«Гурзуфські сезони» у культурному міжсезонні

Ставлення держави до культури за «залишковим принципом» зберігається і сьогодні. Кожен новообраний уряд планує фінансувати гуманітарну галузь лише після рішучих перемог на політичній та економічних аренах. У результаті культура і далі живе життям маргінала на задвірках політики. Культурну спадщину утримує «на плаву» не державна політика, а поодинокі ідеалісти-ентузіасти: директори музеїв і бібліотек, мистецтвознавці, краєзнавці — тобто патріоти. Частіше за все ці люди немолоді, вони дуже скоро відійдуть від справ. Хто тоді допоможе зберегти ще не розграбоване у музеях, архівах, сховищах? Ми свідки того, як з карти України, особливо в провінції, зникають клуби, бібліотеки, музеї, інші осередки духовності. Досить нагадати про те, що художній музей у Чернігові було пограбовано двічі. Почастішали крадіжки в церквах. Навіть такі великі музеї, як ужгородський, із технічних причин зачиняються на безстроковий ремонт. Не інакше як беззаконня можна розцінити продаж художнього музею в селі Пархомівка разом із шедеврами Рембрандта, французьких модерністів початку ХХ століття і раритетним К.Малевичем усього за 25 тис. грн. Та що там Пархомівка, коли з київських сховищ під особистим прикриттям Л.Кучми перекочували на Захід безцінні партитури Й.-С.Баха і велика колекція німецької графіки XV—XVIII століть. Д.Табачник завзято артикулював ідею продажу з національних музеїв України «творів третього ряду». «Сортування», безумовно, виконували б фахівці, призначені зацікавленою стороною. Київ, здавалося б, перебуває в особливих привілейованих умовах, але й тут разючою байдужістю до духовності стало вигнання «Музею історії Києва» з будинку, що йому належав. Уже не один рік зібрання унікальних колекцій не виймають з ящиків. І стільки ж ентузіасти — збирачі мистецтва оббивають пороги приймалень, уболіваючи за створення в Києві «Музею приватних колекцій». Власники унікальних зібрань готові подарувати їх місту. Чиновники від культури, які приходять на зміну одне одному, незмінно мають щось спільне — вони глухі до чужого їм альтруїзму.

Культура не падає з неба літнім дощем, її день у день створюють художники, музиканти, письменники. А як вони живуть в умовах цілковитої байдужості з боку держави? Чи цікаво це чиновникам? Адже неважко усвідомити, що наші митці затребувані переважно за межами України. Їхній від’їзд із країни найчастіше вимушений. Водночас зауважимо, що з 1991 по 2006 роки аж ніяк не політика чи покладена на лопатки економіка зберегла «обличчя нації», а її мистецтво. Художні виставки України, її музичні й театральні колективи, музейні колекції мають високий рейтинг у зарубіжної публіки. Як справедливо писала Ліна Костенко: «Економіку розвалюють одні, а культуру створюють інші...», тому «розквіт духовного життя іноді має місце всупереч економічному і політичному хаосу». А в просторовій історії від часів єгипетських пірамід, Софії Константинопольської та Київської, від Леонардової Джоконди до Марії Примаченко тільки мистецтво зберігає образ епохи і держави. Хто пам’ятав би образ правителів без портретів пензля Гольбейна, Веласкеса, Гойї?

Історичний досвід ХХ століття у взаєминах держав Європи і США з культурою та мистецтвом зробив очевидним пріоритет закону про взаємовигідний союз бізнесу і культури на основі зменшення фінансового тиску на меценатів. Цивілізований світ культивує «інстит меценатства».

Уряд і місцеві органи влади залишаються основними донорами в діяльності культурних центрів західних країн, однак без залучення багатих меценатів ідеальне утримання музеїв, палаців у Великобританії, Голландії, Франції, інших країнах світу було б неможливе. У США ця практика дала надзвичайний ефект. Музейні колекції, зібрані мільйонерами, давно стали гордістю всієї Америки. Навіть у країнах Східної Європи, у минулому звиклих в усьому покладатися на державу, тепер становище змінюється. В Україні, де за 15 років держава зубожіла, а «нові українці» казково збагатилися, навчилися розуміти фінансову, а також естетичну цінність мистецтва. Настав час ухвалити закон про меценатство, привабливий для «нових еліт» зменшенням податкового тиску. Тільки духовним інфантилізмом можна пояснити пробуксовування ідеї, підтвердженої досвідом розвинених країн.

У той час як наші парламентарі перетягують «ковдру всевладдя» і не переймаються турботою про культуру, з’являються люди, які мислять категоріями майбутнього. Вони хочуть бачити Україну культурно облаштованою, а відтак вселяють оптимістичну надію на достойне обличчя України. Завдяки їм Київ 2005—2006 рр. отримав не один, а два музеї «Сучасного мистецтва». Другий рік функціонує приватний музей «Духовні скарби України».

А що ж можна побачити в регіонах? Які наші справи з духовним ренесансом у провінції? Культурні ініціативи там нечасті і вже тому заслуговують на особливу увагу. Поодинокі представники малого та середнього бізнесу дають імпульс новому життю в провінції. Денис Шевченко, молодий бізнесмен, який нещодавно приїхав до Гурзуфа, поставив собі за мету повернути надзвичайно постраждалому від кримської сваволі та вседозволеності селищу шарм «художньої Мекки». Цей берег пам’ятає О.Пушкіна, А.Чехова, Ф.Шаляпіна, К.Коровіна, великих майстрів живопису ХХ століття — М.Глущенка, Т.Яблонську і багатьох інших. Сьогодні це напівзанедбані парки, будинок творчості ім. К.Коровіна, що благає про порятунок. Денис Шевченко, інженер за освітою, котрий мріяв про професію архітектора, діяльно включився в облаштування Гурзуфа. Біломармурова набережна завдовжки два кілометри — результат його фінансових вкладень. За рік набережну прикрасила скульптура, подарована місту майстрами, чию творчу роботу фінансував Д.Шевченко. Ось уже три роки щедрий меценат приймає групи київських художників.

Співробітництво бізнесмена з мистецтвознавцем Олесею Авраменко виявилося продуктивним і систематичним. Мистецтвознавець запрошує митців, чиї творчі можливості вже підтверджені на великих виставках як в Україні, так і за її межами. Особливе значення спільний проект «Гурзуфські сезони» має ще й тому, що він ініційований Київським інститутом проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України і націлений на розробку актуальних питань як художньої практики, так і теорії мистецтва. Кожен пленер завершується виставкою, організованою художниками, скульпторами та їхнім фінансовим метром. Частина полотен і скульптур залишається в Гурзуфі. Денис Шевченко з колегами по бізнесу вже мріє про заснування тут художнього музею. Цей досвід дуже нагадує культурологічні ініціативи Максиміліана Волошина в Коктебелі, Сави Морозова в с. Абрамцево, родини українських меценатів Тарнавських, чи не так? У їхньому маєтку Качанівка добре працювалося В.Штернбергу, Т.Шевченку, М.Гоголю, М.Глінці.

Якщо нинішні донори українського мистецтва Денис Шевченко, Петро Антип, Василь Міщенко, Валерій Понамарчук та інші все ще сповнені ентузіазму, а їхній бюджет дозволяє їм підтримувати художні проекти, то без державного відгуку шляхетні пориви згодом можуть згаснути. Бізнесмен, зрештою, мусить відчувати практичний результат. Тому дуже важливо, щоб закон про меценатство був поданий у Верховну Раду і, зрештою, ухвалений. Народні обранці зобов’язані підтримати і дати розвиток вітчизняному «інституту меценатства», а відтак зняти частину фінансового навантаження на утримання культури з державного бюджету.