ФІЛОСОФ, АКТОР, БІЗНЕСМЕН

Вимоги до зовнішніх даних героя, як і до його людських якостей, змінюються з часом відповідно до вимог електорату, котрий сам вибирає своїх кумирів. Декому з них судилося залишитися в історії еталоном, в основному ж особистості ці стають надбанням мало вивченої історії. Поява на московських підмостках, а потім і на широкому екрані Максима Суханова, стосовно котрого ні критики, ні публіка не насмілились застосувати вульгарний, але дуже сучасний ярлик «секс-символ», була схожою на електрошок. Гарний собою, але не солодкаво-нудотний. Блискучий, багатогранний, розумний актор, без тіні награності в побутовому спілкуванні. Людина упевнена в собі й абсолютно незалежна, бо годує його не театр, а успішний власний бізнес. Загалом, особистість неординарна, суперечлива і дуже сучасна, як і його різнопланові, грамотно й талановито зіграні ролі в театрі й у кіно.

— Максиме, акторська професія вимагає щораз нового, безпосереднього сприйняття світу і якнайменше раціоналізму, він тисне. Це одна іпостась вашого життя. З іншого боку, ви людина конкретна, котра вміє робити бізнес, де потрібні знання й жорсткий холодний розрахунок, він виключає ідеалізм, уміння дивуватися. Яким чином це уживається?

— Я аналізував те, про що ви запитуєте, і розумію, що такого типу речі не можуть прийти завдяки спецнавчанню. Певне, це є всередині мене. Займаюся сценою, репетиціями, я повністю абстрагуюся від того, що пов’язано з моментом існування мене й моїх рідних. У бізнесі здатний абстрагуватися від того, що роблю на сцені, від інфантилізму, який там потрібний. Це здатність, яка у мені була завжди, а після 20—25 років набула конкретніших форм. Я займався музикою і продавав музичні інструменти; був актором і торгував джинсами. Не тому, що було велике бажання торгувати, просто хотів нормально існувати. Музикою й театром не заробиш, а я люблю гроші, все те, що вони дають, тому потрібно заробляти, — це природно.

— Ви з тих, кому фінансово-економічний рівень дозволяє придбати твір, постановника і весь антураж, чи ви чекаєте знаку долі?

— Фінансова незалежність від театру дає можливість вибирати режисера, п’єсу, але це так і не так. Насамперед, вона дає можливість відмовлятися від того, що робити не хочеш. Я не займаюся пошуком режисерів, п’єс і ролей. Неправильно, коли це робить актор, це прерогатива режисера. Усе починається з режисера. Його задум втілюється акторами, його пропозиція приймається. Ми купаємося в його фантазіях, поєднуючи з ними свої. Тож потрібно мріяти про режисера. Я не пропагую це, говорю про себе.

— Граючи у відкритість, насправді ви людина дуже закрита. Професія артиста припускає загальне уявлення багато про що, у широкому сенсі він має бути дилетантом. Про ваші ж знання філософії, астрології ходять легенди. Це допомагає в професії чи духовна необхідність?

— Навіть не знаю, із чого почати... Усе, що стосується акторства, поєднане з моїм дитинством, зі станом, що можна назвати інфантильним у хорошому сенсі цього слова. Що ж стосується невеликих знань й інтересу до філософії, астрології, ізотерики, ще до чогось — це моя власна зацікавленість. Її можна назвати і дитячою, але водночас я не можу її відокремити від допитливості людини, котрій 36 років. Гадаю, одне живить інше і жодним чином не заважає, а маючи контрапункт, може створювати обсяг для ролі й інтерес для режисера працювати з актором, який цікавиться ще чимось, окрім ролі. При цьому в жодному випадку не забуваю про власне дитяче бажання грати. Що ж стосується відкритості-закритості — я закритий щодо того, що стосується мого особистого життя. Не вважаю за цікаве його обговорювати. А відкритий — у розмовах із приводу кіно, театру, роботи з тим чи іншим режисером. Легенди ніколи не вибудовував. Просто чітко знаю теми, котрі обговорюю і не обговорюю. Так само, як знаю, що роблю і що ніколи не робитиму — давно вже.

— Максиме, актор часто йде в суміжні галузі творчості, щоб втекти від вторинності, щоб бути першоджерелом, творцем, бути вільнішим у своєму самовираженні. Ви пишете, але не друкуєтеся, складаєте музику, яка десь зазвучала майже випадково, — це внутрішнє дозрівання, чи вам заважають дві іпостасі — актора і бізнесмена?

— Знаєте, я не відчуваю професію актора вторинною в будь-якому сенсі — зі знаком «плюс» чи «мінус». Це — акт творчості, він не може бути вторинний, бо проходить крізь твою власну жертву. Боюся, написане на папері, це може звучати претензійно і пафосно. У мене немає бажання зайнятися чимось суміжним. Займався музикою завжди, бо мені цього хотілося. Не займався малюванням — м’яко кажучи, не талановитий у цьому, малюю жахливо. Читаю, бо цікаво. Пишу, але не друкую, бо поки це не пройшло власних фільтрів. Музику мою режисер захотів взяти у виставу, я віддав. Дуже мало часу, щоб написати закінчений твір, займаючись і тим, і тим, і тим. Чимось ще зайнятися? Режисерського таланту в собі не знаходжу в тій мірі, щоб не було соромно. Може, це в майбутньому все.

— Ви, мені здається, схильні до постійного самоаналізу. Чи немає бажання написати для себе, як для актора, можливості якого ви знаєте?

— Я навіть не думав про це. У мене такого бажання не було ніколи.

Не знаю, мені було б цікавіше все-таки від когось отримувати задачки або лабіринти, якими можна було б із жахом пройти, аніж самому їх вибудовувати. У цьому є якийсь енергетичний обмін. Я не настільки на собі замкнутий, щоб вдаватися до такого експерименту.

— Ви сказали: «із жахом пройти цим лабіринтом». Це світовідчуття?

— Я маю на увазі «жах» не як щось лякаюче. У даному випадку «жах» — щось несподіване. І якщо несподіванка трапляється, то вона може бути приємною і неприємною.

— У театрі ви багато зробили абсолютно різнопланових робіт, і щораз різних. Кіно ж тяжіє до використання вашого вдалого типажу і жорстко його експлуатує. Чи доводиться відмовлятися від чогось і як складається доля в кіно?

— Небезпека існує, але актор має право регулювати таку ситуацію. Після «Ліміти» мені стали пропонувати щось схоже. Я дав згоду єдиному режисеру — Олександру Атанесяну. Але придумав хід: у мене перука, біле довге волосся. У цьому з’явилося щось неземне, не приземленість персонажа, а його романтична сутність. Взагалі, мені завжди було цікавим європейське кіно, яке займається насамперед людьми, а потім уже — сюжетом.

— Театральний тандем Мірзоєв — Суханов відбувся. З ким ще хотіли б працювати?

— Те, що в мене відбулося з Мірзоєвим — велике щастя: зустріти режисера, який тебе так відчуває й так розуміє, якого розумієш ти. Дедалі цікавіше й цікавіше з ним працювати. Це щастя. Це як знайти супутника на все життя чи друга. Фатальна річ. Упевнений, не кожний здібний актор може працювати з будь-яким здібним режисером.

— Наскільки ви дозволяєте зовнішньому світу втручатися у ваш мікросвіт?

— Дуже дозовано. Спілкуюся за допомогою інтерв’ю, іноді мене запрошує Дібров, ходжу до нього на передачу. Ми з ним, дозволю собі сказати, товариші. Читав лекції про театр і про акторське мистецтво. Поки я людина, котра має якісь бажання й потреби. Грунтуючись на них, дозволяю цьому світу проникати в себе. Мені цікаво щось — починаю себе з ним з’єднувати. Нічого не подобається — нічого не роблю. Усе за бажанням.

— За природним складом ви — творець чи руйнівник?

— Я не знаю, яка я людина, треба запитати в людей, котрі зі мною спілкуються. Моя власна думка з цього приводу необ’єктивна й неправильна. Це все видніше збоку — хто я — творець чи руйнівник — для тих людей, які оточують мене.

— Ви не почуваєтесь самотньою білою вороною?

— Люди ж усі самотні. Я тут не відкриваю нічого. Людина народжується одна, вмирає одна. По-моєму, несамотніх людей немає. Стільки вже написано з цього приводу.

— Ви живете у світі із самим собою?

— Ні, що ви, тоді я не займався б цією професією...

Не уявляю себе в світі із самим собою. Для цього потрібні ілюзії, консервативніше оточення, щось постійніше. Я, напевно, непостійна людина. Мені увесь час потрібно щось нове поглинати.

— Яка наступна ланка в ланцюжку творчого шляху?

— Я підготував себе до того, що наступної ланки може й не бути. Не люблю ніяких цілей і ніколи не йшов до жодної мети. Вважаю неправильним тримати всередині себе революційну ситуацію. Якщо буде все відрегульовано, ми обділимо себе фантазією, імпровізацією, котра вимагає випадку. Розумієте? Усе має бути «сходинково» і якось «шахово». Є така наука — геомантика. Вона йде ще від Соломона. Один з її напрямків — побудова об’єктів на землі залежно від зірок, від космосу, від геометрично правильного розташування. Водночас вони між собою можуть сполучати абсолютно неймовірні, разючі фігури. Але оскільки в усьому є спільний закон — це гармонійно.

— Ви себе любите в цьому житті?

— Бувають різні хвилини. Скоріше люблю, аніж не люблю. Ось курив 21 рік, а зараз дев’ять місяців не курю. Кинув сам, бо заважає. Сили в собі знайшов. Ні, я люблю себе. Ну є, що ж вдієш, якісь є вади, напевно, помилки, котрі чиниш і водночас усвідомлюєш, що цього робити не треба. За це можна себе і не любити. Але не любити — теж не можу.