"Голос, якого я не чую, коли промовляю до себе…"

Дмитро Дроздовський 9 грудня 2016, 23:03
камински

Читайте також

Декілька років тому він був офіційно висунутий на Нобелівську премію з літератури — від Сполучених Штатів Америки. Ілля Камінський. Самобутній поет, колишній одесит. 1993-го його родина емігрувала до США. І сьогодні Ілля мешкає в Сан-Дієго. 

Рецензії на твори І.Камінського з'являються у провідних американських часописах Boston Review, American Academy of Arts and Letters, The National Poetry Review тощо. В інтерв'ю DT.UA Ілля Камінський розповів про Одесу, сутність поезії, а також про війни.

— Що сталося з одеським поетом Іллею Камінським, який одного дня змінив свою лінгвістичну ідентичність і став писати англійською? З чого почалося твоє відчуття цієї мови?

— Боюся, що я остання людина у світі, котра здатна відповісти на першу частину запитання… Другу частину легше відстежити. Певний час я писав вірші російською мовою — ще перш ніж ми переїхали до Америки в 1993 р. 

Коли приїхали до США, мені було 16. Оселилися в Рочестері, Нью-Йорк. Питання про те, що англійська стала моєю "улюбленою мовою для літератури", було б занадто іронічним, оскільки ніхто з нас не спілкувався англійською. Я особисто знав лише алфавіт. 

— Чому ж тоді справді англійська, а не російська? 

Мій батько помер у 1994-му — через рік після нашого переїзду до США. І тоді я зрозумів, що неможливо буде написати про його смерть російською мовою, бо один автор десь так сказав про свого покійного батька: "Ах, не ставай рядками прекрасного вірша!" 

Я обрав англійську, бо ніхто з моєї родини чи друзів не знав її. Ніхто з тих, із ким я спілкувався, не міг прочитати того, що я писав. Сам я не знав мови. Це була паралельна реальність, дивовижно прекрасна свобода. І досі так є!

— Ти досі відчуваєш Одесу як "своє" місто? 

— Протягом останніх років щоліта буваю в Україні. Зберігаю це в таємниці: мої друзі й родина дізнаються про мандрівку лише під кінець її. 

Візит до Одеси — доволі особистісна річ, а не те, чим можу поділитися з іншими. Ти ж бачиш — я для них "глибоко глухий". І до мого приїзду до США я не носив слухового апарата… Тож Одеса, яку я знаю й люблю, — це місто тиші. 

Коли повертаюся, здається, входжу в цей простір. Щороку, і так уже кілька літ, кажу: добре, досить, я зробив це, нема потреби повертатися в ту самотність знову. 

А потім, через рік, щось знову кличе мене. І потім: місто, яке я полишив у 1993-му, досі те саме (часом страх яке те саме!). Але я — не той самий. Кількох людей, котрих я любив, уже немає…

Одеса багато що може зробити з людиною. Як у Платонова: "Земля спала обнаженной и мучительной, как мать, с которой сползло одеяло". 

Коли я в Одесі, то часто думаю про Борхеса: як він ставав сліпим у Буенос-Айресі, що він мав почувати, торкаючись стін рідного міста, стін, які любив усе життя, але яких більше не міг бачити? 

Я пишу про Одесу з таким самим захопленням. Так багато тиші в маленьких фрагментах Борхеса. Але принаймні те, про що пишеться у віршах, — то тиша. 

Тиша як зупинка світу. Зупинка дихання. Поети переносять міста, вулиці… у своїх грудях… 

Я не пригадую днів — я пригадую миттєвості. 

Тож згадаю один момент із підліткового життя хлопця біля Чорного моря, який закопує пляшку пива десь на узбережжі. 

Момент, коли хлопчисько і його бабуся крадуть кукурудзу на полі, яке належало колгоспу, і той момент, коли їх побачили, і вони почали тікати від міліції. Або момент, коли трамвай №28 повертає на Французький бульвар — крутий поворот, і ось раптом — море!

Я прибув до США у 16 років, у віці, який в СРСР вважали віком дорослої людини. Але дитинство не зупиняється тоді, коли отримуєш паспорт. Воно не зупиняється навіть тоді, коли країна розпадається й починається війна в сусідній Молдові. Дві години машиною — і наше помешкання заповнене біженцями звідти. Дитинство не зупиняється тоді, коли твоїх кумирів, журналістів (таких, як Б. Дерев'янко, я зустрічав його в дитинстві, і він був дуже добрий) вбивають на вулиці, бо вони пишуть про неправильні речі у неправильному часі.

Але дитинство триває… 

Історії — це "викиди" часу. Так каже Аделія Прадо. І я погоджуюся. 

Забудьмо на мить про ці оповіді, ці викиди часу. Життя — це не наш пошук досвіду, це наш пошук себе. 

— Як пишеш поезію? Що для тебе поезія? Досвід? Пізнання? Для кого пишеш? Чи погоджуєшся з тезою, що поезія не може бути популярною сьогодні?

— Пишу рядками. Тож рядки знаходять своє місце на папері, коли чую, як двоє хлопців сваряться на заправці, або бачу чайку, або двох літніх людей, які грають у доміно на капоті машини, або двох жінок, які цілуються на рибному базарі. Вони стають рядками на чеках, на моїх руках, на пляшках із-під води, на інших віршах. 

Рядки накопичуються роками. І тієї миті, коли самі рядки вирішують, що вони вже доволі "сексуальні", — тоді вірші можуть постати з того типу стосунків. Якщо поталанить. 

Думаю, поезія дуже популярна. Ніхто не помирає без рядка поезії в житті. Але те, що ми називаємо "поезією", означає дуже різне для різних людей. 

Як ми знаємо, коли у вірші немає рими, більшість одеситів скажуть, що це не поезія. Проте є культури і країни (в яких населення значно більше, ніж в Україні), де рими просто не існує. І ніколи не існувало як частини поетичного апарату.

Стосовно запитання про аудиторію. Гадаю, в нашій часині світу люди й досі живуть із ілюзією, що поети звертаються до стадіону, де багато людей. Це дурня! Так, ці "хлопчики" й "дівчатка" з шістдесятих читають для наповнення стадіонів. Проте те, що вони вкладають у вуха, не проходить випробування часом Це була (пробач) лише обгортка. 

Справжній поет — не той, який промовляє до тисяч слухачів на стадіонах. Справжній поет — це самітник. У самотності він створює мову, якою має можливість спілкуватися приватно — з багатьма людьми одночасно. 

Зараз пишу англійською. У цьому особлива краса — закохатися в мову — в усю ту дивовижу звуків, споглядаючи за узбережжям її синтаксису і за тим цементом власного несвідомого, а потім наважитися плавати в ній, не знаючи, чи з того плавання ти повернешся тією самою людиною, що й заплив. 

Так багато прекрасного в непорозуміннях. Стільки сексуального у мовленні — у повороті язика, у відкритому роті, у різних поставах губів — у зустрічі з іншою мовою… 

Людське обличчя змінюється залежно від того, якою мовою говориш. Я хотів би думати, що моє обличчя не змінилося від того, що я став дорослішим. Воно змінилося тому, що я почав жити в англійській мові.

— Відчуваєш зв'язок із Україною? Одеса завжди була особливим містом, і в радянський час, і нині. Чи переживаєш через війну в Україні? 

— Гордий тим, що народився в Україні. Щасливий бачити мистецькі обличчя Києва. Зайшов до трьох книгарень — і побачив там багато молоді. Це неймовірно! 

Також мені додає радості, коли бачу на книжкових полицях цікавих нових українських поетів. 

Так, Одеса — специфічний, особливий світ. Одеса — диво. 

Місто зберігає в собі пам'ять про літературного героя, Одіссея, який, немов магніт, притягує до себе письменників. 

Упродовж тривалого часу Одеса була містом, де більше пам'ятників мертвим письменникам, ніж письменників — живих. А коли вже поставлено пам'ятники всім письменникам, тоді починають їх ставити книжковим героям. 

Але це не чесно, звісно. Бо й досі в Одесі є чудові поети, як Борис Херсонський, що пишуть сильні речі. 

Щойно відкрив для себе вірші його дружини — Людмили Херсонської. Вони також надзвичайно цікаві. Бачив кілька робіт нових для мене поетів, — вірші були надруковані в журналі "Дерибасівська-Рішельєвська". 

На мою думку, проблема одеської літератури — це проблема кожної успішної літератури. Вона була так зосереджена на групі Бабель—Олеша у 1920-х рр., що кожен стрибав у цей корабель і хотів написати чергову "бабелівську" історію. 

Але анекдотичність ситуації в тому, що сам Бабель ніколи не хотів писати бабелівської історії. Він хотів бути Гоголем. Я вперше побачив книжку Бабеля вдома на кухні. І тоді зрозумів, що мова моїх батьків, мова цієї книжки геть відрізняється від офіційної мови, якою розмовляють у школі. Так література стала "живою" для мене.

Гадаю, жоден із великих поетів — принаймні з тих великих поетів, яких люблю, — не писав мовою, використовуючи правильну граматику і синтаксис.

Дікінсон ламає англійську мову, всі ці тире… Целян робить німецькі слова вибуховими. Мандельштама звинувачували в тому, що не знає російської мови. Вальєхо ставив крапки всередині речень, прагнучи перестрибувати з одного слова на зовсім інше. Йому було замало мови. Целян одного разу відвідав Німеччину і написав дружині: "Я не думаю, що тут послуговуються тією мовою, якою я пишу". 

Є дуже прості речі, котрі варто усвідомити: в російському алфавіті
33 букви, в англійському — 26. Англійська граматична структура значно більш упорядкована. Тож хтось може сказати, що перехід на англійську мову рівнозначний переходу від дикого базару до оперного будинку.

Проте жодним чином це не свідчить про те, що одне краще за інше. 

Загалом, більшість поетів, зрештою, більше люблять дикий базар, ніж оперний будинок. 

Крім того, поезія не завжди має стосунок до мови. Є й питання мовчання, яке для мене особливо чуттєве. Фізичне. 

Стан глухоти також дається взнаки, — як я написав в одному з віршів (а переважна більшість їх про війну): "Голос, якого я не чую, коли промовляю до себе, — найясніший голос". 

Врешті, ми говоримо супроти тиші. Проте саме тиша підштовхує нас промовляти. 

— Чи маєш контакти з сучасними українськими письменниками? 

— Я зачудований сучасною поезією, яка написана українською мовою. В Україні багато поетів найвищого рівня! Побутувала думка, що у Східній Європі найкраща поезія (після Другої світової) написана в Польщі. 

На мою думку, найкраща поезія зараз пишеться в таких країнах, як Україна, Білорусь та Румунія. Тут є справжня енергія, справжня пристрасть. Справжня сила, яка дає поштовх творчості.

Я написав кілька статей про українську поезію, зокрема для ПЕН, Poetry International та інших. Зараз співпрацюю з такими авторами як Поліна Барскова та Остап Кінь над серією інтерв'ю з сучасними поетами з України (і Білорусі, і Росії, й інших країн), зокрема й про теперішню війну. 

Ця наша ситуація примушує мене замислитися над словами, які сказав дивний румунський мислитель Еміль Чоран: "Коли ми за тисячу миль від поезії, ми все одно задіяні в ній тією несподіваною потребою крику — останнім етапом ліричності". 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 27.67
EUR 29.50