Гленн Х’юз: ми багато років чекали цього вечора

Поділитися
Скільки років відділяє нас від епохи Моцарта? Двісті з хвостиком. Цікаво, які музичні досягнення людства буде зараховано до класики через два століття після нашого часу?..

Скільки років відділяє нас від епохи Моцарта? Двісті з хвостиком. Цікаво, які музичні досягнення людства буде зараховано до класики через два століття після нашого часу? Певний, якщо Земля не перетвориться на той момент на печену картоплину, 60—70ті роки ХХ століття будуть відзначені як початок великої музичної революції. Справді, кількість і якість створеного за досить стислий історичний період — абсолютно феноменальна. Цілком логічно для революції, її рушійною силою стали не сивочолі консерваторські академіки, а зовсім молоді бунтарі з гітарами.

Може видатися дивним, що світову рок-пожежу роздмухали стабільні й консервативні громадяни Великобританії, але частково це можна пояснити тим, що саме в цій країні найглибше вивчили і проаналізували музичні досягнення всього людства. Нанизавши цей досвід на рідну мову та фольклор, кудлаті молодики видали такі акорди, що, мабуть, узяли б за душу навіть прибульців із Марса. В Радянському Союзі рок-музики боялися чи не більше, ніж ядерних американських боєголовок: ненаші атомні гриби та чужі ракетоносії з’являлися на екранах регулярно, а який-небудь Led Zeppelin чи Uriah Heep — ніколи. Ми знаємо, у політбюро сиділи не старі маразматики, а триєдині розум, честь і совість, які розуміли, що їхнє зубопротезне шамкання не витримає і півгодини конкуренції з рифами Річі Блекмора чи потойбічним голосом Оззі Осборна.

Та біс із ним, із тим політбюро, а ось потенційних музичних геніїв новітньої музики, які, безперечно, народжувались і на одній шостій світу, страшенно жаль. Клятий ізоляціонізм, тотальна цензура, технічна відсталість зламали долі стількох талановитих людей! Пропагандисти радянської ностальгії, пригадайте — в УРСР не було жодної студії грамзапису, а пара загальноімперських вінілових заводів видавали якість гіршу, ніж воскові валики Едісона.

До Києва і взагалі в Україну вперше приїхав Гленн Х’юз. Свідкам і сучасникам музичної революції не треба пояснювати, хто це. Але, оскільки ми існуємо в період маскультівської вандеї, що сповила прогресивні ідеї густою сіткою шоу-бізнесу, розрахованого виключно на гроші, варто нагадати про цього видатного представника класичного року.

Гленн Х’юз народився 1952 року в Англії, з п’ятнадцяти років і по сьогодні в музиці. Відомий як співак та бас-гітарист, що співпрацював у групах Trapeze, Black Sabbath, Deep Purple. Тепер він лідер власної команди, яка гастролює під його іменем — Glenn Hughes.

На «розігріві» в Жовтневому палаці працювали українці з гурту, що має неукраїнську назву — «Вайт». Хлопці чесно відіграли належний час, потрясли довгими шевелюрами й залишили сцену, не зганьбившись і не зловживаючи терпінням публіки…

Перший же акорд, наче машина часу, закинув мене, та й більшість присутніх, років на тридцять у минуле — Stormbringer («Буревісник») із репертуару Deep Purple пройняв і душу, і тіло в тисячу разів сильніше, ніж однойменна пісня Горького. Важко описувати музику словами, цей жанр мистецтва пробирається в людське єство, оминаючи центри, відповідальні за логічні викладки та раціональний розум. Звісно, мелодії можна описати нотами, голос — розкласти на синусоїди, але пояснити, чому один музикант проймає аудиторію до стану майже релігійного екстазу, а інший, користуючись тими ж самими клавішами чи струнами, впливає на емоції не більше, ніж гуркіт танкодрому?

Гленна Х’юза недарма занесено в музичні енциклопедії під іменем The voice of Rock — голос року. Жодних втрат сили та гнучкості голосу, використання його у класичних рок-н-рольних композиціях і в майже нью-орлеанських джазових фрагментах. Славетна балада Mistreated (1974), відома у виконанні Девіда Ковердейла та Ронні Джеймса Діо, у Х’юза заграла новими, незвичними барвами.

У мене інколи виникає бажання відправити наших політиків на стажування до хороших рок-музикантів, аби вони набули навиків спілкування з аудиторією.

Гленн Х’юз уміє донести своє сильне, жорстке й водночас гуманне мистецтво і до перших рядів еліти, і до гальорки, яка не має грошей на дорогі квитки.

Я розумію, на сцені відбувається шоу, відшліфоване роками тяжкої праці, але я щиро вірю в те, що в душі Гленна Х’юза щось щеміло, коли він сказав киянам: «Багато-багато років ми чекали цього вечора». Жаль що ми не зустрілися на концерті юними, але кілька годин усі ми, навіть отой зовсім сивий чоловік на інвалідному візку, який щиро й радісно аплодував Гленну Х’юзу, усвідомили, що життя має сенс.

Під завісу концерту Гленн Х’юз виконав містично величну композицію You keep on moving, у якій є слова про «місце, про яке не знає ніхто, куди навіть янголи бояться зазирнути».

На щастя, і Україна поступово перестає бути місцем, якого жахалися навіть янголи…

Цікаво, ці крилаті субстанції вміють грати на бас-гітарі?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі