Чорний оксамит

Олег Вергеліс 7 квітня, 16:26
123

Читайте також

У Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра грають прем'єру "Дванадцятої ночі" В.Шекспіра (переклад Ю.Андруховича). Режисер — Дмитро Богомазов. У головних і неголовних ролях — студенти (3-й акторський курс університету ім. І.Карпенка-Карого).

Просторово і образно глядацьке входження у світ цієї вистави скидається на повільне занурення в чорну коробку. У чорний квадрат, оббитий чорним оксамитом. Хвацька святочна комедія В.Шекспіра — із загубленими близнюками й нескінченними перевдяганнями, із круговертю закоханостей і колективним хепі-ендом — ніби спеціально обклеєна постановником у шпалери кольорів ночі. Ні мотив близнюків, ні любовні метаморфози не навіюють режисерові (на основі популярної п'єси) відчуття безтурботного свята й зачарування ним. 

І то правда. Хто в курсі хронології творчості Великого барда, той згадає, що у Шекспіра вслід за "Дванадцятою ніччю" тут-таки й вишиковуються у строгий ряд суворі трагедії та похмурі комедії. Відчуття ренесансної радості й ілюзорного звільнення людини від пут середньовічного мракобісся у його великих п'єсах раз у раз видається крихким, тимчасовим, примарним. 

І навіть у цій комедії (про те, як герцог Орсіно покохав графиню Олівію, а згодом вони обоє закохалися у близнюків — Віолу й Себастьяна) подих тривоги — відчутний. 

Власне кажучи, тут самовідчуття ніби вільної людини, котра щойно розправила "суглоби", але одразу й усвідомила, що все-таки вона перебуває в темній пастці (часу), в чорній коробці (фатуму). І все це оббите чорним оксамитом. І обплутане тліном. 

Мала сцена Театру драми і комедії після перестановки стільців теж стає схожою на чорний кабінет. Прості, але функціональні сценографічні образи художника Петра Богомазова також відсилають критика-глядача до ідеології "кубізму". Кілька рядів столів-квадратів-подіумів та їх обертання-переміщення — що кубик Рубіка: візерунок змінюється, форма залишається. 

Таємна кімната, на думку режисера, має нагадати глядачеві чорну музичну скриньку, яка видобуває з гучного нутра звуки ночі — нервові й ніжні, тривожні й хуліганські. Але при всьому цьому — живі (під відповідний акомпанемент). 

У цьому плані режисер суворо дотримується Шекспіра. Музична тема в його постановці синхронізується, зокрема, з монологом герцога Орсіно: 

Як музика — це пристрасті пожива, 

То грайте! Хай від бурі чистих звуків 

Моя жага з переситу помре. 

Ще раз цей наспів! 

Звичайно, не до "смерті", але, безперечно, захоплено і майстерно веде різні інструментальні теми в музичній скриньці шекспірівський Блазень (Олександр Бегма). Він — акомпаніатор, він же — і "дегустатор" шекспірівського зілля, яке заварюють на сцені його друзі-студенти. Блазень-піаніст інколи принюхується до дивного шекспірівського банкету, до богомазовської вистави-концерту, в якій його друзі, кожен по-своєму, пропонують свої виграшні номери. Коли треба, цей-таки Блазень може гучним або приглушеним мотивчиком додати солі, цукру чи перцю у сценічну дію в тому ж таки чорному кабінеті. 

Бо Блазень, як це часто в Шекспіра, — камертон подій, їх "режисер", а також криве дзеркало, нерв часу і звуки Всесвіту й т.ін., і т.п. 

Тим часом цільна вистава, поставлена одним із найкращих українських режисерів, у череві чорної сценічної шкатулки ніби розшаровується на дві мимовільні смислові складові. У першій бачиш жорсткий, математично прорахований режисерський каркас. Уловлюєш прийоми раціональної буфонади, вистави-концерту; легко виявляєш раніше відомі нам обладунки режисера-лицаря (те, що використане ним в інших постановках: від білих облич до мертвих квітів; від гегів до мемів; від живої музики до багатофункціональних образів-знаків). В умовній другій — внутрішній (смисловій) складовій — цієї ж постановки надактивно діє те, що ніби й не передбачає до цієї прем'єри гамбурзького рахунку. Те, що має традиційне і переконливе виправдання — "вони ж діти". Оскільки головні й неголовні партії в шекспірівській симфонії почуттів, як зазначено вище, віддано, власне, дітям — студентам.

І в цьому, до речі, харизма нової "Ночі". Доросла режисерська схема накладається на безпосереднє, ще юнацьке виконання. І, можливо, така контроверсійність, тобто свідоме схрещення дорослого режисерського мислення та трохи наївної, але впевненої студентської гри інколи й пред'являє у виставі передчуття трагедії. Те, що за дужками "Дванадцятої ночі". Те, що живе й тимчасово дрімає в гулкій тиші коробки, оббитої оксамитом. Дитяча чистота в лещатах якоїсь дорослої тривоги. 

"Дванадцята ніч", як відомо, — п'єса парадоксів і новацій (за шекспірівським рахунком). Саме в цій п'єсі жінці приписана особлива ренесансна роль. Тут, наприклад, трепетна Олівія готова задушити в обіймах хлопчика-незнайомця; тут-таки Віола зачаровує ватагу чоловіків; служниця Марія тут-таки хитрощами женить на собі сера Тобі. 

Тобто жінка у Шекспіра — не сюжетний гвинтик, а потужний механізм, який приводить у дію фабулу. Жінка — як каркас ренесансної комедії. Коли саме їй, жінці, і дозволено бути такою — спокушеною і спокусницею, що перевдягається в чоловічий костюм і впевнено підкоряє сильну непокірливу стать. 

Усвідомлено (чи з педагогічних розкладів) прем'єрна "Дванадцята ніч" сприймається теж парадоксально. Як історія "без" жінок. Тобто вони є, у списках вони значаться: абсолютно чарівні дівчата в ролях Віоли (Марія Заниборщ), Олівії (Анастасія Пустовіт), Марії (Христина Люба) відповідально виконують запропоновані партії. 

Однак їхні мотиви та їхні ніжні ноти сприймаються приглушеними, а то й "охриплими" на тлі сильного і наступального чоловічого ансамблю. Принаймні ця "Ніч" — відверто чоловіча, точніше — хлопчача історія. 

Очевидна логіка вистави в тому, що невгамовним хлопчакам чарівні дами, звісно, потрібні, але найбільше їм потрібні свої ж — чоловічі — забави: гулянки й підстави, жарти і приколи, розіграші й розваги. 

Мабуть, шекспірівсько-богомазовським хлоп'ятам-чоловікам (Тобіасу, Ендрю, Мальволіо, Блазню тощо) не дуже й потрібні піднесена любов, духовний потяг до плоті. Вони живляться радістю життя — з тієї радості, яку самі й породжують, тут і тепер. Жартуючи й бешкетуючи, "концертуючи" і підчіплюючи один одного, пародіюючи сильних світу того і навіть провокуючи глядачів у залі.

Не математичність режисерських побудов, а чарівність молодих акторів перетворює шекспірівську ренесансну комедію в чорному кабінеті на похмуру іронічну шараду про спритний і непереможний почет, який придушив і хвацько розіграв чинне панство. "Неголовні" чоловіки тут важливіші за герцогів, графів, інших вельмож. Концепція мила й актуальна: і тоді, і тепер саме "почет" робить королів. 

Мальволіо, яким грає його Олександр Коваль, на мій смак, — інтуїтивне влучення в трагікомічну плоть шекспірівського образу. Не кожному маститому професіоналові вдається ця складна партія. Тут же за рахунок розумної гнучкості молодого артиста, його помірної похмурості та строгого комізму народжується чесна й окрема болісна історія про скривдженого дорослого хлопчика в жовтих панчохах, який щиро полюбив Прекрасну Даму, але Дама, на жаль, виявилася недостойною його розбитого серця. 

Чудесна пара в непереможному шекспірівському почті — пан Тобіас (Олександр Рудинський) і його приятель Ендрю (Павло Шпегун). На перший погляд, килимові, блазні, подразники й непосидьки. Один — руде диво, явлення якого емоційно бадьорить зал. Другий — хитрючий пройда, єзуїт і облудник-простак: такий обдурить у країні Іллірії не одного вельможу й не одну пані. 

Кілька студентів у прем'єрному складі "Дванадцятої ночі" навіть без кастингу могли б бути зараховані не в допоміжний, а в основний склад трупи театру. Вони безпосередні й небайдужі, кмітливі й пластичні. (Не сумніваюся, продюсери з Film.UA або Star-Media незабаром підуть по декотрих із них — косяком). 

Прем'єрна вистава, яка об'єднала в собі дорослий задум та юнацьке виконання, сприймається мною як спроба підживлення. Досвідчений постановник, наче мудрий лицар, шукає енергію в дитячому диханні, в юнацькій безпосередності та бешкеті. У тому, що здатне перетворити навіть шекспірівську аксіому на парадоксальну теорему. 

Розумний лицар спеціально зібрав у чорній коробці вистави багато-багато своїх же колишніх, уже випробуваних часом, режисерських обладунків, щоб, відступивши вбік, подивитись, як же вони діють і як "стріляють" — на основі юнацької хімічної артистичної реакції. І, можливо, результат такої реакції надалі дозволить йому зазирнути вже в іншу коробку, в інший кабінет. Виявивши в собі ж невичерпність новітніх, безоглядних сценічних прийомів та фокусів. Таких, на які здатні в театрі дорослі діти. 

У вистави (до речі, вона чомусь не заявлена в репертуарі на квітень) інколи нерівне дихання, інколи — натужна легкість. Вони ж діти. Проте з часом — після перегляду — подумки тягнешся до цієї шекспірівської коробки, оббитої чорним оксамитом. І, вважаю, такий потяг — тільки до справжнього театру. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.76
EUR 28.75