Художник, який підірвав "Арсенал"

Ганна Пароваткіна 9 серпня 2013, 18:25
Владимир Кузнецов

Читайте також

 Безперечно, головним культурним героєм цього літа (а може, й року?) став молодий український художник Володимир Кузнєцов. Події довкола нього у зв'язку зі знищенням роботи "Коліївщина: Страшний суд" у контексті виставки "Велике і Величне" в "Мистецькому Арсеналі" (присвята 1025-річчю Хрещення Київської Русі) набули відтінків не лише художніх… А й суспільно-політичних. В ексклюзивному інтерв'ю DT.UA художник згадав як розпочиналась його київська революційна епопея у групі Р.Е.П.; розповів про батьків та творчі орієнтири. 

Фабула цього скандалу відома всім, хто бодай інколи стежить за перебігом культурних катаклізмів у країні. Тому нагадаємо стисло. За день до відкриття "Великого і Величного" генеральний директор "Мистецького Арсеналу" Наталія Заболотна знищила роботу Володимира Кузнєцова (замалювала її чорною фарбою). Розпис художника на арсенальній стіні передбачав постаті не святих і не величних, а наших грішних та нікчемних — чиновників, продажних депутатів, недобросовісних священників. Усіх тих, кого він і вирішив провалити в пекло. Емоційний вчинок пані Заболотної викликав шквал суспільно-медійного протесту. Її дії характеризували хто як: цензура, самоцензура. Або ж містичний страх перед можливою "рецензією" президента який, можливо, й не оцінив би саме такий арт-сатиричний витвір на арсенальній стіні. Сама Заболотна не вбачає у своєму вчинку жодних проявів цензури, оскільки робота художника "не вписалась у концепцію". 

Втім, хай там як, "дамський вандалізм" із боку директора-куратора у мистецькому
просторі, на жаль, підриває довіру до інституції. І, очевидно, подальші проекти "Арсеналу" (а все ж таки слід віддати належне активній і результативній роботі гендиректора, яка перетворила колишні руїни в живу цікаву арт-територію) розглядатимуться міжнародними й вітчизняними арт-експертами саме крізь призму "Коліївщини" Кузнєцова… Як виявляється, художню репутацію можна "вибудовувати" роками, а підірвати її можна — за мить. 

…І, щоб надалі не "квацяти" цю вже трохи прокислу "кашу" в тарілці, пропонуємо читачам DT.UA дещо інший ракурс резонансної теми. В центрі якого — художник Володимир Кузнєцов. До липневих подій його знало тільки обмежене коло фахівців. Тепер навіть сама Наталія Заболотна називає митця "новою зіркою українського арт-небосхилу", яка спалахнула за добу до свята Хрещення Русі. 

Звідкіля він такий узявся? Чи пов'язане його революційне помаранчеве минуле з протестним арт-викликом саме тепер? Який період переживає сьогодні відома арт-група Р.Е.П. (революційно-експериментальний простір), до складу якої він входить? Як вплине "арсенальний" скандал на його українські проекти і європейські горизонти? Про це та інше розмовляли в одній із київських кав'ярень декілька годин поспіль. Отже, портрет популярного художника — зблизька. 

— Якщо не заперечуєш, почнемо з подій давноминулих днів. З бурхливої пори помаранчевої революції. Адже саме тоді, як відомо, гартувалася передова й прогресивна група художників Р.Е.П., до складу якої, крім тебе, входять Кадан, Кадирова, інші художники… 

— До створення Р.Е.П. я не жив у столиці. А 2004-го виграв конкурс "Молоде мистецтво" від Центру сучасного мистецтва. Точніше, перемогу тоді розділили між мною та Іваном Базаком, який тепер мешкає в Німеччині. 

…Справді, Р.Е.П. розпочався з ініціативи на Майдані. Щойно я приїхав до Києва у 2004-му, зразу й розпочалася Перша бієнале актуальних мистецтв. Проект розгорнувся на різних майданчиках. У Національному художньому музеї, наприклад, Вікторія Бурлака, як куратор, організувала виставку "Діти трешу". І ця ж виставка закрилася через тиждень! 

— Чому?! 

— Бо почалася революція! А в Музеї Івана Гончара виставку "Гра з архетипом" курирував Микита Кадан. І саме там я презентував відео "Борщ". Після відкриття на кілька днів від'їхав до Львова (де навчався в академії), телефоную до Києва… А мені кажуть: "Мерщій повертайся!" 

Люди, причетні до майбутнього Р.Е.П., звісно, майже всі тоді були на Майдані. Спочатку ми зробили вуличну галерею на Хрещатику. Свої роботи розвішували прямо на колонах спуску з Лютеранської. Навіть відео планували там демонструвати. Але ж тоді був сильний мороз…

— І мороз, і сонце — дні чудові. Якщо перефразувати класика :) 

— Тоді ж планувалася виставка "Так — Помаранчевій Революції!", організовувалася в Будинку художника. Мене й туди запросили. У результаті, ситуація, котра склалася в ті часи, чимось скидалася на теперішню — в Мистецькому Арсеналі. 

— Дежавю? Якщо можна детальніше — про той паралельний сюжет… 

— Я намалював ескіз — чорно-білий. І мені дали 300 грн. — на реалізацію. Разом із Ксенією Гнилицькою ми накупили дешевої фарби, знайшли простирадла на секонд-хенді, церат (клейонок на тканинній основі). Працювали в майстерні Гнилицького та Ісупова, на Лук'янівській. Запросили туди всіх охочих малювати для виставки на Майдані. З Ксенією ми тоді намалювали помаранчевого дракона. Завдовжки метрів із п'ять… 

— Трохи дивний образ. Якщо згадати Дракона у Шварца і якщо відновити емоції, які тоді в тебе породжував помаранчевий колір. 

— Наш помаранчевий дракон був суворий. І, на нашу думку, — енергійний, позитивний. Але коли принесли цю роботу в Спілку художників — її не прийняли категорично. Нам сказали те саме, що сказали мені недавно в "Арсеналі". Мовляв, відхилилися від ескізу. Нам говорили: "Ваш дракон — страшний, а помаранчева революція — ні!" Навіть пропонували: "А можете перефарбувати його в біло-синій колір? І покласти на підлогу, аби люди ходили?" Ми заперечили: "Але ж дракон у китайській міфології — це символ енергії, сонця". І тоді нас майже добили "аргументом" із боку Спілки художників: "А Китай помаранчевої революції не підтримав!" І на цьому наша співпраця з офіційною Спілкою закінчилася назавжди.

— Вибач, що так вчепилися в того Дракона, але яка подальша доля його спіткала? 

— Разом з іншими роботами ми винесли його під Кабмін. Там відбувалася велика молодіжна художницька "движуха". Хотілося тоді багато зробити. За максимумом. І ми шукали собі союзників. Одного разу звернулися до куратора Онуха з Центру сучасного мистецтва. Прийшли по драбину, аби розвішати свої роботи на Лютеранській. (До речі, роботи були не агітаційні, а всього лиш інформаційні, з рефлексією на ситуацію в країні). І саме Юрій Онух з власної ініціативи віддав нам усі зали ЦСМ. Один із них ми повністю відгородили клейонкою. І там працювали, готуючи нові роботи для вулиці. І, в принципі, ще й жили там… Вхід був вільний, до співпраці — запрошені всі бажаючі. 

Стіни були перемазані. Все залите фарбою. А на відкриття виставки запросили "барабанщиків революції", друзів-грузинів. Саме тоді й виникла пропозиція якось назвати нашу ініціативу, рух, цю ситуацію. 

— Власне, хто автор абревіатури — Р.Е.П.? Хто має на неї "авторські права"? 

— Словосполучення "Революційний Експериментальний Простір" народилося спільними зусиллями. За кілька хвилин. Узагалі, все, що відбувалося весь той час, багато в чому було спонтанним. Але відчувалася сильна енергія творців чогось нового. У ЦСМ тоді працювало разом близько 20 митців. Саме в той момент у мене остаточно зникли сумніви з приводу переїзду до Києва.

— Але погодься: всі найрадикальніші акції Р.Е.П. — у минулому! Чи треба вважати, що тепер ваша група посоліднішала й презентує себе більш "респектабельно"? Пінчук, "Арсенал", бієнале etc. Як гадаєш, чи можливе (чи потрібне) в сучасній Україні саме радикальне мистецтво?

— Знаєте, частина учасників "першої" Р.Е.П. обговорювала одну цікаву ідею… Взагалі не робити першої виставки. А просто спалити всі роботи. Тобто не робити кроків до інституціалізації. Проте далі розмов цей радикалізм не рушив. І головною причиною відходу від угруповання різні люди називали ту, що, мовляв, вважають за потрібне займатися "мистецтвом, а не політикою". Отже, поступово в групі Р.Е.П. нас лишилося шестеро…

— На твою думку, можливий в Україні радикальний акціонізм на кшталт російської групи "Война"? Чи, може, погоджуєшся з Олегом Куликом, який колись констатував, що в нас це неможливо, бо не той менталітет? Невже навіть у глибокому андеграунді ніде в нашій країні не розвивається радикальне експериментальне соціальне мистецтво, і, скажімо, "Українське тіло" чи то перформанс Володарського були винятками з правила?

— Можливо, в нас і мистецтво, і життя — трохи спокійніші. Бо ж менше жорстких, кривавих моментів. Нас акуратно тримають у такій собі "коробочці", обмеженій кордонами. Освіти всебічної — небагато. Тобто менше знаєш — менше свободи захочеш. Підтерся хтось прапором — це все, що бачимо: скандал, заборона на в'їзд у країну… Не розуміючи, що державні символи, кордони для певних особистостей взагалі не існують. Одна журналістка з Німеччини, яка хотіла більше дізнатися про недавню подію з прапором, дивувалася, — мовляв, цю історію там просто б не завважили. Отже, де міститься межа радикального жесту? "Радикальним жестом" для когось може стати його перше висловлювання на вулиці. Коли в тебе змінюється щось у голові, і ти розумієш, що діяти так, як раніше, більше не можеш, — це вже радикальність.

Окрім того, навіть у Росії зараз є певна освітня база сучасного мистецтва. Є школи. В нас цього досі немає.

— Трохи дивно, що вашу групу Р.Е.П. — досі — ніхто ніколи не пов'язував із певними політичними силами. Тобто, здається, не було розмов про якийсь "замовний" характер якихось ваших акцій? Так чи ні? 

— Річ у тому, що ми ніколи не обмежували одне одного (тобто інших учасників об'єднання) творчо або ідейно. Ще на початку ми вирішили, що не працюємо ні з рекламою, ні з партіями. Штучні корисливі маніпулятивні утворення нам не цікаві.

— Повернімось у зовсім "далеке" твоє минуле. У місто Лева. Здається, саме там ти навчався. Спеціалізація — художник текстилю. 

— У Львові прожив 8 років. Навчався в Академії декоративно-прикладного мистецтва. На кафедрі художнього текстилю. А після школи в рідному Луцьку навчався на кравця верхнього одягу…

З часом з'явилися нові друзі, для яких мистецтво було способом життя. Їх досвід виявився чи не найважливішим для мене. Навчання проходило і в коридорах Академії, під час неофіційного спілкування з викладачами. Окрім текстилю, пробував працювати з металом, кілька місяців на склогутній фабриці трудився зі склом. 

А ще мене дуже цікавила скульптура. Для вивчення форми, простору дуже важливо працювати з об'ємом. Присвячувати все життя лише одній спеціальності було страшнувато. Вирішив, що найголовніше — це генерування ідей, різними способами: використовувати різні матеріали, техніки, медіа, професії. 

Останнім часом, наприклад, мене найбільше цікавила інтеграція тексту у мистецький твір. Або ж самостійне існування тексту як форми.

— До речі, важливе запитання. На твої суб'єктивні спостереження, в сучасній Україні контемпорарі арт — системно — існує поза межами столиці? Чи для занять актуальним мистецтвом художникові треба терміново їхати до Києва?

— Тут дуже багато важить момент комунікацій із різними джерелами. Можна жити в лісі й робити мистецтво. Головне — що ти бачиш і що в тебе було в голові до того, які нові сенси ти народжуєш… А взагалі, культура, у широкому сенсі, з'являється там, де отримує можливості розвиватися — й розвивається відповідно до них. Наприклад, у моєму рідному місті Луцьку ми з приятелем свого часу, в середині 1990-х, робили передачу на радіо. Проте потім її заборонили…

— Ще одна заборона?! А що тоді сталося? 

— Це була наша спільна з Бодею Уріним ініціатива — молодіжна передача під назвою "Метал-бляшанка". Разом розповідали "сенсаційні" історії і ставили в ефір дез-метал. Або, у крайньому разі, жорсткий грандж. Історії були на кшталт тієї, як фермер хвалився — мовляв, він найщасливіша людина на землі, бо ж має будинок, ферму з худобою та саморобного трактора. Потім їхав на своєму тракторі, і там спрацювала катапульта. Впав у калюжу й став жалітися, який же він нещасний. Тут з'явився Віні-Пух (чомусь ми вигадали саме його), напоїв бідаку гарячим чаєм — і зник. Фермер знову став хвалитися, а вже потім виявив, що в нього з кишені пропали гроші й паспорт… Одне слово, казочки наші були ще ті і — здавалося нам на той час — веселі як для молодіжної програми на радіо. Головний редактор Луцького радіо — Люба — закрила "Метал-бляшанку" з формулюванням "за знущання над людьми з села!". Напевно, це був перший випадок, коли нас піддали цензурі…

— Хотілося би дізнатися про твою родину, про батьків. Вони з творчої сфери?

— Тепер батьки — на пенсії. А так — звичайні собі люди, мати раніше працювала в агрохімічній лабораторії, в організації з дослідження грунтів, поза тим завжди допомагала батькові ідеями, а він працював у науково-дослідному господарстві "Еліта" (це такий аграрний комплекс із виведення нових сортів сільськогосподарських рослин). Був художником-оформлювачем, малював на роботі картоплю, льон, коноплі, оформляв конструкціями та драпуванням автомобілі для параду 1 Травня, також, трохи згодом, — музей-скансен, під Луцьком. "Для душі" ж він малює пейзажі — можна сказати, живе в пейзажах. Саме тепер поїхав у 3-денну подорож велосипедом по лісах-селах навколо Луцька, з етюдником. У мене є ідея показати його роботи в певному контексті (хочу зняти відео) — але батько поки що не погоджується…

— Як тато з мамою ставляться до того, що ти робиш "соціальне" мистецтво? Чи не побоюються, що через демонстрацію власної громадянської позиції в тебе можуть виникати проблеми?

— Та ні — їх більше хвилює, що я мало концентруюся на зароблянні грошей. А створення імпульсів, ідей не завжди винагороджується матеріально — частіше емоційно. Втім, дивним чином на життя заробленого мені вистачає. Те ж таки житло я винаймаю в знайомих, дешевше… Взагалі, ніхто з Р.Е.П. не працює в "суміжних" професіях — дехто час від часу може підробляти, наприклад викладанням. 

— Скільки коштувала твоя найдорожча робота, яку в тебе на цей час купили?

— А це справді треба казати? Якось оцінили в 6 тис. євро. Деякі роботи продавалися за хорошу ціну з аукціону "Золотий перетин". Ще був "Малий фіат. Пам'ятник 90-м" — інсталяція на основі старенького FIAT 126p, одягу та побутових речей із 90-х. Тепер вона в колекції галереї "Арсенал" у Білостоці, а ще виставлялася у Кракові, Києві, Будапешті…

— Попри твоє теперішнє ставлення до "Мистецького Арсеналу", не зможеш заперечити, що саме ця арт-територія сьогодні найпотужніша в Україні. І після історії з "Коліївщиною", очевидно, вороття тобі туди не буде? Отже, якими бачиш свої професійні перспективи в Україні? 

— "Арсенал" ніколи не був комерційним майданчиком. Тобто якихось робіт для подальшого продажу там я ніколи не створював. І — так, справді: я робив виставки, зокрема в Малій галереї. Але в мене з ними постійно відбувалися певні конфлікти. Вони, наприклад, завжди хотіли роботу "за виставку". А я вважаю, що дарувати за участь у виставці роботу — не дуже правильна практика, вона веде в нікуди. Окрім того, траплялося, що твір забирали, взагалі не попередивши мене. А я вимагав повернути. Зрештою, опісля проекту "Відновлювана зброя" я подарував галереї булижник, що був частиною інсталяції. У МА, можливо, сприйняли це як стьоб…

— І все ж таки, тепер твоє творче життя умовно поділяється ніби на два розділи — "до" і "після" скандалу в "Арсеналі". 

— Я б не хотів акцентувати увагу на скандалі. Бо висловився стосовно певної ситуації. І саме тому, що переконаний: публічні мистецькі майданчики, тим більше некомерційні, мають залишатися відкритими й прозорими, не базуватися на ідеологіях і бути доступними для будь-яких висловлювань. Інакше — жодних перспектив розвитку. 

Є досить широке коло художників, які абсолютно безкомпромісно дивляться на цю ситуацію як прояв вандалізму та цензури, очікуючи визнання цього з боку "Арсеналу".

— Ще раз повертаючись до знищеної "Коліївщини" в "Арсеналі". Є версія, буцімто перед самим відкриттям виставки ти мав наклеїти на мурал фотографічні обличчя членів уряду — тобто перші обличчя країни. Тобто грандіозна арт-провокація в певному політконтексті. Це так? 

— Ні! Це не так. Це символічні образи, їх не можна персоналізувати! Ми з Наталією Заболотною це заздалегідь обговорювали. Така існувала й попередня умова. Там мали бути наклеєні тексти, на кшталт "Навчайте і Навчайтеся", пропозиції самоорганізації , солідарності, створення шкіл, спільнот для колективного вирішення загальних питань. Там мала бути сцена раю.

— "Велике і Величне" вже сталося. І в кожного воно своє. У Заболотної — можлива
піар-кампанія з метою "зафарбувати все" (все, що трапилось). А що в тебе? Що — далі?

— На початку вересня я їду до Словенії, на бієнале графіки. Там представлятиму роботу "VIP-car". Її попередній варіант у Пермі був прошитий кулями, прикрашений візерунками вишивки, БМВ. Це був пам'ятник 1990-м. У Словенії захотіли й собі щось таке. Але обіграватиму я той факт, що під час війни окремі тамтешні політики продавали зброю — і все ж тепер вони при владі.

— "Коліївщина" там часом — уже ніби твій особистий арт-бренд? Уже мало хто згадає, що є однойменний фільм у кінокласика Івана Кавалерідзе… Більшість згадає про битву в "Арсеналі". Отже, продовження теми — можливе? 

— Наразі в Італії зацікавилися цією роботою. Тобто "Коліївщиною". Італійська сторона хотіла би бачити таку ж рефлексію, проте на близькі їм теми. Але що з того вийде? Буде зрозуміло вже згодом.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
6 коментарів
  • ЧМВ 10 августа, 19:25 Госпожа Заболотная в какой-то миг решила, что она уже схватила бога за бороду и ей всё можно. Головокружение от успехов. Такое бывает. Особенно с блондинками. Хорошо ещё, что по примеру незабвенного ценителя Никиты Сергеича не кричала - Пидарасы! Положим руку на сердце - сколько народу знало о Кузнецове до этого позорного инцидента? Правильно, очень мало, свой круг, так сказать. Заболотная, сама того не понимая, сделала ему шикарную бесплатную рекламу, теперь его имя у всех на устах. Вот уже и Пароваткина виновата! История взаимоотношений Эрнста Неизвестного и Никиты Сергеича имела любопытное продолжение. Что будет с парой Заболотная - Кузнецов одному богу известно... Відповісти Цитувати
  • Ник 10 августа, 11:40 "Взорвал"!! Сколько пафоса! Аж тошнит. Госпожа, Пароваткина, вы необъективны и заангажированы. Не солидно для журналиста. Відповісти Цитувати
  • zLia 10 августа, 11:20 Примитивный пиар склочного хама, "зделавшим" из себя знаменитость как минимум непорядочным и неккоректным путем
    RockStar 10 августа, 23:38
    интеллектуалка нашлась )
    Відповісти Цитувати
  • Людмила 10 августа, 11:15 Дуже поважаю пані Заболотну. Тендітна жінка а намагається підняти такий важкий і занехаяний в Україні пласт культури, щоб українці не тільки себе згадали але і відчули культурною нацією Коли подивитися, що нею і її командою зроблено, і що ще в планах, то тільки відчуття вдячності і повага. Я вважаю, що історія з Коліївщиною - це однозначно була помилка пані Наталії (можна було делікатніше вирішити ситуацію), але зробленого не повернеш.... Та тільки не треба за помилку (а хто святий?) Людину змішувати з багнюкою, забуваючи все добре, користуючись тільки емоціями і шоуприйомами. Бажаю мудрості і взаємопорозуміння пані Заболотній та пану Кузнєцову. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Nik 10 августа, 08:38 Художников много, Заболотная одна. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Киев 15 °C
Курс валют
USD 25.11
EUR 27.99