Готель двох світів

Олег Вергеліс 18 грудня 2015, 00:00
отель_2

Читайте також

 

На великій столичній сцені — вперше — п'єса "самого" Мартіна Макдонаха, одного з лідерів сучасної світової драматургії. "Однорукий" (зі Спокана) явився на сцену київського Молодого театру, запропонувавши глядачеві захопливу гру в три руки. Дві руки — у героя Дмитра Суржикова й одна (згідно із сюжетом) — у Станіслава Боклана. Втім, і цих кінцівок виявилося достатньо, щоб створити рукотворний спектакль тарантіновської жорстокості й вільямсівського сентименталізму. 

Звісно ж, в усьому винна вона. Анжела, мати Кармайкла. Їй 88. А вона білкою скаче по деревах, намагаючись дістати з верхівки повітряну кульку. Потім грушею падає на землю й ламає щиколотку. Повзає безпомічною черепахою по порожній квартирі. І чекає рятівного дзвінка — від сина. 

Довго доведеться чекати. Він — "у відрядженні", "на війні". Тримає маму на відстані витягнутої руки. 

27 років цей син, Кармайкл, блукає лісами та містами у пошуках втраченої кінцівки. Верхньої лівої. Згідно з авторською версією, одного разу на нього (ще юного) напали мерзотники й прицвяхували руку до залізничного полотна. Поїзд мчить чистим полем — рука обривається, як пісня; зривається, як листок із того дерева, по якому скаче мама. 

Одне слово, майже три десятиліття Кармайкл вовком нишпорить у пошуках кінцівки і кривдників. Поганців уколошкав. А шукана кінцівка одного разу ввечері приведе його в задрипаний готель. Той самий, у якому мешкає ще один пожилець — найліпший друг просунутих режисерів — Мартін Макдонах. Раніше тільки британська, а тепер — і міжнародна знаменитість, 45-річний король чорної трагікомедії, чоловік із таким насмішкуватим поглядом, що й без слів зрозуміло, як він ставиться до цього світу, до різних його насельників. 

На території Макдонаха, в різних номерах його "готелю", співіснують люди й потвори. Часто те й те — в одній особі. 

Нерідко закоренілий цинізм, яким просякнуті його тексти, сусідить зі нахабнуватою солодкавою сентиментальністю, навіть казковістю. 

Макдонах складає злі казки — для дорослих. Не церемонячись у висловах, не добираючи слів (хоча кожне його слово як в око вліпив). 

Якби в одному такому готелі зібрати героїв темного генія драматургічної провокації, то, мабуть, вони повбивали б одне одного ще в першій дії. Розчленували на дрібні частини. Надавши процесові карнавального аранжування. 

Макдонах розумно відсторонився б від шабашу. І з певною часткою понурого оптимізму знову засів за п'єсу. 

Скажімо, за "Однорукого" (2010-й).

У цьому тексті драматург поглиблює свою фірмову поетику (багатьма оцінену і розчленовану в "Королеві краси", "Сиротливому Заході", "Каліці з острова Інішмаан", "Людині-подушці"). Деякі драматургічні прийоми та обманки він доводить до стадії незворотного абсурду, сардонічно позираючи у бік бойового кіно 1990-х. Тобто туди, де в чотирьох кімнатах готелю марудяться скажені пси, а написи на табличках їхніх "нумерів", очевидно, багатьма очікувані — "Кримінальне чтиво". 

Макдонах, прозваний західними критиками "Тарантіно від театру", б'є навідліг, із мораллю не панькається; тролить міфи й матриці поп-культури. 

В "Однорукому", наприклад, готелем тиняються фантоми з валки американських кінокартин усіх категорій: від "А" до "С". 

Якщо Тарантіно зовсім відверто користується завалами треш-культури, створюючи на її основі власну авторську культуру, то Макдонах, на мій погляд, живиться з двох джерел і двох складових. Він використовує вже перероблений (такими, як Тарантіно) масив треш-культури. А друге його джерело — на самому дні національних міфів, біблійних "сигналів" та фольклорних мотивів. 

Схожий синтез проявляється дивними алюзіями в ірландському циклі. Аналогічне мерехтить в "Однорукому". Сюжет якого розкручується не в Ірландії, а в американському готелі. Де Кармайкл зупинився на побивку. З попередньою метою: знайти нарешті давним-давно відібране, відтяте — своє, рідне. 

Зустріч на дружній території західного короля чорних трагікомедій і українського режисера (художнього керівника Молодого театру Андрія Білоуса) передбачає цікавий процес. 

Скажемо так: вони призначили це побачення в зубожілому готелі, передчуваючи хворобливу "неоднаковість" один одного. 

Два світи мають зіштовхнутися на обмеженій площі. Світ західної трагікомічної ірреальності (досить раціонально сконструйований Макдонахом) і світ відкритої слов'янської чуттєвості, яка по-різному проявляється у спектаклях конкретного постановника. 

У макдонахівську розетку належить встромити український режисерський штекер. (Побачимо, як то воно буде, чи заіскрить?) 

Готель на сцені Молодого (художник Борис Орлов) — глухий диктовий кут, слабенькі стіни якого наскрізь прошиті давніми автоматними чергами. Ці сліди розваг попередніх веселих покидьків-пожильців прямо сяють "багатозірковим" рівнем готелю. І контрове світло, що пробивається крізь решето продірявлених стін, створює додаткову алюзію зоряного неба. Фейкового Чумацького шляху, на якому заблукали чотири недоумки з п'єси. (Хотілося написати, що в такому сценографічному повороті несподіваний привіт великому Д.Лідеру та його небу з "Тев'є-Тевеля", але не знаю, як оцінить такий пасаж пані Пітоєва…) 

Самотній чоловік (Кармайкл), що опинився в готелі-пастці, не так "загнаний", як поставлений у куток. Як ставлять у куток шкодливих дітей надто суворі мами. Він хитається маятником — туди-сюди. Налаштовується на нервову гру, оскільки він — "однорукий бандит", чоловік — гральний автомат, що давно увійшов в азарт і ніяк не може зупинитися. Або просто відраховує час, витрачений на пошуки лівої "подруги". 

"Ніч буде довгою…" — хрипкуватим тембром радянського кіногероя міг передбачити подальші американські події герой спектаклю. 

Станіслав Боклан (Кармайкл) зразу задає спектаклю потрібний темп. Дія нікуди не поспішає. Ніхто нікого у спину не підганяє. 

Розбірки Кармайкла з дуетом наркодилерів — Мерилін (Дар'я Баріхашвілі) і Тобі (Віктор Стороженко) — схожі на уроки праці в середніх класах. Старий вуркаган навчає молодь правил життя — "понять". Проти яких ці два дурники вирішили розвести "бувалого" на 500 доларів, підсунувши йому руку австралійського аборигена. У результаті, поплатилися за підставу: тепер їхні кінцівки прикуті кайданками до батареї. Дітей поставили в куток. Суворий учитель іде на перекур. 

Мабуть, це найбільш нерівноцінний час у спектаклі — дія за відсутності Кармайкла та ще одного персонажа (про якого згодом).

У молодих акторів є азарт, пробивається енергетика. Місцями бракує майстерності — тримати зал і поглиблювати природу чорної трагікомедії самим фактом своєї присутності (у ролі прикутих, приречених, смішних). 

Частина глядачів нудиться в очікуванні Кармайкла (з його виразною магічною понурістю), решта — ще одного пацієнта тієї ж поліклініки. 

"Ще одного" звати Мервін. Грає його зірка всіх нинішніх серіалів — Дмитро Суржиков. 

Явлення чудовиська (від слова "чудо") вносить у макдонахівську історію про однорукого (як у п'єсу, так і в спектакль) наркотичну дозу сюрреалізму. І навіть шуканого багатьма глядачками еротизму. 

Портьє Мервін — здається, єдиний уцілілий працівник цього готелю, — на кшталт посланця інших цивілізацій. З вигляду — спортсмен-витівник і альфа-самець. Якщо ближче — інфернальний суб'єкт, одержимий загадковою пристрастю до мавпи з зоопарку. У повадках Мервіна, яким грає його Суржиков, є щось тваринне, підкреслено мавпяче. Цей малюнок артист точно й доречно обживає майже дві години сценічного часу. Очевидно, пам'ятаючи (за Дарвіном), що і ця людина, і Людина (взагалі) походять від однієї мавпи. 

Мервін наповнює безумну історію Макдонаха якимсь біологічним абсурдом. Звісно, всі люди — брати, але будемо пам'ятати і про братів наших менших. І якщо розглядати текст Макдонаха, умовно кажучи, по периметру, то в київській історії Мервін отримує нарешті свій зоряний час: стає найважливішим кутом американського трагікомічного чорного квадрата. Без нього така трагікомедія була б однорукою. 

Вирішення образу Мервіна — театр представлення; театр загравання й спокушання. Цей персонаж, заграючи з білявою Мерилін, робить це переважно для себе, задля власної потіхи. Мервін-Суржиков заблукав у порожнечі готельних номерів свого зрешеченого готелю, довго чекав "їх" усіх — ну коли ж? Нарешті зустріч із активними пожильцями прямо-таки штовхає його до бенефісу. 

Циганочка з виходом! Очі в очі — з глядачем. 

Коли на певний час завісу запнуть, Мервін-Суржиков виникне на авансцені як послання від Боба Фосса. Він похітливо дивиться в зал сумними округленими очима; вивергає в публіку немислимі рулади про своє інтимне буття, раніше заховане за фасадом готелю. 

У голосі — єхидні інтонації проповідника і терпкі обертони фіґляра, безсоромні приколи зрілого стриптизера (стриптиз душевний, звісно) і справжня душевна уразливість. 

Небезпеку перетворити цю витівку Мервіна на "спектакль у спектаклі" режисер припиняє в потрібному місці. Коли на сцену нарешті повертається (після чергових пошуків втраченого), власне, заголовний персонаж — Кармайкл. 

Станіславу Боклану пропонується прямо-таки пекельна акторська місія — максимально відійти в цьому образі від принципів "театру представлення" (можете уявити дива жонглювання, якби роль вирішили в екстравертному клоунському ключі). Тут — навпаки. Кармайкл-Боклан існує в лещатах двоякого режисерського завдання. З одного боку, його герой — технологія психологічного портрета: "я — у пропонованих обставинах". З другого — необхідність такого собі мейєрхольдівського стресу: "я — проти пропонованих обставин". Тобто "граю на опір" — і зовнішній канві тексту, і заданій ексцентричній іпостасі однорукого чоловіка-нелюда. 

Боклан пропонує "проживання" — через внутрішній опір самого життя. Трохи утрирувано понижує голос. Видобуває з гортані хриплуватість шерифа з допотопного американського вестерну. 

Він прудкий, але рухи його повільні й незграбні, при цьому прораховані, як у мисливця, і підкреслено самоцінні. За 27 років, очевидно, цей романтик з великої дороги склав собі ціну. 

Зважаючи на все, і рука його — "діамантова", якщо з таким шаленством усе шукає й шукає її, залишивши дім та покалічену маму. 

Макдонахівський Кармайкл Боклана занурений в захопливу ворожнечу — не тільки з давніми кривдниками, а й із самим собою. Зі своїми дитячими і дорослими незжитими комплексами. Та ще з розміреною безцільністю власного існування. 

Гра в одну руку видає в ньому біглого каторжника, латентного маніяка, пацієнта психлікарні і, звісно, блудного сина й вічного блукальця. 

Це — людина-цитадель, він — куленепробивний. Швидше за все, такий тип шукає не руку, а власну пропащу душу. Тільки де те яйце, всередині якого голка? 

А знає про це мама, яка в невідповідний момент гепнулася з дерева. 

В усьому винна вона. 

Позасценічна присутність Анжели (матері Кармайкла) відчувається не тільки в моменти, коли тріщить телефон. Сам герой веде постійний прихований нервовий діалог — із нею. Тобто зі своїм внутрішнім демоном. Який, можливо колись, ще в дитинстві, зробив із хлопчика-дзвіночка — потенційного маніяка (як це робиться, знає Альфред Хічкок, що зняв "Психо", або Стівен Кінг, який написав "Мертву зону").

Гонитва Кармайкла за власною рукою — його втеча від матері, від її пестливої й караючої долоні. Від домоправительки й домомучительки, якою вона, можливо, є. 

27 років поневірянь — спроба домовитися з демоном. Чи хоча б приспати його пильність, заколисати це пекельне безсоння. 

Мить, коли герой дізнається, що мама нарешті хряпнулася з дерева, відбиває у вигляді Кармайкла трагікомічну ейфорію… 

Ну невже в цієї проклятої дистанції намітився фініш? 

Тут-таки (згідно з Макдонахом) і знаходиться пропажа — рука. Вона в нього під носом — у валізі, яку він тягав майже три десятиліття, вбиваючи по дорозі поганих і хороших хлопців, відрізаючи їм і праві, і ліві руки. 

Український режисер в "Однорукому", як мені бачиться, не сперечається з британським автором із вищезазначеного приводу. Не піддається на провокаційну спокусу чорного дискурсу. Там, де інший постановник влаштував би з десятків відрубаних рук справжню кімнату катувань із музичними номерами у стилі "ексгібіціонізм", цей — приймає руки нещасних як сюжетну неминучість, яку треба терпляче обійти, оскільки не бутафорією цінна чорна п'єса. 

Було б неточно стверджувати, що режисер відчиняє двері в готель Макдонаха виключно психологічним ключем. Або ключем символічним. 

Іраціональність у цьому спектаклі народжується саме з "раціонального", сутнісного. Того, що передбачають характери й серця чотирьох — Кармайкла, Мервіна, Тобі, Мерилін. 

Макдонах для режисера (і акторів), — власне, і є ті самі "пропоновані обставини", які треба зрозуміти, визнати, прийняти. І далі через чуттєве начало якось пояснити те, що сталося в бісовому готелі. 

Емоційна нитка в цій постановці тягнеться, як білизняна мотузка: від дерева, з якого гепнула мама, петлею зашморгує шию Кармайкла — він шипить, ричить, буквально задихається. 

Що ж робити: у кожному номері Макдонаха прописане безумство. Режисер і актори, навіть якщо спочатку не підозрювали про це, скоро здогадалися. 

Але, щоб і глядач пройнявся необхідним градусом божевілля, режисерові потрібна все-таки не мотузка, а, швидше, сурова нитка — для чорної комедійної мішковини. Бо режисер-інтроверт має намір заповнити грайливу глибину Макдонаха підкреслено серйозним смисловим змістом. Через характери і їх відображення. У комедії характерів, яку він вибудовує, він намагається прояснити самі ці характери. І в наперед чорній історії задати проблиск важливого для нього напряму — екзистенційної трагікомедії. 

Тому будує спектакль в основному на великих планах, на зонах недомовленості. На навмисне вповільненому темпоритмі, на стриманих мізансценах. 

Навіть похмура символіка розкиданих по сцені рук-муляжів відсилає до стилістики помірної театральності, яка виключає режисерський волюнтаризм. 

У самого Макдонаха і так вдосталь насильства як методу відкриття й пізнання світу. Тому режисер якось по-слов'янському милосердний, відходячи (на основі такого матеріалу!) від жорстокого атракціону з елементами калічення (хотілося б побачити цю п'єсу в постановці О.Жолдака, наприклад).

Запустивши режисерську руку в туманне минуле Кармайкла, постановник хоче виявити те, що всередині. За пластом гриму з небилиць і нісенітниць. Оскільки потяг (згідно з версією героя) не здатен відрізати руку, як хірургічна пилка: потяг розплющить усе тіло. Оскільки любима мама у 88 років не здатна стрибати по гілках. 

Оскільки все це (те, що на сцені) — брехня, маячня. Гра уяви. Рука "втекла" від героя сама? Чи герой її свідомо відрубав?

У голові Кармайкла, яким грає його С.Боклан, постійно звучить якась тривожна музика. Саундтрек на заявку одного радіослухача. І сама макдонахівська історія (попри порції пейоративної лексики, дуже тактовно зіграна) явно розкручується лише в одній хворій голові. Схожій на готель, продірявлений кулями. 

А якщо не так? А якщо інакше? 

Тоді для опонентів (виходячи з внутрішньої логіки спектаклю) режисер припас іншу можливу версію. 

Кармайкл (маніяк, бандит, утікач) і Мервін (портьє-самець-любитель мавп) — два єдиноутробні брати, що випадково зустрілися в готелі. Можливо, навіть не випадково? Згідно з Макдонахом, Мервін колись украв кактус у мами Кармайкла (можливо, у своєї рідної мами) і доглядав його так трепетно, наче це не кактус, а любимий старший брат. 

У Кармайкла (в постановці) високий поріг чутливості: цього гада важко пройняти — тут-таки наткнешся на камінь. 

Мервін — надзвичайно низький поріг чутливості: такий здатен "виконати мавпу" навіть від ніжного лоскотання. 

Два світи, при цьому обидва — "брати": пожильці одного готелю, одного божевільного будинку, обидва втекли з одного будинку маляти. Два різні світи, що гніздяться в їхніх головах, — насправді світ єдиний. Адже це світ, у якому мирно влаштувалися двоє — Самотність і Сирітство. 

Тут режисер внутрішньо римує "Однорукого" з іншою знаменитою п'єсою М.Макдонаха — "Сиротливий Захід" (історія про братів). У тій п'єсі говорять: "Жаль до себе і сиротливість…" І в "Однорукому" кожен відчуває до себе невимовний жаль. Ніби усвідомлює власну ущербність, та однак через зовнішню браваду приховує свою чоловічу ранимість. У цьому — природа їхнього сирітства. І самі вони — сироти американські. 

Сирітство — як філософія і в певному сенсі метафора цього спектаклю. 

Сирітство — як порушення цілісності, що породжує божевілля. 

І ще (іноді) сирітство — як блаженство (по-ахмадулінськи й по-макдонахівськи).

Із вікон сироти-готелю відкривається такий же темний сиротливий Захід, такий же сиротливий космос. І таке ж сиротливе століття. 

Злі мрійники і безпутні сироти-одинаки нарешті зустрілися в готелі під диктовим зоряним небом. Невідомо — чи надовго. 

І, думаю, вам варто побачити, як сирота Кармайкл у фіналі стримано, але врочисто відзначає подвійне явлення щастя. Раніше — зустріч із таким же божевільним "сиротою". І потім — віднаходження любимої руки. Знайшовши яку, обнявши яку, пригорнувши яку, він ніби виконує па-де-де — оживає, злітає (сміється й плаче), внизу залишаючи… свої невдачі.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.02
EUR 27.92