої останні євроценти і їм на все інше глибоко начхати. Інша річ — невидимі бюрократи, ті, що гніздяться «в холоді надто блискучих будівель зі скла» десь тут недалеко, зовсім поруч. Їх би сюди хоч на хвилинку, до цього теплого загидженого бару! Хай би після цього поговорили про «принципові ментальні відмінності».

З того моменту я, здається, полюбив Брюссель.

Однак на цьому мої радощі не скінчилися. О другій ранку в готелі я спробував читати пошту. Серед інших був лист від Вільфріда, в якому той повністю наводив кореспонденцію Асошиейтед Прес про вчорашній саміт Україна — ЄС у Києві. «Фройдівська описка журналіста видається мені цілком доречною», — коментував Вільфрід. Я заглибився — наскільки міг — у кореспонденцію. У ній спочатку йшлося про те, що німецький міністр закордонних справ Штайнмаєр після зустрічі з прем’єр-міністром Януковичем заявив про «зацікавленість Європи у поглибленні стосунків з демократичною, правовою і процвітаючою (sic!) Україною». У відповідь на що український прем’єр начебто покритикував ЄС за неготовність прийняти Україну до свого лона. Після цього німецький міністр мав ще одну важливу зустріч — його прийняв «прозахідний президент України Віктор Янущенко».

Ого, подумалося мені, це ж треба! («Це ж треба» стало якимось просто-таки рефреном тієї ночі). Це ж треба так успішно, такими семимильними кроками об’єднувати країну! Це ж треба так злитися в екстазі, щоб уже навіть і половину власного прізвища віддати!

Я уявив собі цей симбіоз, цього дволикого Янущенка. Один дедалі більше тисне, другий дедалі більше вдає, ніби опирається. Один постійно обіцяє, другий постійно не вірить, хоч постійно вдає, ніби вірить. Один постійно обманює, другий постійно вдає, ніби от іще цього останнього разу повірить. Обидва розводять. Один розводить голубів, другий бджіл. Завдяки цьому вони стали чудовим взаємодоповненням і навіки об’єднали «правий і лівий береги Дніпра». За це один отримує всю країну, а інший — «Мистецький Арсенал».

Кількома реченнями нижче в тій самій кореспонденції вилізла ще одна «фройдівська описка» — цього разу прізвище українського президента звучало вже цілком і повністю як… Янукович. Саме так, однозначно — президент України Віктор Янукович. Процес об’єднання завершився на моїх очах.

Це ж треба було — настільки вдало і безслідно розчинитися в Іншому, подумалося мені перед сном.