ДАНИНА ЧИЧИБАБІНУ

31 січня 2001 року в Харківському будинку актора ім. Л.Сердюка відбувся поетичний вечір, присвячений чудовому поету Б.Чичибабіну. У афіші цей вечір гучно назвали «IV фестивалем», хоча, здається, саме слово «фестиваль» припускає щось інше, більш розгорнуте хоча б за складом учасників. Але, попри ці тонкощі, затишний зал Будинку актора до початку вечора був заповнений вщерть. Як відомо, вдячність харків’ян Борису Чичибабіну, людині виняткової долі, за те, що він був жителем їхнього міста, велика. Заслання, безробіття, безгрошів’я, невизнання офіційних кіл — все це було в його житті, але ніщо не похитнуло високого поетичного настрою душі людини і поета, котрий за життя став легендою, ідеалом для декількох поколінь молодих поетів.

Січень — Чичибабінський місяць. У своїх віршах він не раз звертатиметься до пам’ятних зимових днів. Цілком природно, що вечір, проведений у січні, сприймався як данина нинішніх поетів — Майстру. Та й справді, ведучий вечора харківський поет Станіслав Мінаков оголосив, що в першому умовному відділенні (умовному, бо антракт не передбачався) десять поетів—учасників фестивалю прочитають по одному віршу Бориса Чичибабіна. По одному, але — улюбленому. Ідея сама по собі прекрасна, однак тонка прониклива поезія, на жаль, багато в чому «з’їлася» через не зовсім виразне читання. Крім того, дещо бентежила та обставина, що улюблені вірші читалися із затинаннями і з папірця. Зрозуміло, у всіх цих огріхах могло позначатися природне хвилювання поетів, які зустрічаються з чималою глядацькою аудиторією.

Аматорів поезії було цього вечора досить багато (зал уміщає близько 200 місць), адже справжня поезія, як і раніше, необхідна для «життя людського духу» і в наш раціональний комп’ютерний час. Про це ж свідчить, очевидно, і щойно видана поетична збірка «Дикое поле. Украинские русскоязычные поэты конца ХХ века», яку представили на вечорі і продавали у фойє. Практично всі учасники збірки брали участь у фестивалі ім. Б.Чичибабіна: Ірина Євса, Андрій Дмитрієв, Вікторія Добриніна, Сергій Шелковий, Станіслав Мінаков, Наталя Бельченко — молода поетеса з Києва. Наш час, як і будь-який інший, шукає свої поетичні символи, хоче бути виражений високим, піднесеним «штилем», бо поезія — завжди небуденна, завжди трохи піднята над повсякденністю почуттів. З цієї точки зору було дещо дивним те, що найбільш повторюваним символом у сьогоднішній харківській поезії виявилася склянка горілки, огорнена сигаретним димом, у комплекті з ріпчастою цибулею. Можна сказати, що переважання даного символу стирало різницю між чоловічою і жіночою поезією, не стільки в мистецькому, скільки в психологічному сенсі. Вважається, що у своїх творах поет відбиває зовнішню реальність, пропущену крізь горнило внутрішнього «я». Від цієї поезії ставало трохи сумно — і за зовнішню реальність, і за ту важкість, яку несуть в неї поети…

На сцені скромно притулили до стільця портрет Бориса Чичибабіна. Тонкий художник, автор неповторного поетичного стилю, непохитний чоловік, — про що він думав би, слухаючи вірші своїх молодших сучасників?..