ЧОМУ «ВАШЕ» РАДіО НЕ СТАЛО НАШИМ

Юрій Зазуляк 14 липня 2000, 00:00

Читайте також

Звинувачення з боку «Нашего Радио» (далі НР) та особисто Аніти Лі, автора статті в одному з останніх номерів «Зеркала недели» (№24, 17.06.2000) на адресу львівської влади та галичан, які намагаються протистояти русифікації власного інформаційного простору, дуже нагадує ситуацію, коли злодій для того, щоб не бути спійманим, сам починає кричати: «Тримайте злодія!» Постійне нав’язування столичними мас-медіа думки про те, що НР стало такою собі безневинною жертвою бюрократичного свавілля і упереджень з боку купки звироднілих «націоналістів», які вирішили, цитую: «...разжечь в каких-то своих интересах национальную вражду» є доволі зручною «стратегією», оскільки це дозволяє, по-перше, замовчувати факти, які вказують на вину самого радіо у цій ситуації, а, по-друге, зовсім не торкатися значно важливішого питання про той «беспредел», який сьогодні існує в українському інформаційному просторі. При цьому не добирають висловів на адресу опонентів («божки», «удельные княжества»).

У розділі «В поисках выхода», назва якого нібито сама по собі мала передбачати спробу знайти якийсь компроміс з протилежною стороною, пані Лі насправді не залишає «ворогу» жодного шансу. «Справедливість» пропонується відновити з допомогою надзвичайно простих, але безумовно ефективних рішень, з яких особливо переконливо виглядає апеляція до Президента: «Надеемся, что гарант Конституции сможет защитить право и свободу граждан Украины выбирать, что им слушать, а что нет». А далі пані Лі заявляє ще цікавішу річ — мовляв рішення Президента у цій справі на користь НР (Президента таким чином так ненав’язливо вже готують до прийняття «правильного» рішення) «…станет лишним подтверждением того, насколько хорошо в стране исполняются законы и что значит гарантия Президента (!)». Власне, питання про дотримання законів є надзвичайно суттєвим у цій дискусії, оскільки є один принциповий момент, про який пані Лі у своїй статті намагається, м’яко кажучи, не згадувати. З усіх трьох версій, які автор пропонує читачам як можливі причини припинення трансляції НР у Львові, не названа найголовніша (і чи не єдина) — «Наше Радио» протягом усього періоду радіомовлення грубо порушувало умови отриманої ліцензії в одному надзвичайно важливому пункті, який стосується обов’язкового п’ятидесятипроцентного мовлення українською мовою.

У світлі усього вищесказаного виникає зовсім не риторичне запитання до шановної пані Лі — чи я правильно розумію, що Президент видав НР спеціальний дозвіл чи, як вона пише, «гарантію» на те, щоб безкарно порушувати умови ліцензії та ігнорувати численні попередження влади і звернення львівської громадськості? Здається, сьогодні у галичан знайдеться не менше підстав для того, щоб звертатися до Президента зі скаргою про систематичне порушення київськими ЗМІ їхнього права отримувати інформацію рідною для них мовою, навіть, коли це є обов’язковою умовою, закріпленою в ліцензії. І мова тут не лише про НР та інші «русско-украинские» радіостанції (як показує приклад НР, «украинский» у назві цих FМ є часто звичайним непорозумінням). На жаль, подібна практика стала також нормою для переважної більшості київських газет і журналів.

Кілька слів про «удельные княжества», існування яких з таким громадянським пафосом засуджує Аніта Лі. Не знаю, напевно, пані Лі ніколи не чула про мовно-культурні відмінності між регіонами України, а можливо, з Києва різниця між Львовом і Вінницею, Галичиною і Донбасом вже непомітна. Напевно саме це переконання і дає підстави переважній більшості київських мас-медіа і їх високим покровителям проявляти виняткову «законослухняність» у мовному питанні. Та якщо подібна інформаційна політика проходить для Києва та Сходу України, то це аж ніяк не означає, що подібна політика є прийнятною у Львові зокрема і в Галичині загалом. Не виключено, що за сьогоднішньої розстановки сил у державі політика русифікації могла б бути частково успішною. Але розробники цього нового асиміляційного проекту, мали б серйозно задуматися над можливою загрозою різкого загострення міжетнічних стосунків у регіоні.

Коли пані Лі говорить про найвищі рейтинги НР у Львові, то, на жаль, це є лише напівправдою. З часу свого виходу у львівський ефір, радіо здобуло не лише велику кількість прихильників, але також не менше число затятих противників. Правдою є також те, що саме поява НР у львівському радіоефірі стала потужним каталізатором росту антиросійських і антикиївських настроїв, яка врешті призвела до відомих подій під час похорону Ігоря Білозіра. І справа тут не лише у «вродженій русофобїї» західних українців, як дехто вважає у Києві. Сьогодні критична маса російської і російськомовної інформаційної продукції в Західній Україні досягла тої межі, коли проглядаються виразні ознаки початку політики русифікації, яка тепер вже ініціюється, як це не дивно, з Києва. Гадаю, не слід нікому особливо доводити, що закріплення у масовій свідомості галичан уявлення про Київ як про головного агента русифікації, помножене на переконання, що місцева влада нічого не робить чи нічого не може зробити для захисту інтересів україномовної більшості, насправді може призвести до непередбачуваних сценаріїв розвитку подій, серед яких розбиті шибки у львівських кав‘ярнях ще не є найнебезпечнішими.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.02
EUR 27.92