Голубки

Олег Вергеліс 8 жовтня, 00:00
актр

Читайте також

У жовтні відзначає потрійний ювілей Київський театр імені Лесі Українки: 120 років тому цей театр став "стаціонарним", 90 років — як став "державним" і 75 років минуло відтоді, як він став носити ім'я великої Лесі. 

Свій прийдешній ювілейний вечір театр назвав "Суміш небес і балагану", скориставшись образністю Д.Самойлова. Оскільки ж балагану нам і так не бракує, то, скориставшись нагодою, кину погляд на піднебесся. Туди, де ширяють у різних світах і на різних широтах (в осяяннях і спогадах) — прекрасні голубки, "колишні" акторки цього театру. 

І, оскільки Російську драму, за давньою традицією, називають "жіночим театром" (пам'ятаючи про зоряну збірку акторок під однією "обкладинкою"), то лише про декого з них це елегійне ревю. 

Ада

36 театральних сезонів — не жарт. Рівно стільки пропрацювала в Театрі імені Лесі Українки Ада Миколаївна Роговцева. Геля, Любов Раневська, Надя Гавриленкова, Ліка Мізінова, Естер, Паола… Ці та інші її ролі — справжня колекція коштовностей в інкрустованій шкатулці Російської драми. Гелю у "Варшавській мелодії" вона зіграла 670 разів — і завжди на аншлагах, на глядацькому захопленні. Її чеховська Раневська здавалася гаснучим вогником вже обпливаючої свічки, тобто цілої епохи під її кінець. Її естетські діви у виставах Романа Віктюка в 1990-ті переформатували репертуарні закони цього театру, змінили до нього ставлення нового покоління театралів. 

Її розлуку з рідним театром датую 1994—1995 рр. Але передісторія великого виходу закладена ще 1993-го. Передісторією стала вистава "Чайка" ("П'ять пудів кохання"), поставлена Едуардом Митницьким. Після тієї прем'єри, як на команду "фас!", у різних українських газетах почали з'являтися рецензії кілерів, які принижували талановиту виставу, а також актрису й режисера. 

За стилем ганебних погромів прозирав цікавий силует такого собі дивного чоловіка-політика з бородою. І коли в 1994-му до влади прийшов Л.Кучма, мені здалося, що українська держава готова задушити цей театр у любовних обіймах до смерті. 

Заради російського театру тоді вчинили "екзекуцію" в Мінкульті, позбувшись Івана Дзюби. Волюнтаристським чином тоді ж "пішли" з колективу художнього керівника Едуарда Митницького. 

"На жаль, на "П'яти пудах кохання" зійшлися інтриги театральні й політичні. Едуарда Марковича неприпустимим чином звільнили з посади. Я не вважала за можливе залишитися там після цього. Прийшли інші, далекі мені люди керувати театром…" (із книжки Ади Роговцевої "Свидетельство о жизни"). 

У 1995-му керівництво театру просило її "не йти", давали карт-бланш грати все, що хоче. 

Та вибір зроблено. І за її вибором — неприйняття несправедливості, відчуття різкої зміни декорацій у тому рідному театральному домі, про який вона каже, що іншого такого в неї вже більше ніколи не буде… 

Відтоді, з тих сюжетів, мені чомусь запам'яталися дві її фрази: "Не хочу притискатися до стінки…" і "Я не люблю, коли мене зупиняють…" 

Минуло 20 років. І розмови на цю тему — "добре" чи "зле", що така велика актриса, справжня зірка, тоді залишила рідний театр, — здаються безглуздими. Перед актрисою відкрилися нові світи, вона працювала з різними режисерами, багато знімалася. 

Ці 20 років (для неї) — не так втрата одного театру, як інші непоправні втрати. Кончина Костянтина Степанкова-старшого. Кончина Костянтина-молодшого… 

Ще у 2004-му, коли назрівало російсько-українське протистояння, вона казала мені: "В мене розривається серце від цих новин…" Тепер, коли відбувається те, що відбувається, може розірватися не тільки серце. 

З цією актрисою пов'язано багато моїх особистих творчих вражень і спостережень. По суті, її сценічна магія в 1990-х буквально наказала мені писати про театр: фіксувати зникомі миті того сценічного щастя. За це — завжди (і скрізь) — буду вдячний їй.

Недавно бачив її в Будинку офіцерів напередодні ще одного спектаклю. Зосереджена й мудра, іронічна і всерозуміюча. 

Життя, на жаль, залишає дедалі більше опіків у її ніжній душі. Особливо після всіх її поїздок до військових на схід України. І особливо після всіх її непоправних втрат… 

Здавалося, раніше вона сама вела свою долю за руку, ставши першою зіркою української сцени, надзвичайно популярною кіноактрисою. Нині ж вони йдуть із долею пліч-о-пліч. Немає ведучого й немає веденого — тільки разом. 

Настя

"Чайка" (1993) на сцені Російської драми стала і чаклунським озером, і виром. Практично всі головні актори з тієї постановки з різних причинах "пішли" з театру. Хтось пішов із життя — доволі рано, як Валерій Сівач (він грав лікаря Дорна). Патріарх театру Анатолій Решетников (грав Соріна) пішов звідти з принципових міркувань: тепер актор у Будинку ветеранів сцени, театр його підтримує. Євген Паперний (Тригорін), Лев Сомов (Треплєв), Ксенія Ніколаєва (Маша) шукають щастя на різних сценах. 

Найдовше у трупі протрималася Анастасія Сердюк, яка грала Ніну Зарічну. "Чайка" у 1990-х вплинула на особисте життя актриси, її чоловіком став Георгій Дрозд (що грав після Євгена Паперного Тригоріна). 

Настя — акторська дитина. Але так уже сталося, що природа на ній не відпочила. Ніна Зарічна свого часу стала справжнім відкриттям молодої акторки. 

У своїй Ніні вона грала (в першій дії) і романтичну захопленість, і пристрасне захоплення мистецтвом театру. Містичний монолог про Світову душу вона виголошувала абсолютно небанально, щиро віруючи в те, що написав Костя Трепльов. 

У другій дії "Чайки" її Ніна здавалася справді трагічним персонажем. Що вдається небагатьом актрисам. Ще Наталя Кримова писала, що до вершин трагедії Зарічну вдалося підняти лише Майї Плісецькій, причому в балеті. 

Коли на сцені була молода Сердюк, коли вона казала: "Лошади мои близко…", то було зрозуміло, що ніяких коней немає, що все в її долі буде тільки гірше й гірше: і купці з чіпляннями, і провінційна театральна рутина, і бездомність, і приниження. 

Сердюк грала сильно, пристрасно й усвідомлено. Її Ніна любила в Тригоріні не успішного белетриста, а тільки й тільки чоловіка. Так, як люблять раз у житті. 

Мабуть, така любов у самої Сердюк була до актора Георгія Дрозда. Дуже талановитої людини, його неймовірно цінували Аркадій Кац, Віталій Вульф. 

Настя й Георгій колись склали злагоджений дует у спектаклі "Фернандо Крапп написав мені цього листа" (1996). 

Та згодом обоє не прийняли якихось пропонованих обставин у театрі. І обоє пішли (якщо не помиляюся, навесні 2002-го). Пішли не з "політичних" причин, а, швидше, зі світоглядних і художніх. 

Георгій багато знімався, був щасливий і гордий, коли народилася їхня донька — Клавдія. Рік тому актора не стало… А Настя, як і Ніна, несе свій хрест — і вірує. 

Іра

Ірина Буніна — мати Анастасії Сердюк. Якби сценарист-продюсер рівня Тетяни Гнєдаш захопився біографією Ірини Олексіївни (а не складав сюжети про безтілесних і безголосих співачок), драматичних сюжетів тільки в одній цій акторській долі вистачило б на 100 серій. 

Буніна пропрацювала в Театрі імені Лесі Українки 40 років. Із 1966-го по 2006-й. 

У 1960-х — бурхливі романи, зустрічі й розлуки. Фатальний союз із Миколою Гриценком (у Вахтанговському театрі). Складні стосунки з Лесем Сердюком (уже в Києві). Бували періоди хмільного забуття й такі ж періоди важкого подолання недуг. 

На київській сцені у 1960—
1970-ті Буніна — брила, потуга, темний вир і фатальна жінка. Її видатні образи — у "Варварах" (Монахова), в "Пізній любові" (Лебьодкіна), у "Владі темряви" (Анісья). 

Остання роль на рідній сцені — бабуся-мама в "Різдвяних мареннях" за п'єсою Н.Птушкіної. Не перебільшую, коли кажу, що з її появою ця вистава наповнювалася якимись біострумами справжнього МХАТу: все було справжнє, достовірне, об'ємне. 

У 2006-му вона не те щоб пішла, швидше, так — її "пішли". Сказали, що більше не працює, повернувши трудову книжку. 

Відтоді вже 10 років залишається її світла й сумна пам'ять про цей театр. Залишаються тривоги за доньку, яка втратила близьку людину. 

І ще залишається незбутня радість — внучка, що вирішила, як мама й бабуся, іти в актриси. 

Мира

Стиль, краса, аристократизм, гідність — усі ці риси завжди вирізняли із загального ряду актрису Мирославу Резніченко. У 1970—1980-ті вона багато й успішно грала на сцені Театру імені Лесі Українки: "Діти Ванюшина", "Ідея пана Дома", "Самогубець". Коли на початку 1990-х у театрі змінилася влада, акторка отримала головну роль у виставі "Маленька дівчинка" за п'єсою Ніни Берберової (режисер Алла Бабенко). І раптом… несподівано для багатьох пішла з рідного театру. За однією з версій, причина — репертуарні нюанси. Незгода актриси з якимсь розподілом. Утім, це можуть бути зовнішні версії? Про внутрішні ж знає тільки вона. 

У середині 1990-х у Києві вона чудово грала Айседору Дункан у виставі "Гіркий роман" на сцені театру "Сузір'я" (режисер Юрій Одинокий). Можливо, вперше в житті, я бачив на сцені велику танцівницю — і розумну жінку. А не розбитну навіжену босоніжку, якою норовлять представити Дункан різні-різні актриси. То була справжня і беззастережна удача Мирослави Резніченко. Після якої, на жаль, її театральний роман переривається… І вона віддається радощам приватного життя. Її чоловік — актор Іван Гаврилюк. Багато в чому Гаврилюк і ввів її у спільноту живих ікон українського кіно, їхнє дружнє коло — Іван Миколайчук, Костянтин Степанков. Мирослава згодом допомагала чоловікові в його громадсько-політичних справах. Потім вони переїхали з Києва до Львова. Подалі від нашої столичної метушні та інших продажних цінностей. 

Емілія

Штірліц любив її тому, що ця бабуся дуже схожа на його маму. А вона любила Штірліца, оскільки стильний розвідник був схожий на її загиблого сина. Вона — фрау Зауріх, багатьом пам'ятний образ із "Сімнадцяти миттєвостей весни" (1973). А ось ім'я актриси, котра зіграла той епізод, сьогодні навряд чи хтось згадає. Емілія Мільтон. Справді велика актриса. Одна з легендарних, але маловідомих постатей радянського мистецтва, що кануло в лету. 

З Київським театром імені Лесі Українки в її житті пов'язано лише кілька сезонів. Починаючи з 1938-го. 

Її життя — калька моторошної епохи: революція, Громадянська війна, хаос переїздів. Оскільки коріння цієї акторки — у тому числі й німецьке, то в кожному німці у 30-х бачили шпигуна й ворога народу. Вона не ховала цього коріння, але й не демонструвала. 

Народилася Емілія Мільтон 1902-го в Умані Київської губернії. Її батько працював провізором і бактеріологом, мати — домогосподарка. Невдовзі сім'я Мільтон переїхала до Одеси. І вже там, у буремному революційному місті, Емілія почала навчатися в театральній студії Губнаросвіти. 

Не вирізнити цю дівчину серед інших було неможливо. Її й вирізняли, пропонуючи грати навіть… Вітер. А ще вона в той період грала Арлекіна в "Турандот", а також Дорімену в "Міщанині у дворянстві". 

З 1921-го почала працювати в одеському театрі "Червоний факел". І з тим театром об'їздила крим-рим і навіть рудники Донбасу. 

Характерна зовнішність Емілії Давидівни надалі передбачала такі ролі, як королева Єлизавета, Діана в "Собаці на сіні", Іродіада в "Саломеї". З 1933-го вона в Саратові, з 1934-го — у Харкові (російський драмтеатр). 

А з 1938-го — у Києві, в Театрі імені Лесі Українки. 

Працівники нашого театрального музею допомогли знайти рідкісне фото, що увічнило Емілію Давидівну в спектаклі Російської драми "Діти Ванюшина". Чийсь кривий почерк на старому фото надряпав дату прем'єри: 19 лютого 1940-го. Один з режисерів спектаклю — сам Михайло Романов. 

Важливо підкреслити, що 1938-й — особливий рік в історії театру. Тоді до керівництва колективом приходить режисер Костянтин Хохлов. Можна тільки припускати, які задуми пов'язував майстер у зв'язку з неординарною актрисою, що нею була Мільтон. 

Принаймні же 1941-го вона розпочинає роботу в Києві над образом баронеси Штраль у "Маскараді" М.Лермонтова. Але репетиції припинено. Почалася війна. 

Згідно з офіційними даними, 5 липня 1941-го Мільтон разом із київським театром вирушає в Казахстан, в евакуацію. Затрималася там недовго. Одразу — в Улан-Уде, де тоді пришвартувався Харківський російський драмтеатр. 

У 1944-му разом із цим театром актриса повертається в Україну. Але вже через рік була запрошена в Московський театр імені М.Гоголя, в якому пропрацювала до останнього дня свого життя. Кажуть, швидка допомога і відвезла її прямо з вистави — в лікарню. В актриси стався інфаркт. 

Відійшла Емілії Мільтон 12 лютого 1978-го. Оскільки ж людиною вона була самотньою (її чоловік, актор Сергій Краснопольський, помер ще 1967-го), то, як повідомляють ЗМІ, за її могилою давно ніхто не доглядає… 

Мільтон — одна з найбільш недооцінених актрис "тієї" епохи. Буцім сама Ф.Раневська називала свою колегу — "великою". І буцім від Фаїни Георгіївни, випадково, Мільтон і дісталася знакова епізодична роль фрау Зауріх (Раневська з якихось причин відмовилася зніматися в Тетяни Ліознової). 

Фрау Зауріх — символ приниженої, але гордої Німеччини (в цьому телефільмі). Жінка стійка, в ній відчуваються нерозтрачені запаси материнства, якими вона по черзі наділяє то самотню Габі (С.Світлична), то такого ж Штірліца (В.Тихонов). Колючий тембр і розраховані жести, майстерна міміка й пронизливий погляд — усе це вабить до неї, розкриваючи в Зауріх особистість глибоку й неординарну. 

Глядачі старшого покоління згадають її феноменальний образ у телефільмі "Слідство ведуть знавці. Шантаж" (1972). Грала вона бабцю-злочинницю Прахову. Можете зараз переглянути фільм у You Tube, а потім погодитеся, що це надзвичайно високий акторський майстер-клас. Як і її епізодик у "Кортику" (1973): мадам-аристократка Подволоцька. Кілька хвилин — і все її життя як на долоні: сильна жінка, манірна натура, в якій відчувається явне небажання підкорятися обставинам більшовицького ладу. 

А в роки молодості, ще в Україні, ця актриса знімалася в епізодах в Олександра Довженка ("Щорс", 1939), в Ігоря Савченка ("Богдан Хмельницький", 1941). (Грала важливих дам.) 

Київський творчий період цієї великої актриси — по суті, біла пляма. І якщо хтось із людей старшого покоління випадково прочитає цей допис, а потім відгукнеться з інформацією про українські "гастролі" Емілії Мільтон, то це й стане пишною квіткою в убогому вінку її скупої посмертної слави. 

Любов

Любов Добржанська — одна з найбільших актрис ХХ ст. Для багатьох — "мировая мама" з рязановських хітів "Іронії долі" і "Бережись автомобіля". Народилася 1905-го в Києві — у дворянській родині. З 1924-го в її життя входить театр. У злиденному Києві вона починає навчання в театральній студії при Російському драмтеатрі. Поєднує це навчання з роботою на гумовій фабриці. 

Згодом упевнено виходить на київську сцену в п'єсах і серйозних, і плинних. 

Слід зазначити, що цій актрисі належить першість у ролі комісара з "Оптимістичної трагедії" В.Вишневського (вже після Добржанської цю роль зіграла Аліса Коонен). 

У Києві майбутня "мировая мама" знаходить особисте щастя — режисера Володимира Неллі. Пам'ятаю, наш відомий театрознавець Ніна Новоселицька казала, що Добржанська (навіть після їхнього розриву) була єдиним коханням усього його життя. 

Нонна

У середині 60-х фото цієї актриси опублікували на сторінках Stars and stripes (газета американських збройних сил). І американські льотчики, що воювали у В'єтнамі, виривали газету з рук один одного. Багато було "заочно" закоханих в актрису. Її проголосили "жінкою світу" і "королевою повітря". 

У Нонні Терентьєвій, у її образі й справді було щось повітряне, трепетне. У 1966-му знялася в Йосипа Хейфеца в картині "У місті С.", фільм показали в Каннах. Але в західний кіносвіт її ніхто не пустив. І 1967-го актриса приїхала до Києва, в Театр імені Лесі Українки. І пропрацювала тут до 1971-го. 

Мені вдалося поспілкуватися з деякими театралами, які пам'ятають Терентьєву того періоду. Кажуть, ця актриса була справжньою героїнею, їй неймовірно імпонували красиві костюми гарних епох, її принадна зовнішність зводила з розуму чоловіків і дратувала партнерок. 

Вона грала в "Дітях Ванюшина", в "Традиційному зборі". У виставі "На всякого мудреця досить простоти" її Машенька була вродливою і звабливою, вона була вишуканою лялечкою і неабиякою жінкою. 

Ще наприкінці 90-х в одній популярній газеті я написав трепетний нарис про цю актрису під меткою назвою "Крах коханки інженера Гаріна" (оскільки Зоя Монроз із "Гаріна" — найпопулярніша її кінороль). То було освідчення в коханні актрисі, яка рано пішла від нас. Матеріал, на жаль, засмутив київських родичів Терентьєвої. Колишній її чоловік, Борис Терентьєв, згодом дав докладне інтерв'ю іншому виданню. "Ми познайомилися, коли вона була студенткою Театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Потім розсварилися, вона поїхала вступати в Щукінське. І її прийняли без екзаменів. 

У "Щуці" — вона була найкраща. Повернулася до Києва, власне — до батьків і до мене, аспіранта. Але в Києві був тільки один російський театр з укомплектованою трупою. Мені довелося звернутися до друзів мого покійного батька, людей авторитетних і впливових, і їй склали протекцію. 

Нонна не просто потрапила в театр, а стала грати перші ролі. Чим викликала невдоволення всіх тодішніх примадонн. Критика її дуже хвалила. Але біда в тому, що, тільки-но ми розійшлися, в театрі вирішили, що вона позбулася "височайшої підтримки", і в неї тут-таки відібрали всі ролі…" (газета "Сегодня", 12.10.1999). 

З Києва вона виїхала разом з актором Володимиром Скоморовським, — вона дуже кохала його тоді. Згодом він полетів в Америку, а вона залишилася в Москві. І в 70-ті прославилася в телефільмі "Крах інженера Гаріна" (1973), у демонічному дуеті з Олегом Борисовим. У 70-х був популярний ще один фільм з її участю — "Транссибірський експрес". 

Тоді на радянському екрані грала абсолютно "нерадянська" актриса. Французький шарм і англійська гідність. І наприкінці 90-х писав, і тепер напишу: Нонна Терентьєва ніби "витягувала" зі своєї ролі в "Гаріні" і безпорадність героїні, і слабкість розкішної ляльки перед диявольською вдачею чоловіка, яким захоплена. 

На екрані, на сцені їй була властива особлива манера не тільки подати образ, характер, а ще й піднести "епоху". Здається, вона могла органічно зливатися з інтер'єром певного часу, але ніколи не розчинялася в цьому часі, залишаючись річчю в собі, чарівною й недосяжною жінкою. 

90-ті — період малокартиння. Цей період був для неї дуже тяжким, але вона трималася. Захоплювалася джазом, писала лібрето, їздила на гастролі. Вона була духовною й гармонійною людиною. 

Її не стало 8 березня 1996-го. Всього 54… Розквіт. Актор Стас Садальський згодом написав: "Нонна Терентьєва вмирала страшно й болісно…" 

Безумовно, у київському театрі в різні часи було багато актрис і талановитих, і вродливих, але ця — особлива, фірмова, у високому сенсі — "іноземна". Вона була й буде ексклюзивом, небесною мрією американських льотчиків і земною пристрастю багатьох українських чоловіків. 

Алла

І ще один епізод, пов'язаний із вродливою актрисою, котра теж починала свій творчий шлях у Києві, в цьому театрі. Алла Балтер, дружина Еммануїла Віторгана й мама Максима Віторгана (який тепер чоловік Ксенії Собчак). Алла Давидівна народилася в Києві 1939-го. Її батько — актор. Закінчила театральну студію при Театрі імені Івана Франка. І з 1961-го по 1965-й служила в нашій Російській драмі. Пізніше доля звела її в Петербурзі з Віторганом. Ще пізніше вони разом опинилися в московському Театрі імені Володимира Маяковського, у режисера Андрія Гончарова. 

Цей театр зміцнив становище Алли Балтер як серйозної драматичної актриси. В "Маяковці" вона грала деякі спектаклі — "після" Тетяни Дороніної. Оскільки ж змагатися з Дороніною неможливо, Балтер, звісно, грала Меггі в "Кішці на розпеченому даху" — по-своєму, може, не так пристрасно й драматично, але делікатніше й стриманіше. 

Звістка про її передчасну кончину у 2000-му багатьох приголомшила, пригнітила. Лейкемія… Краса, інтелігентність і чуттєвість цієї акторки, безумовно, доповнили свого часу жанрову й репертуарну палітру її першого театру — в Києві. 

Марина

Скороминуще видиво — ось хто для мене ця актриса, Марина Бяхова. У Театр імені Лесі Українки вона прийшла 1986-го. Грала на цій сцені у виставах "Пічка на колесі", "Дама без камелій", у багатьох інших. Дехто досі згадує її образ, втілений у виставі "З життя комах". Вона грала Смерть. І з'являлася на сцені в купальнику-бікіні, зваблива й зовсім "не страшна". У неї був чудовий етюд з Євгеном Паперним, коли героїня Бяхової буквально обволікала, душила свою жертву. Залишаючи глядачів не переляканими, а розчуленими і пригніченими. 

Цій актрисі була властива підкреслена пластичність. Навіть з мінімумом тексту в тому чи іншому спектаклі її вирізняла сценічна чарівність. 

Певний час вона була дружиною актора Олега Ісаєва. Потім щось скінчилося… Олег поїхав у Москву, до Романа Віктюка. Марина — в далекі країни. У яких, кажуть, вона щаслива в особистому житті. І дай їй Боже здоров'я та довгих літ. 

Людмила

Людмила Погорєлова в 1991-му (разом з Олегом Ісаєвим) виїхала до Романа Віктюка в Золотоголову. Доти в Російській драмі актриса грала Поліну в "Гравці" Ф.Достоєвського, Олімпіаду в "Саві" Л.Андрєєва. 

Наприкінці 80-х Віктюк почав будувати на київській сцені свій знаменитий естетський триптих із різних п'єс. І таким чином створив навколо себе могутню купку, до якої входили Роговцева, Погорєлова, Ісаєв, Шаролапова. Коли перед Романом Григоровичем зажевріла можливість створити в РФ театр імені себе, Погорєлова виявилася однією з перших, кому він запропонував у цьому театрі важливі ролі. 

Вона й тепер там грає. Боже мій, уже 25 років! 

Грає в "Саломеї", "Королі-Арлекіні", та практично скрізь.

У 90-х вона була приголомшлива в "Полонезі Огінського" за п'єсою М.Коляди. А в київський період спеціально ходили дивитися її Ніну в "Уроках музики", Ліан у "Священних чудовиськах". "Дама без камелій" починалася реплікою її героїні Хетті: "Самое подходящее время для прихода домой…" То був холодний докір Паолі (А.Роговцева), яку дивна служниця обожнювала таємно й пристрасно, була її конвойним і прокурором. 

Якщо в одних актрис (у їхніх сценічних творіннях) закономірність часто виявляється через випадковості (як, наприклад, у М.Бабанової, про що писала М.Туровська), то в різних героїнь Людмили Погорєлової не було й не могло бути нічого "випадкового", жодних випадковостей. Її жінки — образи цілісні й строгі, неначе влиті в міцну форму, і при цьому зберігають гнучкість і норовливість пластичного малюнка. 

За чверть століття роботи в Романа Віктюка ця актриса не стала його маріонеткою й покірною лялькою. Скоряючись його естетиці, його формотворчості, вона все одно вміє залишатися пружною й хитрою, вона завжди мимоволі висувається на перший план із загального малюнка спектаклю, при цьому нічого не порушуючи, залишаючи за собою право на "самість" і відокремленість, на свою мелодію в його симфонії. 

Ніна

Велика актриса і важке життя — Ніна Шаролапова. Вірою й правдою вона служила в цьому театрі 20 років — з 1974-го по 1994-й. Хто молодший, — звісно, згадає її яскраву роль у музичному телефільмі "За двома зайцями", де вона була "мамою" Алли Пугачової. Ті, хто старший, справжні театрали, згадають її ролі в Російській драмі у 70—80-х у виставах "Вечірнє світло", "Хазяйка", "Рядові", "Матінка Кураж", "Уроки музики", "Священні чудовиська", "Влада темряви", "Добряки", "Інтерв'ю в Буенос-Айресі". 

Що означає — "згадають"? Вона з тих актрис, яких не можна забути. 

Вона, її героїні, здається, здатні обняти й осягнути не тільки окремий сюжет, а й весь світ. Такі вони масштабні, масивні і щедрі душею.

Її героїні, як мені бачиться, — безмір почуттів з усвідомленим відчуттям міри (на сцені). 

Юність акторки освячена романом з драматургом Олександром Вампіловим, що в 35 років утопився в озері Байкал. 

Її молодість — радість роботи в одному театрі з Ігорем Ільїнським, а театр називався "Малий". 

З дитинства вона знала не так багато радості. Сама себе називає "дитям природи". Мами не стало під час пологів, а батька — рік по тому. 

Вона — дитя дитбудинку і юний трудівник на годинниковому заводі. Вже згодом нагородою за ранні випробування — прекрасні сцени провідних театрів. І Малий, і Київський. 

У Києві довгі роки її пов'язувала творча й людська дружба з Адою Роговцевою. В 1994-му, коли в театрі відбулися зміни, вона разом з Роговцевою звідти пішла. Як друг, як однодумець. 

Сьогодні Шаролапова — професор, працює в КНУКМ. Студенти цінують її за самовіддачу і творчу фантазію. Серед її випускників, наприклад, Алан Бадоєв. 

Її життя поза рідним театром, можливо, і важке, але, в кожному разі, є одна скромна втіха: "театру" нам вистачає і в житті…

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.10
EUR 28.01