Чеховська людина

Олег Вергеліс 17 березня, 23:02
123

Читайте також

17 березня -- 80 років від дня народження Сергія Данченка (1937—2001), видатного українського режисера, який свого часу затвердив статус Київського театру ім. І.Франка як справді національного. У творчій біографії постановника здебільшого великі твори та великі автори, серед яких — Антон Чехов. До його п'єс режисер звертався тричі: український "Дядя Ваня" і два "Вишневых сада", російський і польський.

 "Данченко точно й тонко відчував Чехова. Чому? Тому що по-людськи був схожий на нього. За талантом, добротою. За делікатністю, за вибуховістю. За емоційністю". 

Так говорить про режисера Тетяна Дороніна. І оце її "по-людськи був схожий на нього", мабуть, і не дає мені спокою, коли вигадую позачасові порівняння-зіставлення двох характерів, доль, двох різних епох, у яких жили все ж таки різні-різні люди.

Безперечно, подібна спорідненість творчих душ — у різних хронологічних координатах — проявляється в різному. У їхньому відомому такті, мудрості, порядності. І, звісно, в розумі. Це те, що було дійсно властиве обом чоловікам, хоч би в які халепи не закидали їх обставини — наприкінці XIX ст., наприкінці ХХ.

Доктор Чехов їде на Сахалін, щоб у глибині далекого "пекла" розгледіти у пітьмі — світло, врятувати й піднести бідну людину, підняти хворого над його хворобою, а того, хто впав — над прірвою. Збентежений і зломлений побаченим, але непереможений внутрішньо, Чехов повертається звідти без будь-яких ілюзій щодо людини як такої. Однак — пройдено певний шлях, відкрито "невідомість".

На іншому часовому меридіані, ще в юні роки, геолог Данченко рушає за тридев'ять земель, щоб відкрити й для себе інший світ, щоб побачити, як у надрах кварцу народжується агат. Геологія, як відомо, не стала його основною спеціальністю. Однак — пройдено певний шлях, відкрито "невідомість". Майбутній режисер навчився чути голос каменю, як голос людини.

Як голос Чехова. 

Відомий нарис Вадима Гаєвського про українського режисера так і називається — "Голос Чехова"(книга "Флейта Гамлета"). Текст присвячено одній з найкращих його постановок — "Дядя Ваня" на сцені Київського театру ім. І.Франка.

Бог театру, вочевидь, навмисно допоміг режисерові в створенні тієї вистави 1980-го. Щоб вона залишилася для нащадків хоча б у вигляді чудового есею (запису вистави не існує). І диво театру, мабуть, ще й у тому, що геніальний спектакль здатен народжувати якийсь "паралельний спектакль", що утворюється вже на території критичного тексту.

Гаєвський пише про правильний тон, обраний режисером для великої п'єси. Говорить про магію чеховської мови у виставі. При цьому, звісна річ, актори-франківці говорять українською, але нікого навіть в залі МХАТу подібне не бентежить. Тому що Чехов — не тільки гучні слова, це ще й тиха душа.

"Дядя Ваня" з паралельного спектаклю В.Гаєвського залишається для історії театру (і для мене особисто) як "пронизливе звучання" цілого світу, в якому неодмінно вгадуються голоси чеховських людей: Войницького (Б.Ступка), Астрова (В.Івченко), Олени Андріївни (В.Плотнікова), Серебрякова (А.Гашинський), няньки Марини (Н.Копержинська), маман Войницької (Н.Ужвій), Вафлі (Є.Пономаренко), Соні (Н.Гіляровська). 

Завдяки давньому есею, давненько живу в 26 кімнатах Войницьких: у лабіринті їхніх заблукалих душ. Читаю-уявляю-відчуваю. От віконні рами, розставлені вздовж і впоперек сценічного майданчика (художник Данило Лідер). І, на думку критика, це створювало справжній лабіринт — їхньої самотності, їхнього сум'яття. Усього того, що сплетене й закручене в тугий вузол у милому старому домі Войницьких

"Дядя Ваня", очима чесного критика, безперечно геніальна вистава, оскільки головний трагічний герой у тій постановці, не тільки дядя, не тільки
бідна Соня, а… "принижений розум". Скривджене раціо, перекручена логіка. Те, що у Данченка прагне повстати супроти хаосу та безпутності навколишнього життя, а також його лицемірства й вульгарності, які повсякчас принижують бідний-бідний, незахищений розум людський.

Сам Данченко, дехто про це знає, був людиною цілісною. Це відчувалось у різних його проявах — художніх, особистісних. 

1980-го, в рік Олімпіади і смерті В.Висоцького, коли й виходить його "Дядя Ваня", московському критику всі персонажі української постави здадуться схожими на двері, "зняті з петель". Уявляєте? Наче в'януче ХХ століття вже позбавляє людину міцної прив'язки до колишньої конструкції, до певного укладу. І сама людина, під холодними протягами передбачуваних змін, рипить як давно не мазані двері. Як голос Войницького, як голос Ступки. 

Сценографічна метафора Д.Лідера нашаровується на ступкінську вокальну партитуру. Підсилює звучання сценічного тексту. Відкриває в ньому нові перспективи. 

Войницький Б.Ступки, який був у виставі С.Данченка значно молодшим за багатьох великих акторів-попередників (у цій же ролі), зіграний українським лицедієм ніби "через супротив" вже "втомленому" ХХ століттю, набридлим пропонованим обставинам саме цього, а не тільки "того" століття. Адже приниження розуму, якщо розвивати цей мотив, припускає подальшу реакцію бунту — мимовільного, неусвідомленого. І якщо вірити рецензіям давніх літ, то бунт чеховського дяді, зіграного Ступкою, народжувався виключно з його внутрішніх мук, з його гострого та осмисленого відчуття безвихідності й затхлості теперішнього часу. 

123
Богдан Ступка в ролі Войцицького

То не був бунт якогось активіста чи пасіонарія, то була бентежна спроба опору та самоствердження, відстоювання себе й свого голосу (як голосу Чехова) у хаотичному хорі примхливого часу. Тембр дяді Вані забарвлений розпачем, але не смиренністю.

З усіх відомих чеховських персонажів, мені здається, Іван Войницький був найближчим за людською суттю самому Сергієві Володимировичу. Та все ж не можна сказати, що Войницький "дуже схожий на нього", як і не можна сказати, що Чехов — копія українського режисера. Все це красиві слова та есеїстичні паралелі. Але людська проникливість та повсякчасні внутрішні муки — безперечно, це ріднить і одного, і другого, і третього. 

І тут вже немає жодних прикрас від есеїста, а є відчуття "їх" такими, якими вони й були. Гордими чоловіками, талановитими режисерами своїх доль, латентними мучениками, кожен з яких опинився в тій чи іншій пастці.

Мука, як правило, — не надбання дурня, а тяжка ноша розумного. Через внутрішню муку людина, в даному випадку і наш режисер, відкриває нові гірські породи на далекій вершині;  під горою, в центрі столиці, в рідному театрі, з такою ж терплячою мукою плекає людську породу, народжуючи "свій" театр, відкриваючи в ньому нові індивідуальності й нові закони. 

Як відомо, Сергій Данченко не був найбалакучішим режисером на цій Землі. Його муки та його мудрість були заховані за мовчанням та за тихим всерозумінням.

"Найважливіше питання для Чехова — навіщо? Навіщо людина живе, навіщо приходить у цей світ? Але це питання може хвилювати тільки тоді, коли особистість співвідносить себе зі світом загалом, а не з окремими ситуаціями чи особистостями…". 

Це фрагмент його монологів у книзі "Бесіди про театр" (Київ, 1999). 

У цьому ж виданні є кілька абзаців, які він присвятив ще одному чеховському шедевру — "Вишневому саду". 

"ВзаємоНЕпорозуміння. У цій п'єсі всі на позір добре ставляться одне до одного, без кінця спілкуються, розмовляють. Тільки у Раневської накопичується роздратованість, і вже у другій дії вона всіх відчитує: "Навіщо так багато їсти? Навіщо так багато пити?.." Ніхто нікого не сприймає, втрачена чутливість до душевної субстанції ближнього. Тобто до найголовнішого". 

Подібні думки, мабуть, відвідали режисера ще 1988-го, коли в МХАТі ім. М.Горького він репетирував "Вишневый сад" — кілька місяців поспіль. І за цей період, як стверджують очевидці, бутафорський цех легендарного театру виготовив тисячі штучних квіточок для розкішних вишневих дерев, які "буяли" білим полум'ям за вікнами дому Раневської.

Соратником Сергія Данченка став чудовий художник Володимир Серебровський. Разом вони й вирішили здійснити мандрівочку в минуле — на естетичну територіґю театру межі XIX-ХХ ст. Коли на мхатівській сцені все ще здавалося справжнім, достовірним, реалістичним. Правда життя ще не була осміяною, а правда мистецтва сприймалася всерйоз.

"Вишневый сад" С.Данченка прожив на сцені МХАТу майже чверть століття. При незмінних аншлагах. І пішов з репертуару майже одночасно зі смертю художника. 

Змінювалася театральна кон'юнктура, виникали актуальні театральні тренди. А демонстративно консервативний "Сад" Данченка квітнув і квітнув -- окремо від моди та метушні. І всім відвідувачам цей сад дарував, цитуючи критика Віру Максимову (з іншого приводу), "сліпуче й заспокійливе відчуття повернутого дому".

У тому домі все було надійним: стіни, вікна, двері, навіть дах не протікав. Будівля майстерно виготовлена В.Серебровським, оброблена й відполірована до найменшої деталі. Різні кімнати передбачали "свої" шпалери, ніде не було дрібниць і випадковостей. 

Несподівана "випадковість" виникала, мабуть, лише за вікнами. Данченко й Серебровський не впускали вишневий сад одразу ж на сцену, вони змушували його дряпати мерзлими гілками -- вікна будинку Любові Раневської (Тетяна Дороніна). 

І цей містичний звук вишневих гілок, а також доронінський шепіт та лопахінський крик теж передбачали "голос Чехова" в виставі Данченка. Але в інших регістрах. 

Його дядя Ваня здався бездомним у 26 кімнатах Д.Лідера. Його Раневська, голубячи стару шафу й старі стіни, свій дім заново знаходила, щоб невдовзі знову його втратити. 

Мотиви рідного Дому та непевного Часу переливаються та віддзеркалюються в чеховських виставах Данченка, в чеховських людях -- красивих, гордих, постійно приречених. 

Його "Вишневий сад" прагнув законсервувати певні цінності: вічні й архаїчні, нетлінні й ексклюзивні. Як, наприклад, любов до батьківщини.  Це була одна з тем тієї вистави. 

Дороніна в ролі Раневської була далека від публіцистики, коли грала "про батьківщину". Але для неї, за її ж визнанням, душа й батьківщина були чимось єдиним і цілісним у тій постановці. 

Повернення Раневської у рідний дім — як повернення до власної душі. Ця думка режисера була реалізована навіть у чудовому фіналі, про який колись вже  доводилося писати. 

Нагадаю, режисер "не дозволив" помирати Фірсу в цілковитій самотності. І ще до заходу сонця, до поклону й до завіси, крізь мереживо світлотіні (що нагадувало цвітіння вишень), у цей дім, до лакея, несподівано поверталася його господиня – Раневська.

"Чеховські герої дійсно "повертаються". Тому що їхні душі повертаються в свій сад — на батьківщину. І фактично тут і гаснуть їхні життя разом з Фірсом", — говорить велика актриса. 

Так і не поставивши на сцені МХАТу обіцяну чеховську "Чайку" (то мала би бути вистава про "реабілітацію Аркадіної"), в середині 90-х ХХ ст. Сергій Володимирович знову повертається в той самий "Вишневий сад". Він вирішує поставити цю п'єсу в Польщі. 

Прем'єра відбулася 31 травня 1996-го. І за спогадами художника вистави, Андрія Александровича-Дочевського, Сергій Володимирович на тій прем'єрі був чимось незадоволений, навіть роздратований.

— Раневська! Вона ніяка! Сексу багато, а змісту мало! От Дороніна — то дійсно була Раневська (головну героїню у польській виставі С.Данченка грала актриса Гражина Булкова).

За спогадами Александровича ("Український театр", 2007, №2), сценографічна концепція польської постановки народилась ще з його ранніх художніх розробок. Вплив Данила Лідера, його теорії пластичного конфлікту "перетворення" — все це й знайшло відображення у тому образі "Саду", яким побачив його художник і яким згодом втілив на польській сцені Сергій Данченко. 

"Ремонт сприймався як вторгнення в особисте життя персонажів. Штукатури, за нашим задумом, мали переносити будівельний інвентар: відра з крейдою, риштування, сходи, а також меблі та інші речі. Це мало вносити роздратування й неспокій. І водночас стати умовою для імпровізаційних етюдів різного роду".

Чеховська людина в польській виставі Данченка опинилася посеред перевернутого догори дригом рідного дому. Сторонні люди сюди прийшли робити "євроремонт". І велика сім'я, на думку режисера, посеред такого-от будівництва, посеред нових євростандартів і непередбачених дизайнів, уже здавалася чужою й розірваною. 

Героїв відштовхували — і оновлюваний будинок, і новий час, і нові інтер'єри. 

Хто знає, може й сам Сергій Володимирович так само некомфортно почувався вже на порозі нового часу (третього тисячоліття). Щойно переступивши міленіум, він і пішов від нас — зовсім, назавжди — тихо, гідно, як чеховська людина.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
Реклама
Останні новини
USD 27.12
EUR 29.45