Чернігів, ігри з тінню

Олег Вергеліс 17 березня, 23:01
123

Читайте також

Британська рада в Україні ініціювала відкритий конкурс для режисерів-початківців (і театральних компаній), мета якого — постановка п'єс сучасних британських авторів (новітні переклади українською мовою). Було багато заявок, тепер визначено переможців. 

Серед них: Кіра Малініна і "Лабораторія театру" (Харків), Євген Мерзліков і Луганський обласний театр (Сєвєродонецьк), Тамара Трунова і Київський національний театр оперети, Олена Авдєєва і Театр "Арабески" (Харків), Дмитро Захоженко і Новий драматичний театр на Печерську (Київ). Ці режисери й ці театри одержують часткове фінансування постановок, авторські ліцензії на нові п'єси, а також підтримку британської сторони. 

Один з фіналістів відбору — Чернігівський обласний академічний український музично-драматичний театр ім. Т.Шевченка. До речі, театр у хорошій формі: чистий, доглянутий, освоює нові майданчики на своїй внутрішній території. Тут молодий режисер Вікторія Філончук і поставила п'єсу Сельми Димитрієвич "Як боги впадуть — безпечно не буде".

Нова п'єса на вічну тему дочки-матері, але це не "Королева краси" М.Макдонаха. Ця ж п'єса про вічну проблему некомунікабельності, але тут, звісно, не С.Беккет і не С.Кейн. 

Як на мій смак, тут скромний драматургічний опус про циклічність буденності; про неминучу повторюваність вульгарності; про перетікання вже непевної молодості в необоротну старість. 

Скажімо так, текст Димитрієвич (виходячи лише з почутого на чернігівській сцені) — скоріш за все, свідомо сконструйована драматургічна чернетка, простір у якій — буквально навстіж — відкритий для режисерського вторгнення й самовиявлення. І, звичайно, для комфортного акторського самовідчуття, адже все-таки дві центральні ролі — Мама й Дочка. Разом у цьому тексті (і в цій виставі) їх тримають не тільки сімейні пута, а й безвідносний простір, і такий самий час. Дочка регулярно навідується до мами з банальними запитаннями на кшталт тих, які ми щодня несвідомо ставимо своїм же батькам по мобільному телефону. Мамі, з її старечою норовливістю, так і кортить викрити дочку в хуліганстві, навіть підступництві: а чи не напісяла вона у ванну, коли купалася? Чудові європейські сімейні діалоги періоду Brexit. 

Сімейний (жіночий) підхід у підступах до цієї ж сімейної (жіночої) п'єси з української сторони зробили дві сестри — Вікторія і Ольга Філончук. Режисер і художник. Ольга розкриває нову п'єсу (дія відбувається на головній сцені: на ній посадили й глядачів) через відчуття безмежного білого простору екрана, де немає ні квадратних метрів житлоплощі, ні ванни, ні унітазу, ні іншого реквізиту. А є тільки гірка скляного посуду та біла фронтальна стіна, на яку навперемін проектором нашаровуються то хоум-відео (епізоди дитинства), то краплі дощу на гарячих поверхнях (хоча це не Фасбіндер і навіть не Озон). 

Сестрі Вікторії, на мій погляд, усе-таки дісталося складніше завдання. Спробувати виправдати — всередині задано окресленої порожнечі — природу почуттів, природу існування й природу рефлексій двох героїнь — Матері й Дочки. 

І тут постановникові безглуздо покладатися на свою майстерність (її поки що немає, дівчина лише на початку шляху). Тому її опора — на місцевих акторок. На "майстрів сцени" (як зазначено на офіційному сайті) — Наталю Максименко і Тетяну Шумейко. 

Відразу видно, що це чесні, відповідальні, захоплені театральні акторки. І навіть конкретна п'єса їх чимсь захопила. І навіть упродовж сценічної години акторки-майстрині роблять те, що їм і належить за законами жанру й сюжету: достукатися до сердець як глядачів наївних (їх багато), так і до бувалих циніків (і такі знайдуться). 

Акторкам чимало вдається: зал, не ворухнувшись, слухає дивні тексти повсякдення або весело збуджується на всього-то одненькому (!) матірному слові. 

Тим часом саме такий "різновид" сучасної драматургії завжди небезпечний і складний для наших акторів. Бо такі ролі закликають виконавця до певного самовизначення всередині сценічного тексту: до внутрішнього вибудовування осмисленої ціннісної перспективи. Я вже й не кажу про можливість виявити якусь приховану тему на основі таких-от п'єс. Припустимо, тему трагічної людської нереалізованості, скривдженості життям, родинного відчуження (та всього що завгодно). 

І, як точно зауважив Сергій Геннадійович Васильєв, особливості акторського існування у подібних сценічних сюжетах передбачають важливу "простоту", яку особисто мені хотілося б двічі взяти в лапки, щоб актор уявляв за нею щось надзвичайне й необоротне. Прекрасне — важке. Просте — трагічне, складне. У грі вправних актрис немає бажаної "простоти", але немає й простуватості. Натомість є неминуче фірмове інтонування — як знак традиційної репертуарної залежності. 

В англійській мові є слово appearance, яке в різних контекстах перекладається як "видимість", "зовнішність", "імовірність правдоподібності", "явище". У партитурі маленької вистави є видимість старанності й мила жіноча зовнішність. Але правдоподібність (навіть байдуже, який формат використала режисерка) імовірністю й залишається. 

Залишається і невирішений фінал, і невикористаний простір (за винятком, мабуть, ігор з тінню). І, природно, залишається традиційний у таких випадках щирий реверанс: дорогу здолає той, хто йде! Тобто нові західні п'єси, незалежно від їхнього художнього рівня, — це теж фрагмент непередбачуваної "дороги", якою ми всі кудись плентаємося. 

Всеукраїнський театральний конкурс Taking the Stage Британська рада в Україні проводить разом з об'єднанням "Театральна платформа", а також британськими театрами, які працюють із сучасною драматургією. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89