Бути зверху. Нові історії, нові режисери

Олег Вергеліс 3 березня, 23:03
123

Читайте також

У рамках театральної премії "Дзеркало сцени" (ініційованої нашим виданням) знайомство зблизька — віч-на-віч — з молодими українськими режисерами, авторами столичних театральних прем'єр 2016-го. З-поміж яких критиками і буде визначено найкращу виставу. 

Серед режисерів, яким вдалося здійснити постановки на престижних столичних сценах, є люди різного світогляду і різних художніх уподобань. Можливо, їх найбільше об'єднує саме віковий "ценз": не старші 30-ти. А також палка віра в те, що український театр перебуває сьогодні у стані позитивних та обнадійливих трансформацій. У такому оптимістичному сяйві DT.UA і пропонує молодим митцям декілька запитань. Що тримає молодого режисера в українському театрі, чи не спокушають його інші сфери діяльності (кіно, ТБ, де молодим більше платять)? З чого почалося захоплення мистецтвом театру; хто, у професійному плані, на молодих режисерів вплинув найбільше? З того, що вони бачили (наживо, на відео), а також із того, про що читали, — чи склали для себе "образ" ідеальної вистави? Що, на їхній погляд, саме сьогодні характеризує український театр — як із кращого, так і з гіршого боку? 

Давид Петросян. "Буна" і Гете

"Буна" (популярна п'єса Віри Маковій) — фактично перша доросла вистава режисера Давида Петросяна. Спочатку її грали в театральному університеті, згодом прописку отримали в Центрі сучасного мистецтва "ДАХ". 

 

123
"Буна"

"Буна" з румунської — "баба", у п'єсі Маковій вона багатьом здається "авторитарною". Щоби глибше зрозуміти характер і норов таких бабів, режисер разом з однодумцями поїхав аж на місяць на багаті села, де спостерігав за життям сільських жителів і намагався переконати своїх акторів, що їхні персонажі ніякі не маски, не ролі. Тривалий час займались тренінгами, медитацією. А ще одна вистава Петросяна 2016-го — "Називай мене Пітер" за п'єсою Яна Фрідріха — поставлена у ТЮГу на Липках. Як каже режисер, це данина дитинству, яке минуло; це спроба щось повернути, щось пригадати. 

Давид Петросян народився 13 грудня 1991 року в селі Іджеван (Вірменія). В Київському університеті ім.І.Карпенка-Карого закінчив майстерню В.Судьїна. 2016-го заснував театр "Practicum". 

123
Давид Петросян

— В театрі мене взагалі нічого не тримає, — відповідає Давид на перше питання DT.UA. — Бо ж коли щось тримає, це не дає можливості розв'язати руки, котрі нам зав'язують все життя — то в школі, то в університеті. Мені пропонують взяти участь в телевізійних проектах. Але все це немає ніякого відношення до того шляху, який я визначив для себе. Цей шлях, можливо, повільний, негаласливий, це шлях, на якому виникає завжди більше труднощів. Наприклад, ми створили свій театр "Practicum" разом з групою акторів, які закінчили університет. Але з кимось з них я продовжив роботу, а з кимось це вже неможливо… Взагалі театром я раніше ніколи не цікавився, він мене цікавить лише як метод діалогу. 

Не можу сказати, що в мене було багато гарних вражень від якоїсь вистави. В основному мене цікавлять Тальхаймер і Брук. 

Ще в період навчання мене завжди насторожувало те, що відбувається у театральному середовищі. Я переконався, що все це не має відношення до мене. І найголовніше до того, заради чого люди потрібні одне одному. 

Мені нецікаво, коли в театрі мене намагаються розважити, та ще й за гроші. Або ж показати оригінальні форми, які претендують на щось краще, ніж просто розвага. Мені взагалі страшно подумати, що я буду грати в змагання з колегами по цеху — заради захвату глядача. Бо це буде вже бізнес, що називає себе мистецтвом. 

Мої вистави 2016 року — єдине, що я на даний час встиг зробити. Було багато спроб поставити ще щось, але я відчував, що починаю бігати за чимось, входити в зону блефу... 

Гадаю, що ніяка вистава і ніяка п'єса не можуть бути "ідеальними", бо ж все, що створюється — лише спроба виразити почуття і переживання. Однак є вистави, які допомогли мені в особистих пошуках, одна з таких — це вистава Тальхаймера за п'єсою Лессінга "Емілія Галотті", а також вистава "Часовые на плотине" режисера Аріани Мнушкіної, ще — "Тев'є-Тевель" Сергія Данченка. 

Це ті окремі вистави, які я би з задоволенням переглянув ще і ще раз. Були режисери, роботи яких викликали захват, такі, наприклад, як Ян Фабр, Варліковський, Остермайєр. 

Однак з часом вони мені видалися занадто "галасливими" і надто далекими від тієї природи, яка мене вабить. Театральну літературу ще в студентські роки читав постійно, забагато. А от тепер її взагалі не можу читати! Мене надихає художня література. Люблю Гессе, Платонова, Гете. 

Момент натхнення для мене надзвичайно важливий. Гадаю, в нашій театральній школі режисери мало уваги надають філософії, живопису, музиці. Хоча це основа. Вистава — це результат наших естетичних уподобань. Якщо їх немає, то в такому випадку ви або епатажний сканувальник, або ремісник. Шукати нам допомагає натхнення. 

"Добре" в українському театрі сьогодні саме те, що якраз у нашому театрі ще багато незвіданого, мало використовується культурний потенціал, що дозволяє продовжувати розкопки у культурній традиції, а саме в українській музиці, живопису, філософії. 

Якщо молодий режисер звертає увагу на все те велике, що вже було, це принаймні дозволяє йому не впадати в певні сумнівні тенденції, які мало чим відрізняються одна від одної. 

Стосовно "недоброго" в українському театрі? Це складне питання. Бо ж комусь щось здається — добрим, а іншому саме це — злим. Театр як і бізнес в нашій країні належить певній групі людей, котрі його приватизували. І навіть якщо молодий режисер (дуже перспективний) потрапляє в цей бюрократичний світ, то він сам непомітно стає таким же бюрократом. А "справжнє" в мистецтві не може створюватись в таких умовах і в таких рамках. 

Ще одне болюче питання — критика. Критики є. Але інколи складається враження, що бояться або не хочуть про все говорити… А, навпаки, потрібно критикувати і порівнювати. Це, безумовно, має бути аргументовано і виправдано. 

Олександра Меркулова. "Попіл" і алмаз 

Прем'єра вистави "Попіл" (режисер Олександра Меркулова) відбулася 17 грудня 2016-го на Мікросцені Молодого театру.

123
"Попіл"

Постановка за мотивами роману литовського письменника Іцхокаса Мераса "Вічний шах". Сама режисерка здійснила і переклад, і інсценізацію. В основі сюжету — драматична історія єврейського народу у Другій світовій війні. Глядачі сприймають історію Авраама Ісаака з надзвичайним співчуттям, сердечним щемом. Людина у вихорі нелюдських випробувань; життя на території смерті; людина, яка прагне зберегти власну душу. І про це також її "Попіл". 

Олександра Меркулова народилася у Києві 12 січня 1988 р. Закінчила театральне училище, а згодом (2007—2012) — Київський національний університет ім.І.Карпенка-Карого (майстерня В.Судьїна). Її хобі — текстильна лялька, плетіння з паперової лози. Працює в Молодому театрі. 

123
Олександра Меркулова

— Що мене тримає у театрі? — перепитує режисерка. — Очевидно, магія самого театру. Де ще, як не в театрі, створюється життя таке, яким воно є? Тобто життя неповторне й водночас упізнаване кожним. Здавалося б...одна й та ж вистава, але її неможливо повторити двічі.

Ще в дитинстві, коли мене разом із двоюрідною сестрою "запроторили" в село до бабусі на все літо, ми вирішили створити там свій "мюзик-хол"… на вигоні… для корів! Глядацька зала розміщувалася під старою липою. Давали "концерти" для бабусь і дідусів. У концертну програму входили пісні, танці, акробатичні трюки. Згодом до нас приєдналася талановита молодь, і треба було розширювати програму. На мене тоді і лягла місія — писати "сценарії". Ось тоді-то все й почалося. А вже усвідомлення, що таке справжній театр, прийшло в університеті. І цим розумінням я щиро завдячую своїм педагогам, серед яких А.Білоус, В. Судьїн, К.Дубінін. 

Образ ідеальної вистави? Він є... але це певні... передчуття. Цей образ живе у підсвідомості. Не можу описати його словами! Образ ідеальної вистави виникає щоразу, як починаєш роботу над новою п'єсою. 

Саме зараз український театр перебуває в пошуках свого нового обличчя. На сценічних майданчиках з'являються нові вистави, відбуваються експерименти. Втім, новий театр завжди повинен пам'ятати про своє призначення — заглядати в душу людини.

Іван Уривський. "Щастя" є 

"Украдене щастя" в "Золотих Воротах" торік палко підтримали театральні критики і глядачі.

123
"Украдене щастя"

Постановка Івана Уривського — містичний етюд про особливості пристрасті, про реальний і потойбічний світи. Така ризикована ідея трансформувати класичну соціально-побутову п'єсу виявилася досить успішною. 

Іван Уривський народився 9 березня 1990 р. у Кривому Розі. Спочатку навчався в НКТУ (промислово-цивільне будівництво); згодом — в КНУКіМ (курс Ніни Гусакової). З лютого 2015 р. — режисер Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім.В.Василька.

123
Іван Уривський

— У мене таке відчуття, що потрапив у бурхливу вирву. Намагаюся серйозно займатися театром із 2014 р. І не знаю, "як" було до цього. Зараз бачу, що є багато спроб щось змінити в українському театральному середовищі. Є люди, які хочуть серйозно займатися театром і розвивати його. Театр в Україні стає популярним, модним. 

Тримає мене в театрі тільки любов до театру. Ніколи не думав про телебачення. Кіно цікавить більше. 

Захоплення театром приходило поступово. Спочатку навчався на будівельному факультеті. Але в певний момент зрозумів, що хочу бути актором. Поїхав до Києва. Проте в "Карпенка" мене не взяли… Згодом педагог Ніна Миколаївна Гусакова запропонувала навчатися на режисурі в КНУКіМ, і я погодився. Так мене й затягнуло. 

З приводу "Украденого щастя". П'єса настільки сильна, що не може не зацікавити режисера. Я радий, що Станіслав Ігорович Жирков підтримав мене у виборі. Молоді актори горіли роботою, розуміли мене. 

А от ідеальну виставу бачу "без тексту". А якщо й знадобиться текст, то це, напевно, буде Чехов... 

Взагалі, наш театр нагадує мені ящірку, яку спіймали за хвіст, а їй дуже боляче його відкинути, але коли вона позбудеться свого хвоста, в неї відросте новий — довший і гарніший! 

Валерія Городецька. Соло для "Піаніста"

123
"Піаніст"

На Мікросцені Молодого 2016-го з'явилася камерна вистава, яка миттєво привернула увагу молодіжної аудиторії: "Піаніст": п'єса Вадима Леванова, режисер Валерія Городецька. Її вистава — молода, щира, доволі бадьора, помірно провокативна. Режисерка — одна з тих, хто любить не театр у собі, не себе в театрі, а Театр як такий (це помітно). 

Валерія Городецька народилася 8 вересня 1995-го в Києві. Навчання — КНУКіМ (художній керівник курсу — А.Білоус, викладач — С.Жирков).

123
Валерія Городецька

— Театр — це спілкування, це людський фактор. Найцінніші речі в людському житті не є матеріальними і залишаються тільки в наших спогадах. Театр так само: коли вистава закінчується, то вона закінчується "назавжди". Хоча ті відчуття, які отримуємо, — хочеться пережити знову й знову. 

Я мріяла стати актрисою, але так склалося, що пішла навчатися на режисуру. Зараз можу сказати, що все, що робиться, — робиться на краще. Найбільше вплинули на мене (і впливатимуть, звісно) Андрій Білоус та Станіслав Жирков, художній керівник курсу і викладач.

Ще в шкільні роки дивилася виставу "Чайка по имени Джонатан" (реж. А. Артіменьєв). Це перша постановка, яка мене вразила, напевно тому вона для мене і досі є особливою. 

А загальноприйнятого ідеалу чи взірця, як на мене, не може існувати в театрі взагалі. Бо в тому ж і суть мистецтва, що одні й ті самі "букви" кожен режисер бачить і трактує на свій лад. 

Мені здається, сьогодні український театр намагається відійти від застарілих канонів, зламати стереотипи, привернути увагу нового глядача. І, в будь-якому разі, гадаю, такі зміни — на краще.

Орест Пастух. Пахне "порохом"

Сама назва вистави в театрі "Золоті Ворота" спочатку сприймалась як скандал-провокація — "Як не стати порохом".

123
"Як не стати порохом"

Втім, вийшло не про те, що дехто собі придумав. Це історія про маленьких людей і великі бажання, про химерність ілюзії та невідворотність реальності. Чудове соло у виставі режисера Ореста Пастуха (з Івано-Франківська) в актора Дмитра Олійника. 

Орест Пастух народився 2 липня 1987 р. в карпатському Макондо (місто Косів Івано-Франківської області). Навчався у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника (Івано-Франківськ). Курс О. Добряка. Хобі — література, музика, театр.

123
Орест Пастух

— В театрі мене утримує діалог. Діалог між режисером і акторами, між митцями і публікою, коли ми демонструємо роботу. А ще — можливості мислити, ставити питання, шукати відповіді, провокувати. Розглядаю театр — як творчу реакцію художника на певні подразники. І часто вони надто різні. Іноді це просто реакція на запропоновану драматургом тему, яка тебе приголомшила. Іноді це реакція на те, що відбувається довкола мене, оскільки я є частиною суспільства… 

Що стосується вистави "Як не стати порохом…", то п'єсу я знайшов 2014 р. і зразу зрозумів, що мушу її поставити. Оскільки вона виявилася актуальною для нашого суспільства, яке саме опинилося на роздоріжжі свого геополітичного вибору. Тоді якраз почався Крим, Донбас. 

Текст Шпіро через приватну історію однієї маргінальної сім'ї відкриває цілий соціальний пласт — постсоціалістичне покоління з його деформованим і скаліченим світоглядом. На долю цього покоління випадає вибір, якого воно не здатне прийняти. Не здатне визначитися, куди йому йти далі й навіщо. Драматург у формі комедії визначив діагноз цього покоління — страх. Страх дозволити собі ступити в невідомість і, можливо, отримати право на більш цивілізоване існування. 

У п'єсі це смішно, але, як бачимо з подій у нашій країні, на страху добре можна спекулювати. Тому в мене й виникла думка, що саме через комедію, можливо, нашій публіці вдасться побачити й себе? І краще себе зрозуміти "сьогодні". Зрозуміти, що вибір одного покоління так чи інакше стає певною мірою вибором наступного… 

"Образ" ідеальної вистави — це коли не бачиш, де закінчуються межі всіх її компонентів. Коли не помічаєш, де закінчується драматург і починається режисер. Так само, де закінчується режисер, а починається актор і т.д. Коли перед нами постає певний мікрокосмос з усіма його процесами, в основі якого — думка. 

Такі речі народжуються тільки між однодумцями. Коли світогляд, інтелектуальний і професійний рівень усіх учасників більш-менш однакові. В іншому випадку ми бачимо просто "чиюсь" виставу, і якій грає "хтось". Приклади "ідеальної вистави" спостерігав і маю нагоду спостерігати у творчості Р.Тумінаса, Е.Някрошюса, К.Серебреннікова. 

А для своєї майбутньої "ідеальної вистави" (на даний момент) обрав би текст А. Міллера "Смерть комівояжера". 

Як на мене, сьогодні український театр методично намагається вписати себе у світовий театральний контекст. Це виявляється як в естетиці певних поодиноких постановок у столиці й провінції, так і в співпраці між закордонними театрами та українськими режисерами. 

Це тішить, і цю тенденцію вважаю досягненням і кращим боком нашого сучасного театру. 

З гіршого боку український театр сьогодні характеризують, на жаль, багато чинників. Це і відсутність якісної сучасної драматургії, яка мала б стосуватися суспільних процесів, що відбуваються з нами сьогодні. Поодинокі випадки сучасних п'єс, на жаль, не утворюють тенденції, про яку можна було б говорити як про "сучасний театр". Натомість доводиться працювати з "проблемами" й "діагнозами" суспільств сусідніх країн і шукати точки дотику, щоб через певні паралелі щось відкрити і сказати нашому глядачеві. 

Влада Белозоренко. "Вона" та інші 

"Це все вона" на Малій сцені Молодого театру — вистава-візитівка з чудовими ролями Римми Зюбіної та Олега Коркушка.

123
"Це все вона"

Історія про гру-брехню матері та засліплення-прозріння підлітка-сина глядачів вражає відвертістю, режисерською винахідливістю, впізнаваністю життєвих колізій. 

Режисер вистави Влада Белозоренко народилася 1987-го. Мріяла стати балериною, психологом. Навчалась у КНУКіМ. Спочатку була переконана, що стане "видатною актрисою", але згодом зрозуміла, що її покликання — режисура. 

123
Влада Белозеренко

— Мене іноді спокушає думка про роботу в кіно, — каже Влада. — Але не через фінансовий чинник. Лише з власної режисерської цікавості хочеться пірнути в інший океан. Проте точно знаю: якщо кіно і "станеться" в моєму житті, то не просто як експеримент, а як свідомий крок у щось нове й глибоке, що потребує, як і театр, повної віддачі та повного занурення. 

Я виросла в Херсоні в досить цікавій атмосфері. Моя мама продавала квитки у театрі, а бабуся — в кінотеатрі. Сама я навчалась у ліцеї за фахом "Хореографія". І ми з братом постійно перебували в одному з цих трьох місць. До речі, сьогодні мій брат — хореограф, працює в багатьох країнах світу. А людина, котра найбільше вплинула на мене у професії, — педагог з режисури Гусакова Ніна Миколаївна. Дивовижна жінка, фантастичний педагог. Вона вчила нас не тільки професії, вона вчила людяності. В поєднані ці дві якості живуть у гармонії. До неї тягнуся. 

Поняття "ідеальної вистави" для мене не існує, бо ідеальне, як на мене, — це щось "об'єктивне", а в творчості "об'єктивність" неможлива. І не потрібна! А ось ідеальний текст для мене сьогодні — це Б.Брехт "Добра людина із Сезуана". Завтра, можливо, буде інший?

Особисто для мене український театр — це "дорога". А "дорога" — поняття руху, а не сталості. Йдемо, біжимо, пливемо. Навіть літаємо. Це найголовніше. Рухаємось. І це відчуваєш. 

Юлія Мороз. "Бути" чи не бути 

Активний "Дикий театр" запросив на постановку вистави "Бути знизу" зовсім-зовсім молоду режисерку.

123
"Бути знизу"

Її вистава вийшла за рамки "просто вистави". А спровокувала навіть "бунт" феміністок. Отже, вперше в професійному театрі — тема фемінізму. При цьому сценічна розповідь — без агітації, режисерка пропонує розглянути позиції і феміністок, і антифеміністок, і чоловіків. У виставі є збалансованість і спроба розібратись з правами жінки в українському суспільстві. Вистава також передбачає інформативну частину, в якій є роз'яснення різних термінів та понять. Постановка п'єси Юлії Тупікової молодою режисеркою Юлією Мороз майже на два тижні випередила соціальний вибух #янебоюсьсказати. 

Юлія Мороз народилася у Дніпрі. Навчання — Київський Національний університет культури і мистецтв (майстерня П.Ільченка та К.Пивоварової). Сфера інтересів — соціальний активізм, фемінізм, зоозахист. 

123
Юлія Мороз

— Наразі я роблю перші кроки у професії, але з першого курсу розуміла стан українського театру і молодих режисерів у ньому. Мій педагог Петро Іванович Ільченко з перших днів готував нас до реалій: мовляв, ви нікому не потрібні! І тепер я намагаюся стати "потрібною". 

П'єса Юлії Тупікіної мене зацікавила насамперед темою, мої больові точки збіглися з її. З дівчатами працювали з ентузіазмом, незважаючи на супротив, з яким зіштовхнулися в університеті. Для мене це був найприємніший досвід роботи, дуже інтимний і чесний. 

І найголовніше — актрис ця вистава підштовхнула до рефлексії власних проблем. Звісно, бачу багато прогалин у виставі з погляду режисури , але найголовнішими для мене є глядачки, які приходять на комедію, а йдуть з усвідомленням глобальної нерівності. 

Сергій Корнієнко. Зірки і "Виноград"

Одна з найкасовіших столичних прем'єр минулого року — "Дівочий виноград" за п'єсою Миколи Коляди у Молодому театрі.

123
"Дівочий виноград"

Квитки придбати неможливо, бо запорука глядацького успіху — актори-зірки в головних ролях: Тамара Яценко, Ірина Кравченко, Наталія Кленіна, Валерій Шептекіта. Молодий режисер занурився у світ пристрастей літніх людей. І, на щастя, не втопився, а з перемогою добрався до берега. 

Сергій Корнієнко народився 12 січня 1988 р. в Прилуках.
2012-го закінчив театральний університет ім.І.Карпенка-Карого (майстерня В.Судьїна). Захоплюється вивченням фізіології, еволюції життя та людини, зокрема, нейрофізіології. Вважає, що найголовніше в житті — розвиток і здоровий глузд. Переконаний, що критичного мислення та вміння думати, а також розуміти (одне одного) потрібно навчатись і навчати.

123
Сергій Корнієнко

— В театрі можна піймати й відчути життя, оскільки дія відбувається "тут і зараз". І ти бачиш, як команда людей несе одну думку, вони чують одне одного. Щодо фінансового аспекту — вірю в перемогу здорового глузду. Якщо чесно робити роботу, то люди, зрештою, зрозуміють необхідність і користь театру, змінять своє ставлення та зможуть забезпечити фінансами театральну сферу. 

Моє творче життя почалось із театрального гуртка в Прилуках. Потім — студентський театр в агротехнікумі. Але режисуру вибрав тому, що не погоджувався з методами роботи свого ж режисера, тож вирішив довести: театр потрібно робити "інакше". 

Згодом зрозумів: театр настільки багатогранний, що, в принципі, він і має бути різним. 

Останнім часом моє ставлення до театру змінилося. Цим завдячую своїм учителям. Але ставлення до театру також змінили люди, далекі від мистецтва сцени. Це біолог та популяризатор науки О.Марков, публіцист О.Невзоров. Ці люди змогли без "поезії" й художніх засобів пояснити, чим є людина, яка природа наших почуттів та яке місце у природі займає людина. 

Майже "ідеальна" вистава для мене — дев'ятигодинні "Біси" в постановці Лева Додіна. Щодо вибору матеріалу — Шварц. Хочеться втілити на сцені драматургію, поетичність якої змушує "відчувати" і до останнього не дає можливості "зрозуміти". 

Український театр нині виходить на інший рівень, тому його можна охарактеризувати словом різноманітний. Театр — спектр різноманітних думок, які відображають дійсність. "Гірший" бік театру мені невідомий. А ось покращити можна багато що, починаючи з зарплати. Але це не тільки театру стосується! 

Дмитро Весельський. "Місце" під сонцем

Торішня прем'єра, на якій найбільше плачуть і на яку діти воліють запросити батьків, а батьки — дітей, — "Поступися місцем" у Молодому.

123
"Поступися місцем"

І знову молодий режисер прагне зрозуміти взаємини літніх людей. Сюжет Віни Дельмар осяяний славою легендарної вистави Анатолія Ефроса з Фаїною Раневською та Ростиславом Пляттом (у ролях подружжя Купер). На київській сцені цю ж легендарну пару грають українські майстри — Ярослав Гаврилюк і Тетяна Стебловська. Власне, режисер — для них як онук. Але спільну мову знайшли. 

Дмитро Весельський народився у Рівному 1993-го. Навчався режисури в Е.Митницького та А.Білоуса (з 2010-го по 2015-й). Здійснив помітні постановки в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра та в Молодому театрі. З січня 2017-го — художній керівник Українського малого драматичного театру. Зізнається, що взимку найбільше любить читати книжки, а влітку — кататися на скейті.

123
Дмитро Весельський

— Театр — завжди особлива мова. І про деякі речі можна сказати тільки мовою театру. Може, колись мені знадобляться й кіно-теле-фонеми, але зараз — театр. Театр для кожного з нас починається з дитячих ігор. З друзями обожнювали гратися "в людей". Створювали персонажів, моделювали ситуації. Це були такі собі модифіковані "війнушки". Театральні "проживання", "конфлікт", "дія" підсвідомо відкривалися та опановувалися у грі. 

Це була досить крута школа емпатії! Вже потім — театральна студія. 

Але зі справжнім театром познайомився тут, у Києві, навчаючись в "Карпенка". 

"Образ" вистави — те, що стосується зовнішнього прояву, форми. І тут не можна говорити про універсальний ідеал. Бо в кожного матеріалу, в кожної теми є свій ідеальний образ, спосіб вирішення. А ось обов'язкові складові, критерій, звісно, є. Тут я ідеаліст і романтик. Вистава мусить бути емоційним потрясінням, яке, своєю чергою, є маленькою цеглинкою у формуванні особистості. Вистава мусить через емоції провокувати до роздумів та пошуків. Принаймні люблю такий театр. Є теми, про які потребую говорити. І на ці теми маю торбинку текстів. 

З кращого у нас — тенденція до появи "різного" театру. А з того, що дратує… У багатьох глядачів ще живе уявлення про театр як про "культпохід" для галочки: сподобалося чи не сподобалося? Місію ж виконано! "Окультурення" відбулося. Це, на жаль, унеможливлює процес живого спілкування... 

Результати "Дзеркала сцени" за підсумками 2016 року (краща драматична вистава молодого українського режисера в Києві) стануть відомі ближче до Міжнародного дня театру. Коли наші колеги, театральні критики та журналісти, остаточно визначаться зі своїми фаворитами. Особлива подяка за підтримку театральної премії "Дзеркало сцени" — Михайлу Кухару, Сергію Довгалю, Олександру Кам'янцю. 

В наступному номері — нові знайомства з молодими режисерами. Партнери "Дзеркала Сцени" — Національна спілка театральних діячів України та  Фестиваль молодої режисури ім. Леся Курбаса.

Фото з офіційних сайтів театрів та Facebook.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
2 коментаря
  • Артур Косов 4 марта, 20:00 Завжди дивно (на межі божевілля від необг'рунтованого обмеження для нестоличних театрів) Ачитати подібні оглядові матеріали. Бо за ними виходить, що український театр починаються та закінчуються в Києві. А поза ним і театрів нема, і цікавих штук нема...Дивна однобокість однобоких "метрів пера"...Це така вічна тенденція? Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Артур Косов 4 марта, 20:00 Завжди дивно (на межі божевілля від необг'рунтованого обмеження для нестоличних театрів) Ачитати подібні оглядові матеріали. Бо за ними виходить, що український театр починаються та закінчуються в Києві. А поза ним і театрів нема, і цікавих штук нема...Дивна однобокість однобоких "метрів пера"...Це така вічна тенденція? Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.67
EUR 28.94