Чужий для всіх режимів. Письменнику Андрію Карабелешу довелося пережити угорську в’язницю, фашистські концтабори, неприйняття чехословацької й радянської партійної систем

Поділитися
На Закарпатті, напевно, немає письменника із більш трагічним життєвим шляхом, ніж той, що судився Андрію Карабелешу, якому недавно виповнилося б 100 років...

На Закарпатті, напевно, немає письменника із більш трагічним життєвим шляхом, ніж той, що судився Андрію Карабелешу, якому недавно виповнилося б 100 років. Як справедливо зазначив один із учнів письменника, його життя — зразок фальсифікації тієї доби: і угорська, і чеська, і радянська влада — всі намагалися принизити А.Карабелеша і як людину, і як митця…

«Вы провинились против Мадьярского Государства...»

Андрій Карабелеш народився в с.Тибава, що на Свалявщині, в родині лісника графа Шенборна, найбільшого землевласника тодішньої Угорської Русі. Відомого поета з Тибави могло й не бути — через кілька років у селі спалахнув черевний тиф, яким перехворіли всі семеро дітей у сім’ї, а Андрій, до того ж, підхопив запалення легень і кілька днів перебував у такому тяжкому стані, що його рідні вже не сподівалися на його одужання. Однак він вилікувався. Батько змалку брав дітей із собою в гори, і розкішна природа тих місць настільки вразила хлопчину, що згодом стала головним натхненником його творчості. Після початкової школи в рідному селі Андрій вступив у Мукачівську гімназію, серед викладачів якої були білоемігранти з Росії. Під їх впливом хлопець захопився класиками російської літератури і всі свої подальші твори писав лише російською. Це згодом стало приводом для несправедливих обвинувачень письменника в москвофільстві та неприйнятті всього українського.

Грошей на вищу освіту батьки не мали, тому порадили синові вступити до Ужгородської греко-католицької духовної семінарії з безплатним навчанням та харчуванням. У проміжках між богословськими лекціями юнак пише свої перші віршовані твори. У 1928 та 1929 роках виходять збірки його творів «Стихотворения» і «В лучах рассвета». Ці перші дві з чотирьох книжок А.Карабелеша, написані старим російським правописом із ятями й твердими знаками в кінці приголосних, перетворили 23-річного семінариста в одного з найвідоміших поетів краю. Поезії А.Карабелеша друкувалися в періодиці, календарях і потрапили до шкільних підручників, їх автор буквально купався в промінні слави. Літературна творчість віддалила семінариста від духовного навчання, тому перед самим висвяченням він залишає семінарію й повертається додому. Певний час Андрій допомагає батькові в полюванні, а коли дізнається, що в Чехії шкури диких звірів можна вигідно продати, разом із молодшим братом, взявши замість грошей мисливські трофеї, їде вступати в університет. У 1930 р. обидва брати стають студентами найпрестижнішого в Чехословаччині Карлового університету. Крім занять на філософському факультеті, Андрій відвідує лекції Академії мистецтв і захоплюється живописом. Про рівень його картин свідчить той факт, що в 1935 р. студент стає учасником всесвітньої празької художньої виставки. Утім, живопис став для хлопця із глибинки не тільки захопленням. Попри те, що викладачі й студенти знали А.Карабелеша як талановитого поета, писемна творчість жодного прибутку не давала, тому Андрій змушений був продавати свої картини, щоб платити за навчання і допомагати батькам. Пізніше письменник згадував, що вижив у Празі лише завдяки своїм полотнам.

У 1935 р. Андрій одружується з Паулою Міхалічек і після закінчення університету повертається на Підкарпатську Русь. У подружжя народжуються син і донька, в колі яких поет проводить найщасливіші роки свого життя. Викладацька робота у Воловому, Хусті, Сваляві, нарешті — посада професора в рідній Мукачівській гімназії. Викладач російської літератури створює літературний гурток і видає щомісячну газету, в якій друкуються матеріали на антифашистську тематику. У 1939 р. Підкарпатську Русь окуповує хортистська Угорщина, і А.Карабелеш із сім’єю виїжджає в чеське містечко Літомишль до матері своєї дружини. Літня жінка сама жила небагато, утримувати ще чотирьох чоловік не могла, тому невдовзі письменник змушений у пошуках роботи повернутися на Підкарпаття, де його одразу заарештовують як неблагонадійного. Наступні чотири місяці А.Карабелешу довелося провести за ґратами, а після амністії він подає нове прохання про отримання посади професора у Свалявській гімназії. І знову отримує відмову. Ось як відповів письменникові директор гімназії: «…настоящим доводим к Вашему сведению, что поданное Вами прошение решением регентского комиссариата в Ужгороде отклонено с тем основанием, что Вы провинились против Мадьярского Государства подпольной политической агитационной работой в пользу чешской нации, настроили учащуюся молодежь против настоящего мадьярского режима, обвинены в распространении противогосударственных летучек и поддержке в бегстве за границу 30 учеников и 8 учениц нашего заведения… Вы до сих пор имеете много родствеников в Чехии, корреспонденция которых лишь подтверждает враждебное Ваше отношение к св. короне Венгерского Государства…»

Окраєць хліба від рідного сина

А.Карабелеш повертається в Літомишль, де налагоджує зв’язки з підпільними антифашистськими організаціями. Після нападу Німеччини на СРСР поет, на прохання товаришів, намалював плакат — «букет» зі зміїних голів фашистських ватажків на чолі з Гітлером, — який підписав російською й чеською мовами:

Мне кажется, помешан он

И брешет своре «аллилуя».

Довоевал Наполеон,

И Гитлер тоже довоюет.

Плакат розмножили й розповсюдили по Чеському протекторату. Вирахувати його автора для німецьких спецслужб не становило особливих труднощів — у липні 1941 р. А Карабелеша заарештовує гестапо. Почалися майже чотири роки мук і страждань у фашистських в’язницях та концтаборах. Бухенвальд, Матхаузен, Ашерслебен, Саксенхаузен, Шенебек… Письменник неодноразово перебував за волосину від смерті і вцілів лише дивом. Якось його знесиленого відправили в ізолятор, де над непрацездатними в’язнями проводили медичні досліди. Вижити допоміг медбрат (теж із числа в’язнів), який замість препаратів вводив А.Карабелешу звичайну воду. На початку 1945-го двадцять тисяч в’язнів пішки погнали з Німеччини в Чехію. Жодних харчів у дорозі, що тривала кілька днів, не давали, а тих, хто знесилювався й не міг іти, розстрілювали на узбіччі. До кінцевого пункту призначення дійшло всього шість тисяч чоловік. Серед них був і А.Карабелеш. Пізніше письменник опише страждання, які йому довелося пережити в концтаборах, у книжці «На смертельном рубеже». У травні 45-го, під час празького повстання, в’язнів звільняють, і А.Карабелеш поспішає в Літомишль до своєї родини. Він навіть не підозрює, який лихий жарт підготувала йому підступна доля. У березні 1943 р. дружині надійшло офіційне повідомлення про смерть чоловіка, після чого Паула, щоб врятувати від голоду дітей, вийшла заміж за інженера. В одному з оповідань письменник змалював свою зустріч із рідними, про яку так мріяв у концтаборах. Спочатку він прийшов до матері дружини. Вона не впізнала в колишньому в’язневі, який був одягнений у лахміття й важив усього 40 кілограмів, свого зятя й повідомила, що той давно помер. Аби не травмувати літню жінку, Андрій нічого не сказав, а рушив до будинку, в якому жила дружина з новим чоловіком. У дворі гралися його діти — 10-річний син та 7-річна донечка, які теж не впізнали батька. Хлопчик сприйняв обідраного діда за жебрака, побіг до хати й подав йому через хвіртку окраєць хліба. Коли А.Карабелеш увійшов у будинок, дружина впізнала його й знепритомніла. Кілька днів вона лежала в лікарні без тями, а обидва її чоловіки домовилися, що вчинять так, як вирішить жінка. Опритомнівши, Паула сказала, що першого чоловіка жаліє, а другого кохає. І Андрій відступив, зрозумівши, що зайвий. Проте до кінця своїх днів підтримував зв’язок зі своїми дітьми й усіляко допомагав їм.

Кілька років А.Карабелеш працював директором гімназії у Світаві, що поблизу Літомишля, однак через принциповий і запальний характер не знайшов порозуміння з керівництвом і зрештою втратив роботу. У 1953 р. письменник переїжджає до Пряшева (Східна Словаччина), де очолює видавництво Культурного словацько-українського товариства і паралельно викладає російську літературу у Пряшівському університеті. Тоді ж виходять дві його останні книжки — прозова «На смертельном рубеже» та поетична «В Карпатах». Друга не уникнула ідейно-декларативних нашарувань, притаманних художній літературі того часу, однак це не завадило через кілька років звинуватити її автора в антирадянщині. У 1955 р. А.Карабелешу вперше за 16 років випадає нагода провідати рідні місця — Закарпаття. Побачене настільки різко контрастувало з його уявленнями про життя земляків, що після поїздки письменник пише сатиричне оповідання «Іван Кротон» — про систему тодішнього господарювання та бюрократизму, — яке марно намагається опублікувати в закарпатських обласних та словацьких виданнях. За що одразу потрапляє в поле зору радянських і чехословацьких спецслужб. STB (чехословацька служба безпеки) через викладачів та студентів намагається вияснити ставлення А.Карабелеша до влади, дисидентства тощо. А незабаром проти письменника починається кампанія переслідування. У відповідь на позитивну статтю в київській «Літературній газеті» з’являються дві публікації в закарпатській пресі (згодом передруковані в Києві та Чехословаччині), в яких А.Карабелеша звинувачують у антирадянщині, релігійних мареннях, русофільстві і т.д. Автор однієї з них недавно написав у своїх спогадах, що публікацію було зроблено на замовлення обкому партії, і з жалем констатував, що тоді не знав про статтю А.Карабелеша, написану ще в 1939 р., в якій той засуджував москвофільство. У 1957 р. А.Карабелеша виключають з української секції Спілки письменників Словаччини. У протоколі зборів (який, як згодом з’ясувалося, був підписаний у тому числі й людьми, котрих на зборах не було), зокрема, йдеться про «… легковажне й безпринципне ставлення письменника до літературної творчості. А.Карабелеш на товариські поради при редагуванні й обговоренні його творів відповідав уїдливими примітками, особистими погрозами своїм критикам, писанням брудних, наклепницьких віршів та коротких проз, які роздавав своїм приятелям за пияцьким столом. Такі факти змусили філію уже в 1954 р. займатися його моральним занепадом, яке в літературній практиці проявилося насильним просуванням своїх незрілих і шкідливих творів у пресу з наміром одержати чим більше гонорарів, які поглинав легковажний спосіб життя… Членські збори дійшли висновку, що йдеться про письменника з такими антиморальними принципами, які несумісні з добрим ім’ям української філії ССП, і постановили одноголосно виключити А.Карабелеша з ССП». Розгромна критика на адресу А.Карабелеша була визначена наперед, незважаючи навіть на те, що про його творчість цілком позитивно відгукувалися відомі російські письменники, зокрема Ілля Еренбург.

А ось як згадує той період життя письменника його студент, а нині викладач університету Банської Бистриці Сергій Макара: «Я ніколи не бачив його п’яним. Те, що Карабелеш був надламаним і духовно й фізично слабким, завжди замріяним і похмурим, не значить, що він був п’яним. Студенти вважали Карабелеша бардом і дуже тягнулися до нього, що не подобалося іншим викладачам. Жив він дуже скромно, мешкав на кафедрі, де працювали його колеги. Мене і його зблизила велика любов до поезії, а також те, що Карабелеш був надзвичайно ласкавою, лагідною людиною з винятковим талантом оповідача. Часто кликав мене на «гостину», а «гостина» ця складалася лише з сала, хліба й цибулі. Іноді брав із собою студентів у ліс. Казав, що це ліси українські, карпатські. Знав про природу все, про кожну квітку, дерево, тварину. Природа була єдиним струменем, з якого черпав сили для поезії. А свій край просто обожнював. Коли мова заходила про нього, моментально переходив на рідний діалект, хоча писав російською…»

Відомий український письменник зі Словаччини Василь Дацей згадує, що одного разу, вже старший, А.Карабелеш, відчуваючи, що хвороба наступає, сказав: «Знаєш, Василю, якби я був молодшим і мав можливість досконало опанувати українську літературну мову, почав би обов’язково писати по-українськи…»

Співробітники КДБ
не дозволили синові провідати могилу батька

Через рік після виключення зі спілки письменників А.Карабелеш виходить на пенсію за станом здоров’я й переїжджає в Судети (Чехія). Він багато пише, однак його творів ніхто не хоче публікувати. Не змінило нічого й письмове звернення до дружини М.Хрущова, в якому письменник просив надрукувати його книжки в Радянському Союзі. Останній період А.Карабелеш жив дуже скромно, збереглися листи від рідних, у яких вони просять його продати нове пальто й синій костюм, щоб мати хоч трохи грошей. Тим часом стан здоров’я письменника різко погіршується, одну по одній йому роблять три складні операції. У 1964 р. духовно й фізично знесилений А.Карабелеш приїжджає лікуватися на батьківщину. Навіть на лікарняному ліжку він займався літературною творчістю, останні вірші свідчать, що письменник дуже болісно сприймав несправедливі нападки і звинувачення, яких йому довелося зазнати…

— Андрій Карабелеш приїхав до Мукачевого в червні 1964 р. з оптимізмом і надією вилікуватися, — згадує письменник і літературознавець із Мукачевого Василь Пагиря. — Він навіть подав заяву на отримання радянського громадянства, яку, однак, не встигли розглянути. Я часто навідував письменника в лікарні, і він багато розповідав про своє життя й плани на майбутнє. Говорив по-російському або говіркою рідного села. Через кілька тижнів лікарі зробили операцію, знаючи наперед, що вона не допоможе, — у хворого був рак шлунка. Проте сам факт операції дуже підбадьорив Андрія Васильовича, наступного дня він сам встав із ліжка і навіть намагався жартувати. Те, що хворобу не вдалося перемогти, письменник зрозумів десь за тиждень до смерті. У вихідні мої діти носили А.Карабелешу поїсти чогось смачного, домашнього. Проте в останню неділю він нічого не взяв, уже не міг їсти. Четвертого вересня мені зателефонували з лікарні й повідомили, що Карабелеш помирає. Я прибіг у палату, обережно прочинив двері. Андрій Васильович лежав у ліжку й молився, а помітивши мене, кивком голови запросив ввійти. Докінчивши молитву, він передав мені чотири папки з неопублікованими творами й листуванням і за все подякував. Я намагався підбадьорити його, та він промовив: «Ні, це вже кінець, усе закінчено…» Затим взяв мою долоню в свою і тримав… Ховали його через день. Письменника добре пам’ятали ще з часів його роботи в Мукачівській гімназії, тому на похорони прийшло дуже багато людей. Процесія розтягнулася на три кілометри, люди заповнили весь цвинтар і не розходилися, навіть коли над містом зібралися грозові хмари. Зате родичі з Чехії приїхати так і не змогли — телеграма дійшла надто пізно. Через кілька років син А.Карабелеша Іларіон навмисно приїхав до Мукачевого, як турист, щоб провідати могилу батька. Однак співробітники КДБ не дозволили йому відлучитися від групи й піти на цвинтар, а до теперішніх часів із відкритими кордонами він не дожив…

Нещодавно на Закарпатті відзначили 100-ліття від дня народження А.Карабелеша. Видано кілька книжок із раніше опублікованими творами письменника, відбулися урочистості, збори… Земляки намагаються хоч частково віддати письменникові шану, яку він заслужив за життя. Хоч як це прикро, влада від організації ювілею фактично самоусунулася, все доводилося робити зусиллями громадських організацій та родичів А.Карабелеша…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі