ЧИ СТАНЕ КНИГА АНАХРОНІЗМОМ? МОЖЛИВО, КАЖУТЬ СПЕЦІАЛІСТИ, АЛЕ БІБЛІОТЕКИ НЕ БУДУТЬ ЛИШЕ МУЗЕЯМИ

Поділитися
У середині 60-х років у редакцію міської газети, де я почав працювати по закінченні університету, зателефонував схвильований читач...
Олексій Онищенко

У середині 60-х років у редакцію міської газети, де я почав працювати по закінченні університету, зателефонував схвильований читач. «Вам відомо, що у Видубицькому монастирі пропадають десятки тисяч книг? — запитав він. — Весь світ шукає втрачений том Оноре де Бальзака, а він же цілком може виявитися в Києві. Сюди потрапила література з багатьох поміщицьких садиб, у тому числі і з маєтку подруги великого французького письменника Евеліни Ганської». У редакції про це не знали. Я отримав завдання поїхати у Видубичі і з’ясувати, у чому там річ. Виявилося, читач багато в чому мав рацію. У одній з церков, розташованих на території монастиря, навалом лежали книги. Не знаю, чи міг тут знаходитися зниклий том Бальзака, але те, що серед цих книг були найцінніші видання, безсумнівно. У сусідній Георгіївській церкві література зберігалася на стелажах. «Тут головним чином дублікати, — пояснили мені. — Особливо великої цінності вони не представляють». Пам’ятаю, я зняв із полиці перший-ліпший журнал. Ним виявився «Современник», редактором якого був великий Пушкін...

Як з’ясувалося, на території Видубицького монастиря зберігалася (якщо дане слово доречне в подібному випадку) література Державної наукової бібліотеки УРСР. Будинок на Володимирській вулиці не вміщав усіх її фондів, і книги були розміщені в багатьох місцях. Вони знаходилися в 30 малопристосованих помешканнях і повільно гинули. Час було кричати «Гвалт!». А тут ще в головному корпусі на Володимирській, 62, спалахнула пожежа. Це вже загрожувало міжнародним скандалом. Було прийнято рішення зводити нову будівлю. Але бібліотека — не завод і не інститут, пов’язаний з оборонкою. Роботи вели цілих 15 років. Вони тривали б і довше, але об’єкт потрапив під особливий контроль партійного керівництва республіки. Нарешті 1989 року бібліотека справила новосілля. Більшу частину літератури з непридатних сховищ вивезли. Залишилося розвантажити чотири склади, але зробити це непросто: книги уражені грибком. Їх поступово обробляють і доставляють на Московську площу — у центральний корпус.

У новому корпусі на Московській площі й у старому будинку на Володимирській представлено видання майже 120 мовами. Але, звісно, більше за все їх українською — близько 6 мільйонів і російською — понад 4 мільйони. У Національній бібліотеці чимало літератури єврейською мовою. Цей фонд налічує понад 200 тисяч одиниць зберігання. В основному тут зібрано рукописи і щоденники різноманітних єврейських організацій XVII—XIX століть — унікальні пам’ятки, у яких містяться, зокрема, родовідні записи. Таких журналів понад сотня. Після єрусалимської і нью-йоркської це третя колекція у світі. А от зібранню фонозаписів єврейського фольклору, музики, молитов і виступів видатних діячів, рівного київському, у жодній іншій країні немає. У нас зберігся кращий у світі запис промови талановитого письменника Шолом Алейхема, виголошеної 1914 року в Петербурзі при відкритті єврейського етнографічного музею. Інший запис цього виступу знаходиться в Америці, але там він менш вдалий, із механічним голосом.

Звук у той час фіксувався на воскових циліндрах Едісона. У Національній бібліотеці України зберігається понад тисячу подібних валиків. Це велике багатство. Однак віск — матеріал недовговічний. З роками дорогоцінні валики, на превеликий жаль, руйнуються. Питається, як такі записи відтворювати? Якщо використовувати звичайну, традиційну голку, подібна операція може стати першою й останньою — воскові циліндри виявляться безповоротно зіпсованими. Вихід знайшли в Інституті проблем реєстрації інформації НАН України. Його співробітники запропонували засіб безконтактного відтворення, здійснюваного за допомогою лазера. Запис, виконаний на валику, переводиться в цифрову форму.

— У Національній бібліотеці неодмінно має бути представлено все, що видається в Україні, — підкреслив академік Онищенко. — Навіть брошури і листівки.

— У такому випадку, — кажу генеральному директору «Академки» (так по старій пам’яті називають цю установу), — поставлю вам «нехороше» запитання. Скажімо, вийшла якась українофобська чи, скажімо, антисемітська книга. Її теж включають у фонди головної бібліотеки країни?

— Безумовно. Наш принцип — зібрати всю інформацію, без винятку. У НБУВ має бути представлене будь-яке видання, — відповів Олексій Семенович. — А вже оцінити його зміст — справа читачів...

Тут мені згадалися ті далекі роки, коли, в бутність студентом філологічного факультету університету імені Т.Шевченка, я вирішив присвятити дипломну роботу творчості Олександра Блока після Жовтневої революції. «Вам потрібно ознайомитися з відгуками про поета літераторів, які стоять по інший бік барикад, наприклад, Мережковського і Гіппіус, — пояснив мій науковий керівник. — А для цього доведеться користуватися літературою, що зберігається в спеціальному фонді...» Такі закриті підрозділи існували в усіх великих бібліотеках. Щоб потрапити в них, потрібно було оформити особливу перепустку, завірену у пріснопам’ятному 1-му відділі. Зараз у «Академці» ніякого спецфонду немає. До будь-якої книги доступ відкритий — бери бланк замовлення, виписуй. Для чого тобі вона, ніхто не поцікавиться. Навіть якщо видання пропагує національну нетерпимість чи, приміром, нетрадиційні сексуальні стосунки.

— Нехай книга буде хоч тричі расистською, все одно її видають, — говорить генеральний директор Національної бібліотеки. — Якщо вона в нас є, — читайте.

— А якщо відвідувач попросить зробити ксерокопію видання, що суперечить нашій моралі? — продовжую допитуватися у свого співрозмовника.

— По-перше, не всяку книгу можна копіювати. Якщо вона стара і ветха, це просто ризиковано. Якщо ж із технічного боку перешкод немає, ксерокопію в нас неодмінно зроблять, — запевнив Олексій Семенович.

— Тут мимоволі спадає на думку анекдот про пожежника, у якого запитали, яка різниця між скрипкою і віолончеллю. «Віолончель довше горить», — відповів вогнеборець. Виходить, ви теж дивитеся тільки на матеріал, — намагаюся вивести з рівноваги директора бібліотеки.

— До старих часів уже точно не повернемося, — пояснив він із філософським спокоєм. — Ніякої цензури в нас немає і не буде надалі. Хочеш прочитати «шкідливу» книгу — справа твоя. Але якщо вирішиш використовувати подібну літературу в злочинних цілях, — відповіси перед законом. У СРСР справи виглядали не так, як прийнято в демократичних країнах. Але то був виняток із загального правила. Відкритий доступ до інформації гарантується в будь-якій цивілізованій державі...

Установа, якою керує відомий український учений, — не просто бібліотека. Це найбільший інформаційно-аналітичний і культурологічний центр, де, крім бібліотекарів і бібліографів, мають трудитися економісти, правознавці, філософи, історики і, звісно ж, класні спеціалісти в галузі комп’ютерної техніки. Я кажу «повинні», бо серйозним професіоналам потрібно платити серйозну зарплату. А вона в Національній академії наук, на жаль, сьогодні поки такою не є. Але основна проблема полягає в тому, щоб уписати головну бібліотеку країни в новий інформаційний простір. Тут багато слід переосмислити і перебудувати.

Зараз величезна кількість інформації надходить на електронних носіях. Вони поступово витісняють книги, газети, журнали і в остаточному підсумку доведуть-таки даний процес до логічного завершення. Але засвоїти такі електронні потоки — аж ніяк не значить просто їх зібрати і злити воєдино. Спробуй потім розберися, що де знаходиться. Потрібна струнка система структурування і пошуку матеріалу. Тому Національну бібліотеку очікує радикальне технічне переоснащення. Треба створити купу спеціальних програм, що дозволяють переробляти і синтезувати надходження електронної інформації з різних кінців світу. Я не відкрию Америку, якщо скажу, що кожне робоче місце в НБУВ має бути комп’ютеризоване. Але до цього поки далеко, як до Місяця. Багато комп’ютерів застарілого зразка. Втім, якщо казати, поклавши руку на серце, не вистачає і таких. Де вже тут до суперсучасних моделей.

Перед тим, як побувати в НБУВ, я познайомився з висловлюваннями відомих закордонних фахівців про перспективи розвитку світової інформатики в нинішньому тисячолітті. Одні упевнені, що нові інформаційні центри існуватимуть самі по собі й оперуватимуть лише електронною продукцією. Бібліотекам, на їхнє глибоке переконання, судилося перетворитися на своєрідні музеї книг і рукописів. Інші стверджують, що нічого подібного не станеться, оскільки в бібліотеках зможуть зливатися всі потоки. Їх залишиться тільки зібрати, опрацювати і підготувати в зручному вигляді для споживача. Подібної точки зору дотримується й академік Онищенко. На його думку, вже в недалекому майбутньому крупні бібліотеки світу стануть універсальними мультифункціональними центрами, у яких вдасться зібрати інформацію на будь-яких носіях — рукописи, книги, платівки, аудіо- і відеокасети, лазерні диски, а також усю комп’ютерну продукцію.

— Уявіть, що згодом ми переведемо в електронну форму всі існуючі зараз книги, газети, журнали і рукописи, — говорить Олексій Семенович. — Тоді читач із будь-якої точки планети зможе звернутися в бібліотеку і запросто отримати необхідну інформацію. Якщо ж вам захочеться помацати живу книгу або журнал, потримати в руках справжній рукопис, — ласкаво просимо до читацької зали. Тут ви завжди будете дорогим гостем. Бібліотеки будуть одночасно музеями, архівами і сучасними інформаційними центрами. Навіщо винаходити невідомо що, коли є надійний і перевірений шлях. Переконаний, якась особлива інформаційна мережа нам не потрібна.

Однак, щоб і в майбутньому відігравати свою роль, книжкові скарбниці мають поповнюватися. Бібліотека Конгресу США щороку витрачає на придбання літератури 600 мільйонів (!) доларів, а НБУВ... Якщо виділених коштів, так би мовити, на внутрішні закупки ще з гріхом навпіл вистачає, то з валютою велика проблема. Тому при виборі іноземних видань Національна бібліотека України поводиться, як перебірлива наречена. Купується головним чином лише та література, у якій зосереджено новітні знання. Насамперед це стосується головних природно-наукових і технічних журналів. Але якщо раніше їх щороку замовляли понад 5 тисяч, то зараз у багато разів менше.

Чого тільки не роблять у нашій головній бібліотеці, щоб не опинитися без найважливіших іноземних видань. Ось воістину, чим голіший тим мудріший. Один із важливих засобів поповнення фондів — книгообмін. Перелік того, що в нас видається, відправляється за кордон. А далі співробітники НБУВ купують за гривні літературу, обрану їхніми іноземними колегами, і пересилають за кордон. У відповідь інша сторона адресує в Київ книги і журнали, придбані за долари, марки, франки і фунти стерлінгів. А потрібно зауважити, друкарська продукція в США, Англії, Німеччині й багатьох інших країнах коштує значно дорожче, аніж у нас.

Якщо ж говорити про електронну інформацію, то й вона не тече в бібліотеку сама по собі. Такі потоки потрібно організувати і направити. Зараз майже всі книги, газети і журнали перед тим як вийти у світ, проходять, якщо так можна висловитися, електронну стадію. Потім те, що було на екрані комп’ютера, стирають. За винятком тих випадків, коли газета або журнал виходять в Інтернет, видавництвам або редакціям електронний варіант не потрібний. А бібліотеці він просто необхідний. Нагадування про це давно розіслано за відповідними адресами. Але, хоч як сумно, на прохання НБУВ відгукнулося небагато, хоча скористатися електронною поштою — справа досить проста. Втім, співробітники бібліотеки і самі готові поїхати по дискету. До речі, електронний варіант «Дзеркала тижня» вони теж не отримують. Я обіцяв довести їхньі претензії до колег.

Відповідно до закону, у НБУВ має надходити (у паперовій і електронній формі) контрольний примірник усього, що видається в Україні. Мусить, але не надходить. І та обставина, що багато організацій про це не знають, відповідальності з них не знімає. Інша невирішена проблема — українські книги, що виходять за межами країни. Оскільки наші закони іноземним видавцям ні до чого, сигнальний примірник вони часто-густо не виділяють. Хоча в їхніх власних країнах такий порядок дотримується точно, і на «забудькуватих» очікують дуже жорсткі санкції.

Як уже говорилося вище, за своїми фондами наша головна бібліотека входить у першу світову десятку. Тепер НБУВ, як деякі інші найбільші бібліотеки, «відзначилася» і власною крадіжкою століття. Книги «тягнуть» у всіх країнах, але раніше наші несуни зазвичай не претендували на звання найзухваліших. Були серед них і зовсім оригінальні. Недавно одна дуже інтелігентна дама повернула кілька викрадених томів. «Я дуже винна, — сказала вона, прийшовши з каяттям в адміністрацію НБУВ, — але без ваших книг не могла б закінчити дисертацію. Розумію, це мене не виправдує, і, щоб хоч частково спокутувати провину, принесла кілька цінних видань зі свого домашнього зібрання». Грішницю, котра покаялася, дирекція бібліотеки простила. Читацький квиток їй повернули...

Зараз становище змінилося. 1999 року викрадач замахнувся на одну із найзнаменитіших книг Національної бібліотеки України — раритет із раритетів. Судячи з кримінального почерку, діяв професіонал високого класу. Зовні це був досить респектабельний чоловік, із м’якими, увічливими манерами. «Давно шукаю працю Миколи Коперника «Про обертання небесних сфер», — сказав він. — І ось недавно дізнався, що книга є у вас. Хочу звірити деякі цитати». Йому винесли дорогоцінний палеотип. Через півгодини він книгу повернув. Але відразу раптом спохватився, що забув зробити якісь виписки. Причому крім тому Коперника, замовив кілька інших. Далі все було розіграно, як по нотах. Читач раптом відчув себе погано. Жалісливі дами-бібліотекарки стали давати «хворому» таблетки. Кілька разів він виходив із залу — то напитися, то по ліки. Природно, книги при цьому залишалися лежати на столі. За такими речами в бібліотеці суворо стежать. Останній раз він покинув зал за півгодини до закриття. І не повернувся. У стопці книг праці Коперника не виявилося...

Очевидно, неоціненний том винесли за спиною — під піджаком. На кожній бібліотечній книжці є особлива мітка, і якщо такий примірник намагаються викрасти, на контролі спрацьовує спеціальний пристрій. Того разу сигналу не було. Як злодію вдалося це зробити, одному Богу відомо. Називаючи останнє прижиттєве видання книги великого польського астронома неоціненним, я вжив дане слово в переносному значенні. Ціна є, та ще яка! На аукціоні в Лондоні за подібний примірник просили мільйон доларів. Палеотип досі не знайшли, хоча до розкриття злочину залучено Інтерпол. Відзначу цікаву деталь. Такі ж книги Миколи Коперника 1999 року викрали в бібліотеках Кракова, Петербурга і Брно. Складається враження, що злодії отримали замовлення з єдиного центру.

А тепер підсумуємо те, про що говорилося. Хочемо ми того чи ні, але, мабуть, через кілька десятків років унікальні рукописи, інкунабули і взагалі рідкісні видання дійсно побачимо лише на виставках. Невже будь-яка інформація до нас надходитиме лише на електронних носіях?

— Все йде до того, що друкарська продукція, і справді, перетвориться на екзотику, — думає академік Онищенко. — Земні ресурси не безмежні. Папір і енергоносії стають все дорожчими. Не можна надрукувати стільки літератури, щоб її вистачило кожному землянину. Так, більшу частину інформації будемо отримувати в електронній формі. Однак я переконаний, що наші старі, добрі друзі остаточно не підуть зі сцени, не перетворяться на іграшку для диваків. Хоч би що казали скептики, книга залишиться книгою.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі