Голова в кіно

фото

Читайте також

 Коли в окремих областях України проходить антитерористична операція, кіно, зрозуміло, відходить на другий план, — важливіші бронежилети й патрони, ніж фільми. Втім, не забуваймо, що в часи радянської системи кіно недарма вважалося "найважливішим із мистецтв", адже без допінгу мізкам руки можуть стріляти неточно або не в тих. Разом із усією країною повинна змінюватися й система державного кіновиробництва — мають канути в минуле "відкоти", особисті стосунки та телефонні дзвінки з "пропозиціями, від яких неможливо відмовитися". Отже, в ракурсі — Державне агентство з питань кіно: що було, що є, що має бути?

Що було? 

Фактично, планове виробництво радянської системи кануло в небуття ще в 90-х, разом із розвалом СРСР, децентралізацією влади, припиненням щедрого фінансування кіновиробництва та ідеологічними замовленнями. Незалежна Україна не спромоглася створити замінника цій системі впродовж тривалого часу, поки економіка "встаканювалася", президенти змінювалися, а кіно перебувало у стані названого сина, та й ще не дуже любленого, хоча при кожному президентові формально завжди ніби входило до списку "пріоритетів державної політики в гуманітарній сфері", що підкріплювалося різноманітними законами. Наприкінці 2000-х державний бюджет на кінематограф зріс аж до 20 млн грн, що становило трохи більше 4 млн дол. На ці гроші випускалося кілька повнометражних фільмів, трохи анімації, короткого метру й документалістики. І при всьому цьому, за розповідями кількох "щасливців", режисер мусив повертати до 50% суми, яку він офіційно отримував від держави.

2009-го року було внесено зміни до закону, які, на загал, істотно змінили систему фінансування державою кінематографу. Про що йдеться: система держзамовлення залишалася, відповідно до неї на стовідсотковій основі фінансувалися дитячі, анімаційні, короткометражні та документальні фільми (в Німеччині держава виділяє порівняно невеликі бюджети на фільми, котрі не є прибутковими і можуть підпадати під визначення "арт-хауз"). 

Але до неї додалася система держпідтримки, згідно з якою держава виділяла до 50% бюджету приватним продюсерам. Це принципово, бо введення в гру продюсера як рушійної сили створення кіно робило Україну повноцінною європейською країною (власне, формально "продюсерську систему" було затверджено ще 1998 р., з прикріпленням до неї "Положення про державну підтримку національних фільмів у продюсерській системі", та вона не діяла). Власне, ця система — державна допомога приватним виробникам на конкурсній основі — була започаткована ще в середині XX ст. у Франції, де з успіхом діє й досі. Потім, коли Польща 2004 р. увійшла до Євросоюзу і в 2005-му прийняла новий закон про кінематограф, система перейшла до наших сусідів, а вже пізніше, по дружбі, перепала й Україні. Конкурсна основа нової системи полягала у створенні Експертної комісії з режисерів, операторів, кінокритиків та продюсерів, які розглядали подані на конкурс проекти, що їх, своєю чергою, на пітчингах захищали творці. "Вибори" проектів відбувалися прозоро, — на пітчинги могли прийти і журналісти, і кінематографісти.

Ще одним не менш важливим нововведенням стало збільшення бюджету на кіно. Наприклад, якщо на 2010-й рік було заплановано 24 млн грн, то вже на 2011-й — 111 млн, а на 2012-й — 163 млн.

У 2011 р. Держкіно, переформатоване в Державне агентство України з питань кіно, розпочало свою діяльність на нових засадах, зокрема маючи у своєму активі велику частку свободи у прийнятті рішень: згідно з "Положенням" про агентство, воно "є центральним органом виконавчої влади України, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом міністрів України через міністра культури України". Такої самостійності годі було й чекати. Втім, треба констатувати — це спрацювало. За 3 роки роботи оновленого Держкіно у нас нарешті з'явилося кіно, про що свідчать не тільки маса призів, отриманих нашими фільмами на багатьох кінофестивалях, а й кількість зданих, тобто знятих фільмів: 57 за 2013 р., із них 14 (!) — повнометражні.

Що є?

Як це не дивно, але кіно всі роки влади "безпредєльщика" Януковича не працювало на цю владу, — "найважливішим із мистецтв" воно вузьколобо не вважалося. Тобто ідеологічно ні Держкіно, ні його очільник, Катерина Копилова, себе не заплямували (хоча скандалів було чимало, і докоряти є за що). Більшість гравців на кінематографічному ринку України вважали за благо новітню конкурсну систему і відсутність ідеологічного, політичного чи тематичного тиску з боку держави. Хоча 50-відсоткові "відкоти" канули в минуле, самих "відкотів" ніхто не скасовував: із отриманих від держави грошей творці фільмів мусили віднести назад 5% від бюджету, що, погодьтеся, немало, особливо коли бюджет фільму вимірюється одним чи двома мільйонами доларів. Проте наразі кінематографісти із щасливими очима побігли б здавати ті 5%, якби їм дали решту 95% від запланованих ними бюджетів. А давати держава тепер нічого не може, прямо питаючи в Держкіно: "Як ви вважаєте, що зараз краще — виділити гроші на бронежилети чи на кіно?"

Обумовлений у кошторисі країни бюджет на Держкіно у розмірі 123 млн грн, затверджений ще 27 березня поточного року, законсервований, хоча 1 млн 480 тис. грн. цього року було виплачено за програмою держзамовлення, згідно зі зданими паперами, на кілька документальних, анімаційних та короткометражних фільмів. Решта фільмів, які на минулих конкурсах було внесено до програми створення та розповсюдження національного кінопродукту, — в консервації.

Колосальну проблему відсутності фінансування підпирають менші проблемки, але не менш істотні. У перший місяць після втечі Януковича новій владі потрібно було якось коли не закрити повністю дірку в бюджеті країни, на 95% розкраденому самим Хамом та його виродками, то бодай призупинити витрачання грошей на мало важливі речі. Так виникла Постанова №65 — "Про економію державних коштів та недопущення витрат бюджету", яка забрала у Держкіно можливість організовувати і відповідно оплачувати заходи, пов'язані з фестивальною активністю українського кіно. Через півтора місяця вийшла ще одна постанова — №117, "Про здійснення попередньої оплати товарів, робіт і послуг, що закуповуються за бюджетні кошти". Ця постанова вже б'є конкретно по виробниках: за її умовами, виробник обмежується часовим терміном, упродовж якого мусить витратити отримані від Держкіно гроші. Незалежно від того, коли він їх отримав — у січні чи в грудні, — він мусить їх витратити і звітувати про це до кінця року. Що можливо лише теоретично, та й то примушуватиме продюсера вдаватися до незаконних дій. Але й це не найгірше. Гірші — зміни до закону "Про здійснення державних закупівель". Відповідно до цих змін, продюсер, висуваючи на конкурс свій проект, мусить пройти процедуру тендеру на власний же проект, хоча, згідно із законом "Про авторські права", ніхто інший не може володіти його проектом, крім нього самого. Ця процедура може тривати від 17 днів до півтора місяця. По-перше, продюсер втрачає дуже цінний час, зриваючи всі можливі домовленості з іноземними партнерами (не забуваймо — йдеться про держпідтримку, згідно з якою держава надає 50% заявленого бюджету, решту ж 50% продюсер має знайти сам, у тому числі й за кордоном). По-друге, всі витрати за проходження процедури тендеру лягають на плечі того ж таки продюсера. А як продюсеру в наш час і в нашій країні знайти партнерів для інвестування грошей у копродукційний проект? Відповідаючи на це не риторичне запитання і спираючись на опитування кінематографістів, продюсерів, директорів кіностудій та режисерів, можна сказати так: від "дуже важко" до "просто неможливо". Гроші в країні є, але на кіно їх практично не дають через: а) відсутність прецеденту успішного фільму; б) численне "кидалово" бізнесменів, які колись пристали на пропозицію красномовних, але нечесних чи нечистих на руку творців (доречно згадати фільм "Прорвемося!" Івана Кравчишина, на зйомки якого дав тоді просто бізнесмен Петро Порошенко до 2 млн дол.., а картина у прокаті України 2006 р. заробила до 200 тис. грн).

Натомість є добра інформація. Ми маємо систему, яка себе чудово зарекомендувала. Торік і вже нинішнього року Україна гідно представила себе на світових кінофестивалях: українські фільми побували на багатьох форумах класу "А", а в конкурсах найбільшого у світі Каннського кінофестивалю від України було два фільми, і один із них, "Плем'я" Мирослава Слабошпицького, отримав у своїй категорії три призи з чотирьох можливих. Ми маємо підписаний договір про співпрацю у сфері виробництва між Україною і Францією, який надає певні пільги нашим кінематографістам під час фільмування кіно на французькій території. Розпочатий процес входження України в Єврімаж (Європейський фонд підтримки спільного виробництва і прокату кінематографічних та аудіовізуальних робіт), і, хоча триває він уже 12 років, здається, саме тепер, після Євромайдану, у нас більше шансів зупинитися перед чортовою дюжиною й нарешті завершити цей процес.

Що має бути? 

Головне завдання теперішнього Держкіно — зміни чи доповнення до закону "Про кінематографію" у частині статей про права (держава, фінансуючи проект, забирає права собі), про фінансування (бажано підвищити державну частку до 75% від заявленого бюджету, зважаючи на тяжкі умови пошуку фінансування іншої частини бюджету) тощо, а також зміни до Податкового кодексу України у частині державної підтримки розвитку культури, згідно з якими на кіно спрямовуватиметься спеціальний податок (у розмірі 1% від певної суми), що збиратиметься з кінотеатрів, телеканалів та інтернет-провайдерів. Таку систему започатковано, скажімо, у Франції: наприклад, майже 11% вартості кожного проданого квитка, а також по 5,5% з абонплати у провайдерів і по 5,5% з прибутку телеканалів іде на рахунок Фонду підтримки при CNC, Національному центрі кінематографії та анімації Франції, з якого потім гроші йдуть на підтримку національного продукту (бюджет CNC перевищує 700 млн євро). Цю систему цілком можливо перенести в Україну, над чим працюють уже не один рік, наштовхуючись на перепони на всіх рівнях — від телеканалів до лобістів телевізійників і власників кінотеатрів у міністерствах, комітетах та парламенті.

Якщо зважити на слова Міністра економіки про економіку Україну, яку, на його думку, реально переорієнтувати на європейську систему за кілька місяців — або за кілька років, залежно від бажання це зробити, то багато що в Держкіно залежатиме від однієї людини — новопризначеного голови. З березня Державне агентство з питань кіно функціонує без голови. Чи варто було знімати голову, який, фактично, зробив агентство дійовим, — питання, котре підняло градус суперечки в друкованих масмедіях ледь не до температури 451 градус за Фаренгейтом. Так чи так, останніми місяцями кандидатуру Держкіно обговорювали всі учасники процесу — і Спілка кінематографістів, і Українська кіноасоціація, і Асоціація продюсерів, і новоутворена Асамблея кінематографістів. Хоча свою кандидатуру міг подати будь-хто. Нарешті, після кількох засідань в уряді з участю міністра культури Євгена Ніщука, віце-прем'єра з гуманітарних питань Олександра Сича, визначилися з трьома кандидатами. Ними стали Олег Коротенко, Пилип Іллєнко та Андрій Дончик. Усі троє представляли різні групи впливу, як політичні, так і бізнесові.

Коротенко — бізнесмен, а його компанія "Карточчі-Україна" — відома рентал-компанія, що обслуговує різноманітні державні й приватні заходи та виробництво кіно- і телепродукції. Іллєнко, маючи юридичну освіту, перейшов у виробництво кіно в ролі продюсера (останній, ще не завершений його проект — "Толока" режисера і за сумісництвом Андрієвого дядька Михайла Іллєнка). Дончика всі знають як режисера, згадуючи його відомий телевізійний міні-серіал "Украдене щастя". За Коротенком, який колись робив передвиборну кампанію Партії регіонів, цілком імовірно, стоїть Асоціація продюсерів, за Іллєнком — ВО "Свобода", і лише Дончик представляє інтереси не так партії, як Спілки — кінематографістів. За ним — та тематична професійність, яка нібито й потрібна на посаді голови Держкіно. Втім, колишній голова, Катерина Копилова, не була режисером. Та й майданчик фільму зовсім не схожий і вже ж точно менший за простір Державного агентства з питань кіно. Коротенко, порівняно з Дончиком, має перевагу: він розуміє, як діє велика компанія, і може бути вправним керівником, послуговуючись своїм досвідом. Але він явно зацікавлена особа, — можна не сумніватися, що з його призначенням усі фільми зніматимуться з допомогою обладнання "Карточчі", хоч би й через підставні фірми. В Іллєнка прямої бізнесової зацікавленості у посаді немає, але в цій трійці він виглядає найбільш "зеленим". Проте з виступу на закритому засіданні кінематографістів і віце-прем'єра було зрозуміло: він, так би мовити, "в темі", що дуже важливо. А як "Свобода" може його контролювати чи впливати на нього, і які можуть бути до нього пропозиції — поки що сказати важко. 

Одне зрозуміло — роботи в нового голови буде вище голови. Лиш би голову не втратив…

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.49
EUR 28.47