ФРАГМЕНТИ ЛІТА, ЯКЕ МИНУЛО

Час до початку нового виставкового сезону, як у поганому сні, уповільнюється, тягнеться млосно і мляво. Відчувається дефіцит вражень і дефіцит спілкування. Художня публіка в основній своїй масі відпочиває на далеких морях, а висушений африканськими вітрами Київ, поглинаючи прохолодні напої, завмирає без яскравих подій. Проте стійкі й не чутливі до сонця фанати блукань місцями тусовок завжди є, а коли вони ще й підігріваються патріотичними почуттями...

Здавалося, хвилі навколо Монумента Незалежності мали б влягтися — але ні. Підсумковий експрес-конкурс його проектів у Спілці художників, який увінчував процес творчих пошуків, що вочевидь затягнувся, вирував емоціями навіть простих смертних, які зайшли просто з цікавості. Спроба форсувати ситуацію, замкнути безглузду нескінченність конкурсу тішить — фінансування знайденого на цьому етапі варіанту, гадають, буде включено до проекту бюджету. Хоча, зауважимо в дужках, порівняно з попередніми стадіями, проблема вибору навряд чи спростилася. Вибір між пафосною, офіціозною гігантоманією проектів у державному стилі й по-чернечому скромними дешевими «садовими альтанками», як і раніше, не передбачає чуття міри. Більшість авторів і нині не бажають обмежувати політ фантазії заданими містобудівними умовами. «Совковий» академізм проектів весь час грішить на провінційність мислення і ностальгічно звернений до вчорашнього дня.

Завдання, поставлене перед конкурсантами, — вписати архітектурно-скульптурний комплекс монумента в містобудівний ансамбль майдану Незалежності, і так, щоб надати йому завершеності, — припускає наявність у них почуття такту. Про те, що цей Божий дар мають не всі здобувачі, свідчать тріумфальні арки в стилі українського бароко або тендітні, прозорі баштоподібні храми-дзвіниці, які видаються сторонніми і недоречними на тлі готелю «Москва».

Вигадлива концептуальність, на мій погляд, чужа живописові. Живопис може дати нам набагато більше, ніж просто задоволення від інтелектуальних ігор. Він втрачає щось істотне, надто близько до серця беручи загальні місця постструктуралізму, виключаючи можливість емоційного контакту з глядачем. У творчості Олександра Матвієнка («Ательє Карась»,17.08 —20.09) зауму набагато більше, ніж потрібно для ощасливлення рядового відвідувача галерей. Втім, факт існування цієї по- своєму стильної арт-продукції привертає увагу. Інтерпретації інтерпретацій, коментар до коментарів, репродукції репродукцій — Матвієнко рухається строго рейками, прокладеними попередніми поколіннями постмодерністів, до деконструкції, як до дива художнього перетворення. Гидуючи низьким регістром реального, висмикує фрагменти зі скарбниці світового мистецтва. Здмухує з них пил століть, милується, розглядаючи під мікроскопом і в інфрачервоних променях, підновляє, переосмислює, аналітично розкладає і знову відновлює в приблизному вигляді — захоплююче заняття колекціонера антикваріату. Імітуючи грубі репродукції шедеврів картини Матвієнка — екрани, які загороджують реальність (за віруваннями постмодерністів, її зовсім не існує). Прогулянка замкненим колом хрестоматії — від Дюрера, Вермєєра до поп-арту, і в зворотному напрямку. Вихід за ці межі неможливий, адже поза мовою і поза медіа нічого не існує. Розраховано на те, щоб потішити аматорів віртуального, стурбованих проблемою нового тисячоліття, медіакратією. Суб’єкт у полоні підступних медіа — самовідчуття Матвієнка. Він декларує свою просвітительську місію — залучити глядача навіть з обмеженим багажем у процес медіальних рефлексій. Глядачеві залишається вирішити, чи це йому цікаво.

Щоб зберегти баланс розуму і почуття, чергуватимемо полярні художні враження. Сухий раціоналізм Матвієнка зрівноважимо вітальністю живопису Юрія Луцкевича, маестро необароко. Виставку Луцкевича не можна залишити поза увагою ще і як найбільш адекватну гедоністичним настроям сезону. Яхти, море, види на Канни й Антиб. Ці привіти із Середземномор’я заражають радістю життя. Тим більше що стосовно живопису Луцкевича стилістичні аналогії з бароко аж ніяк не здаються притягнутими за вуха — життєва енергія, здається, вихлюпується за межі полотна солоними бризками морського вітру. Тож ті, хто нинішнього літа не переситився святом життя в Каннах, можуть спробувати компенсувати нестачу на виставці.

Людмила Бруєвич, яка виставилася в «Триптиху», мудрує якось не по-жіночому, не лукаво. Її пильний погляд у візерунках риб’ячої луски намагається розрізнити «структуру життя», розгадати її шифр. Помічаєш не відразу, але офорти Бруєвич — зашифроване богослов’я, притім у дуже поетичній транскрипції, близькій до поетики ранньохристиянського мистецтва, що найчастіше уникало зображення людини. Людмила — анімалістка, вона чутлива до одухотвореності різноманітних форм життя, тварин, які заселили землю і води з волі Бога. З погляду ортодоксального богослов’я, придумана художницею для особистого користування іконографія блюзнірська — ієратичні, царствені коти в мереживі виноградних лоз і грон, сік яких спливає в чашу (Христова жертва). Як і в будь-якої «єресі», у цих роботах стільки щирості та внутрішньої переконаності в правоті свого бачення, що їм неможливо не симпатизувати. А бездоганна технічна досконалість — вирішальний аргумент на їхню користь.

Добре, що час від часу класичне мистецтво нагадує про своє існування. Цього разу виставкою «Відреставровані твори з музеїв України», присвяченою діяльності Національного науково-дослідного реставраційного центру України (Музей російського мистецтва, 8.08—30.08). Професіонали оцінять якість реставрації, а аматори переймуться інтенсивними музейними емоціями, між іншим, цілком безпечними, пом’якшеними безсистемністю добору. Добродушність української ікони ХVIII століття й аскетизм образу Христа з зображення невідомого голландського майстра XV—XVI століть, сутінковий Врубель і прозорий Волошин, театральні ескізи Петрицького й автопортрети Серебрякової, японська ксилографія й китайський лубок... Як у хаотичному русі великого натовпу, тут неможливо зосередитися на чомусь одному, занадто все різне. Та й я і не прагнула — милуйтеся працею наших доблесних реставраторів самі.

Завершимо пасажем, запозиченим з епістолярного жанру: поки що все. Розчарованих скупістю інформації просимо не сумувати — у вересні стане веселіше.