Євангеліє від Марка. Онук Кропивницького, «батька українського театру», розповів «ДТ» про зиґзаґи долі свого знаменитого предка

Поділитися
Фасад театру імені Лесі Українки давно прикрашає ця меморіальна дошка: силует Марка Кропивницько...

Фасад театру імені Лесі Українки давно прикрашає ця меморіальна дошка: силует Марка Кропивницького і текст: «У цьому будинку 1882 року під керівництвом великого артиста і драматурга М.Л.Кропивницького відбувся перший виступ українського професійного театру». У жовтні виповнюється 125 років з часу заснування Кропивницьким «Товариства акторів», більше відомого в нашій історії як «Театр корифеїв». Прямий спадкоємець і онук драматурга — Ігор Олексійович Кропивницький — днями гостював у редакції «ДТ», повідавши чимало сюжетів про знаменитого діда, про свою родину... І про місіонерство тих, хто у скрутні часи запалював зірки українського національного театру.

Іван Франко згодом напише: «На початку 1880-х несподівано виник справжній український театр...» І з’явився цей театр усупереч складній соціально-історичній обстановці. Реалізувати саму ідею українського національного театру тоді видавалося малоймовірним, майже немислимим. Але згодом під крилом Кропивницького набули сценічного вишколу і народної слави такі майстри, як Марія Заньковецька, Микола Садовський, Любов Линицька (пізніше до них приєдналися брати Тобілевичі, багато інших).

Статус Кропивницького як батька-засновника начебто ні в кого не викликав заперечень, сумнівів... Хоча, можливо, в історії театру про його провідну роль — саме засновника вітчизняного театру — сказано менше, ніж він того заслуговує... Принаймні так вважає онук корифея — Ігор Олексійович Кропивницький.

***

Свого часу онук Кропив­ницького закінчив консерваторію. Але Ігор Олексійович не тільки композитор, він ще й журналіст. За власним визнанням, дуже любить фотографію — його знімки розходилися по всьому світу (у різних газетах, в агентстві «Новини»). До речі, батько Ігоря Кропивницького — теж непересічна особистість у нашій культурі. Це відомий композитор і диригент Олексій Рябов, автор понад тридцяти музкомедій, серед яких і «Сорочинський ярмарок», і відоме «Весілля в Малинівці» (фактично Рябов стояв біля витоків вітчизняної оперети, зумівши поєднати українські музичні традиції та класичні західноєвропейські).

Донька Марка Кропив­ницького (дружина Рябова), Ольга Марківна, багато в чому допомагала чоловіку. Вона була знавцем фольклору, оскільки з малолітства жила серед сільської дітвори і обожнювала народну пісню...

Сім’я Рябових-Кропив­ницьких переїхала з Харкова в Київ ще 1939 року (до цього Рябов керував Харківським театром музкомедії). Ігор Олексійович — їхня єдина дитина...

***

М.Кропивницкий в роли Тараса Бульбы
— Дід мій, до речі, працював у різних повітових установах. І в нього був чудовий каліграфічний почерк. Однак театр виявився його головною і єдиною любов’ю. Він постійно шукав можливість створити доступний український театр. І розповісти з допомогою сценічного мистецтва, як живуть люди, що вони відчувають, із якими проблемами зіштовхуються... Разом з Іваном Тобілевичем він організував бобринецький аматорський драматичний гурток. А в 1871-му він зовсім «зав’язав» із чиновницькою службою і виступив у ролі Стецька («Сватання на Гончарівці») — як професійний актор. Це вже було в Одесі в народному театрі Моркових і Чернишова.

Так помалу він і починає створювати свою трупу. Паралельно пише п’єси. До речі, майже всі свої твори він писав гусячим пером. Казав: «Металеве перо — мертве перо!» Завжди працював при свічках. Навіть гримувався при свічках.

Деякі рукописи Марка Лукича сьогодні частково зберігаються в театральному музеї в Лаврі. Але більшість — у Меморіальному музеї Кропивницького на Кіровоградщині. Я там буваю... Музей функціонує. Філологи і театрознавці вивчають творчість Марка Лукича як засновника українського театру — театру світової слави. Про нього, до речі, так і сказав Франко.

Відомо, що в Україні в середині XIX століття функціонували лише невеличкі розрізнені аматорські трупи. Там грали п’єси соціально-побутового характеру — любов, пісні-танці, такі «антрепризи». Фундаментальних п’єс, крім «Наталки Полтавки» і «Назара Стодолі», звичайно, не було. Та й ті, якщо показувалися, то, в найкращому разі, один раз на рік. За розпорядженням «згори», ці трупи в жодному разі не мали дислокуватися в одному місці більше одного місяця! Тобто вони постійно кочували — як цигани. Та й великих зборів не було. Часто ці аматори просто розорялися. Але, як птиця фенікс, відроджувалися з попелу.

***

— Марко Лукич Кропив­ницький був одружений тричі... Його остання дружина — Гладущенко Надія Василівна — і є моя бабуся. Вона була лікарем за професією. З Марком Лукичем познайомилася під час його гастролей у Санкт-Петербурзі. Кропивницький побачив її там і відразу закохався. Незабаром вони зіграли весілля — вже в Україні. У Кропивницьких народилося троє дітей — Олександра, Володимир і наймолодша — Ольга Марківна, моя мати...

***

— Ігоре Олексійовичу, у своїх спога­дах ваша мама якось порушувала тему непростих стосунків між Кропивницьким і братами Тобілевичами?

— Більше скажу... Цих братів — Карпенка-Карого, Садовського і Саксаганського — дід чи то жартома, чи то всерйоз називав братами-розбійниками. Це можна пояснити тодішніми театральними з’ясуваннями стосунків. Звісно, у будь-якому театрі без конкуренції неможливо. Але, за спогадами моїх близьких, брати Тобілевичі виявилися не дуже порядними людьми. Різне бувало в їхніх стосунках із Кропивницьким... Брати, наприклад, не завжди погоджувалися грати в п’єсах Марка Лукича. Не завжди були чесні в касових зборах. Перебирали собі статус «батьків театру», тим самим принижуючи Кропивницького ще за його життя... Неначе сміялися й раділи: мовляв, «підрізали Маркові крила!». Мені розповідали, що вони спеціально наймали рецензентів, а ті критикували спектаклі і ролі Марка Лукича. Було, на жаль, і таке сумне протистояння. Адже згодом працювало паралельно вже кілька українських труп. Мій дід тричі намагався залишити театр, оскільки не міг терпіти таких ганебних принижень...

— Як склалася доля вашої матері? Вона захоплювалася театром?

— З дитинства вона виявляла неабиякі артистичні здібності — добре співала, чудово читала Шевченка. Народилася вона на хуторі Затишок Харківської губернії, де тоді був маєток Марка Лукича. І, звісно ж, театр не оминув її долю— хоча б у зв’язку з її чоловіком і моїм батьком, Олексієм Рябовим.

— Історики театру говорять про особливо трепетне ставлення Марка Лукича до Марії Заньковецької...

— Він не міг не розгледіти її таланту. Колись ще Садовський зацікавився цією актрисою. І порадив Марку Лукичу запросити її. Свого чоловіка — офіцера Хлистова — вона залишила через любов до українського театру, приїхавши в Київ. Садовський зустрів її на вокзалі і відразу повів до Кропивницького. Це був саме той час, коли створювалася знаменита трупа корифеїв. Марко Лукич «колекціонував» талановитих самородків із народу, щоб згодом зробити з них потужну українську трупу.

Він був у захопленні від таланту Заньковецької. Вона прямо з поїзда прийшла на так званий іспит, і Марко Лукич відразу ж запитав її: «А ви володієте українською?» Вона прочитала Шевченка... І так, що він заслухався. До того ж вона прекрасно співала, чудово грала на фісгармонії. А на тому «іспиті» виконала романс, у якому можна було показати весь діапазон її голосу. Одне слово, Кропивницький був вражений. Її гучний дебют у трупі Кропивницького відбувся 27 жовтня 1882 року, Заньковецька грала Наталку.

Коли вона тільки почала грати у спектаклях «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», Кропивницький став на коліно і промовив: «Маріє, я вінчаю тебе зі сценою...» Він дістав свій перстень і надів їй на палець. Він ніби благословив цю велику актрису...

— Надвечір’я життя Марка Лукича Кропивницького... Що було в той період його долі?

— Він жив на своєму хуторі Затишок. До нього часто приходили гості. Марко Лукич їх постійно розважав розповідями. Бувало — ні з того ні з сього — кудись зникав. Гості його чекали, потім починали розходитися. А він несподівано з’являвся: «Почекайте! Зараз я вам покажу, що я написав!» І відразу починав читати уривки зі щойно написаної п’єси. Читав він усе надзвичайно виразно. Демонстрував своїх персонажів ідеально. Його голос заворожував. Були обговорення і, звісно, суперечки. Але до критики він ставився спокійно. Багато зауважень приймав. Ще дід чудово грав на різних інструментах. Казав: «Хочу удосконалити бандуру!»

Я і раніше казав, і зараз можу повторити, що Марко Лукич своїм подвижництвом і своєю творчістю завжди утверджував пріоритети української культури. Наприклад, під час гастролей у Санкт-Петербурзі трупа Кропивницького гриміла. Її визнали потужним колективом, який можна зарахувати до найкращих зразків європейського театру. Імператор Олександр III був у захопленні від Марка Лукича і запропонував йому місце в Імператорському театрі. Проте Марко Лукич відмовився. Хоча це гарантувало йому заможне життя, гастролі по всьому світу. Він казав: «Не треба мені срібла, не треба мені золота, не треба мені слави, не треба мені пошани, бо я буду служити любій своїй Україні до останніх років свого життя, наскільки дасть мені сили Бог, а там хай вже оцінують те, що я залишу...» Він був справжнім патріотом, боровся за українську мову усе своє життя.

— А як складалися стосунки Марка Лукича з Михайлом Старицьким — ще одним великим драматургом тих років?

— Михайло Петрович був дворянського походження. Він організував свою антрепризу, і Кропивницький теж брав участь. Мені відомо, що вони дружили, багато спілкувалися. Старицький був у захопленні від деяких п’єс Марка Лукича. Наприклад, йому дуже подобалася драма «Глитай, або ж Павук...» Наскільки мені відомо, серйозних розбіжностей між ними не було. Старицький вкладав величезні гроші в антрепризу, допомагав Кропивницькому. Допомагав саме матеріально.

— Чи залишилися у вашій сім’ї якісь речі, предмети, безпосередньо пов’язані з Марком Лукичем?

— Знаєте, для історії української культури стало великою трагедією те, що в 1917 році під час жовтневого перевороту підпалили хутір Затишок... Згоріла велика бібліотека Марка Лукича. Загинуло багато його рукописів. Мало що залишилося. А Велика Вітчизняна зрівняла з землею навіть руїни хутора. Після війни з’явився кол­госп «Дружба», і його голова побудував гарну садибу, яка тепер стоїть на тому самому місці. Дослідники по крихтах збирали відомості про творчість діда — через пресу того часу, через архіви, які залишилися в Санкт-Петербурзі.

— А як склалися долі інших дітей Марка Лукича?

— Олександра Марківна, його перша донька, — була обдарованою дівчиною: співала, грала на роялі. Пізніше стала відомою співачкою. Спочатку вона закінчила імператорські курси в Петербурзі, а потім отримала освіту в Італії і почала виступати як солістка опери в супроводі симфонічного оркестру. У афіші так і писали — Олександра Кропивницька. Володимир Маркович, його син, працював у Маріїнському театрі Санкт-Петербурга хормейстером...

У сім’ї, на жаль, не переводилися проблеми з фінансами. І свій хутір Марко Лукич час від часу віддавав у заставу. Хоча моя бабуся, Надія Василівна, була дуже ощадливою жінкою і не дозволяла витрачати зайву копійку. Власне, і дід був добрим господарем. Він посадив у себе в маєтку прекрасний сад! Ще Марко Лукич захоплювався бджільництвом, шовківництвом, виноградарством. Навіть із Франції виписував якісь живці. І дуже любив коней.

— Хто був в останні дні поруч із ним?

— Хутір Затишок ніколи не стояв порожнім. До діда приїжджала інтелігенція — письменники, актори, музиканти. У нього жили навіть родичі Тараса Григоровича Шевченка. Він як міг допомагав їм. Творчість Шевченка обожнював, це для нього було як Євангеліє. Марко Лукич мав дуже гарний голос — бас-баритон. Збереглися записи пісень у його виконанні — «Думи мої, думи», «Реве та стогне...».

Загалом, Марко Лукич був багатогранною особистістю з різними талантами — актора, драматурга, режисера, співака, художника, композитора, диригента. Сам він свого часу переграв близько п’ятисот ролей російською мовою! Але будував тільки український театр...

Марко Лукич Кропивницький (1840—1910) народився в селі Бежбайраки на Херсонщині в сім’ї управителя садиби поміщика.

Все життя Кропивницький боровся проти тенденції трактувати український народ як «плем’я», а його мову — як «южнорусский диалект». У своїх творах виступив новатором жанру соціально-психологічної драми. Написав понад 40 українських п’єс. Серед найвідоміших — «Дай серцю волю — заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «По ревізії», «Олеся», «Замулені джерела», «Дві сім’ї».

З ім’ям Кропивницького пов’язане перше громадське виконання пісні композитора Д.Крижанівського на слова Т.Шевченка — «Реве та стогне Дніпр широкий». Це виконання ледь не коштувало йому свободи. Адже читати твори, друкувати тексти до нот українською було заборонено. Як відомо, підписаний Олександром ІІ Емський указ 1876 року забороняв усе українське.

Марко Кропивницький першим приніс в український театр принципи професійної режисури.

Кропивницький зіграв безліч яскравих образів. За спогадами Мар’яненка, він чудово грав Тараса Бульбу: «Кремезна постать — у широких червоних шароварах, таких же червоних чоботях... Білі довгі вуса, біла чуприна-оселедець, закладена за ліве вухо, сиві наклеєні брови і горбинка на носі...» Глядачів приголомшила сцена загибелі Тараса. «Це були висоти художньо-реалістичної героїки», — згадував Мар’яненко.

Створений ним театр протягом кількох десятиліть був, мабуть, єдиним публічним осередком культурного життя нації. А сучасники називали Кропивницького батьком українського театру.

Іван Франко зазначав: «Такої чистої, блискучої всіма блесками поезії і гумору народної мови не у многих писателів случиться подибати... Широкою струєю пливе мова в драмах Кропивницького. Автор, очевидно, сам знає свій дар слова і любується переливами його чудових красок і блесків».

Кропивницкий займався також художніми перекладами. Вперше переклав українською мовою «Ревізора», «Отелло», багато інших творів.

Іван Рєпін свого часу зобразив Марка Лукича стерновим козацького човна, який пливе серед хвиль розбурханого моря, — символічна картина тернистого шляху, що випав на долю батька українського театру.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі