Ірена Коваль: "Українці вважають себе жертвами режиму, але треба пам'ятати і про власну відповідальність"

Іван Рябчий 24 вересня, 00:03
Коваль

Читайте також

Свою нову книжку "Незаземлені" (видавництво Анетти Антоненко) Ірена Коваль визначає як роман-спогад. У тих спогадах віддзеркалюється складне минуле і окремої родини, і всієї України. 

Пані Коваль — літературознавець, журналіст, багатьом відома як драматург. У її п'єсі "Поганські святі" ("Лев і Левиця") свого часу блискуче грав Льва Толстого Богдан Ступка. З великим успіхом на сцені Молодого театру вже не один рік іде вистава за п'єсою пані Коваль "Маринований аристократ" з Олексієм Вертинським та Ірмою Вітовською у головних ролях. 

— Пані Ірено, в "Незаземлених" ви розповідаєте історію Марії і Йосипа, Ірени й Ореста. А насправді це ваша особиста історія? Що в романі правда, а що — домисел? І чому ви вирішили розповісти цю історію саме тепер? 

— Так, це моя особиста історія, мої автобіографічні дані — на них тримається роман. Так, я справді вперше зустріла свого брата Ореста в Москві в 1969 році. Подорожувала з ним Україною весь місяць серпень. Мої батько і мама лишили маленького Ореста з бабцею, коли втікали. 

А щодо іншого… Ви питаєте, де в романі закінчуються справжні пригоди і починається вигадка? У романі все "правда", оскільки читачеві важливо, щоби спогади і вимріяні події спліталися в органічну структуру. У романі багато шарів, читач входить у мій психологічний, емоційний світ і сприймає його як реальний. Кожний роман починається з життєвих подій, і успіх залежить від того, як автор тими подіями вміє "бавитися". 

Роман — це метафорична гра, коли особиста історія починає жити за своїми мистецькими правилами. Чому я розповідаю про це саме тепер? Тому що відчула: я нарешті готова викинути з себе цей текст після серйозної хвороби. Події, спомини й емоції бовталися в мені від 1969 року. Тоді ця потужна енергія перейшла всі межі і вибухла своїм життям!

— Ваша мама (яка є одним з персонажів роману) щойно померла. Прийміть мої найщиріші співчуття. Чи можна сказати, що вона була щаслива в Америці? Чи не виникало у неї бажання повернутися на початку 1990-х, коли розвалився СРСР? Адже тоді ще були ілюзії щодо блискучого майбутнього України.

— Моїй мамі виповнився 71 рік, коли зруйнувався СРСР. Вона була соціально забезпечена у США. Мала коло себе дітей і внуків — і це була її найбільша втіха. Чи почувалася мама щасливою в Америці? Складне запитання. Її чоловік був нервовохворий, вона мусила захищати родину, давати дітям освіту. Мама могла дати собі раду в різних життєвих обставинах, у найжорсткіших умовах. У її віці вона не мала бажання повертатися в Україну і починати нове життя.

— Чи можливо взагалі перестати тужити за рідним краєм? Чи відомі вам випадки абсолютної асиміляції українців? 

— Діаспора, яка виїхала з радянської України під час Другої світової війни, не мала жодних ілюзій. Ті люди не погоджувалися з колективною радянською ментальністю і, плекаючи свої особисті світогляди, не були готові піддавати їх сумніву. Чи тужили за рідним краєм? Вони тужили за українськими традиціями, культурою, в якій були виховані. Тепер майже всі відійшли у вічність. Чи асимілювалися їхні діти повністю? Мабуть, ні, бо ще мають у собі український дух, цінують землю предків. 

А що буде з їхніми дітьми — залежить від того, як їх виховали бабця, дідо, батько, мати, чи вчепили вони в них гордість, шляхетність і любов до України.

— Як на мене, у романі відчувається досить іронічне ставлення до емігрантської спільноти у Штатах. Відчуття мене підвели? Чи я вгадав? У яких стосунках ви з українською спільнотою у США? 

— Іронія в романі відіграє дуже важливу роль, і не тільки у ставленні до емігрантської спільноти у Штатах. Персонажі — такі як пані Капустинська, Мирон чи пан Головатий — універсальні: вони розсипані по всій земній кулі. У мене завжди був іронічний світогляд, іще з дитинства. У діаспорі — в Канаді, США, Німеччині, Англії, Франції — маю чимало українських друзів, розумних, талановитих, відкритих людей. Працюю в українській спільноті в США, коли є цікавий для мене проект, приміром, коли довелося організовувати заходи з нагоди 200-річчя Тараса Шевченка у Бостоні. Тоді я зреалізувала власну концепцію свята у трьох частинах: Шевченко-поет, Шевченко-художник і Шевченко-пророк. 

— Описана в романі "ваша" Україна зникла — її вже немає. Ви час від часу буваєте тут — як вам нова країна? Чи відчуваєте зміни на краще? Чи на гірше? 

— Ми з чоловіком жили в Києві дванадцять років. Коли приїхали в 1994-му, совєтська влада вже зникла, але совєтська ментальність залишалася. І від неї Україна досі не втекла. Неможливо швидко вигнати майже століття насильства. 

Посткомуністичний український світ не може заплющити очі на своє минуле. Аби націю перебудувати, потрібно щоби громадяни замислилися: а чому ціла система згнила? Як ними маніпулювали? Потрібно заглибитися в особисті історії, а не кричати про теорії, які не здатні пробити цю екзистенціальну порожнечу. 

Якими були підвалини комуністичної влади? Багато українців вважають себе жертвами режиму, але треба пам'ятати і про власну відповідальність. Це слабкість — на когось іншого показувати пальцем. 

Щоби розвиватися, потрібно цілити глибше. Було б непогано, якби українці уважніше придивилися до свого совєтського минулого, адже вони жили в цій системі! 

Так, за 25 років зміни відбулися, але частина з них — це поверхові зміни. Так, молоді українці близькі своїми поглядами до Заходу і створюють власні цінності, але їм іще належить багато потрудитися, аби збагнути свою ідентичність. І зі здоровим глуздом подивитися на корупцію навколо.

— У романі побіжно згадано про подальшу долю вашого брата. Чи можете розповісти про нього більше? 

— Після прощання з Орестом на Львівському вокзалі в 1969 році я листувалася з братом рідко і поверхово — з очевидних причин. Він працював в Ухті, завів там сім'ю і час від часу висилав фотографії своїх дітей. Коли я хотіла приїхати, він мене відраджував. Очевидно, з пересторогою ставився до перспективи ще однієї зустрічі зі мною. У 1986 році прийшла звістка, що його переїхала вантажівка на нафтовому заводі, де він працював.

— Роман написано в досить цікавому стилі. Найперше — це час. Таке враження, що ви граєтеся з часом. То теперішній, то минулий. Це зроблено навмисно? 

— Мене концепція часу інтригує. І вся гра із часом у романі справді навмисна. Події серпня 1969 року, коли Ірена й Орест разом, відбуваються в минулому часі. Це була одноразова зустріч, тому вона має реєстр "історії-в-минулому". Всі інші події — поза тим місяцем і навколо нього — у теперішньому часі. Вони існують як невичерпані уривки поза часом. У тій грі з часом справді є абсурдистські елементи і вигадана фантасмагорія.

— Другий момент — це мова. Ви використовуєте різні регістри, діалекти. Зрозуміло, що це мова, якою ваш твір, написаний англійською, переклав Петро Таращук. Але ж це ваша мова, чи не так? Як ці мовні особливості передано в англомовному оригіналі? 

— Я начитана, тому відважуюся використовувати різні літературні регістри, навчилася ними володіти. Якщо вдаюся до сюрреалістичних ефектів, то лише тому, що є потреба вмістити їх у певному контексті. Люблю творити різноманітні образи — вони підсилюють ідеї, які хочу передати. Сподіваюся, така творчість тримає читача в напрузі. Метафоричне використання мовних засобів дає мені велику насолоду. Мені цікаво вибудовувати поетичні форми у прозі.

Звісно, коли читаєш цей роман в оригіналі, мої думки, моя лірика можуть видатися претензійними. Але Петро Таращук довго зі мною працює. Він блискуче передав часом досить складні метафори, діалекти, мою особисту експресивність. Українська мова перекладу насичена поезією.

— В Україні ви більше відома як драматург. Де в світі йдуть вистави за вашими п'єсами і чи не плануються нові постановки в Україні?

— Якби я заздалегідь знала, скільки складнощів існує у світі театру, не впевнена, чи бралася б за це взагалі. Коли дописуєш п'єсу, думаєш, ну от, справу закінчено, тепер актори, режисер і театр її втілюватимуть. Особливо приємно, коли головні ролі грають такі геніальні актори, як Богдан Ступка і Олексій Вертинський. Моя п'єса "Маринований аристократ" уже тринадцятий сезон ітиме в Молодому театрі в Києві. П'єси "Лев і Левиця" і "Маринований аристократ" грали в головних містах України. Їх показували у Польщі й Угорщині. Хотілося б, щоби вистава "Маринований аристократ" українською мовою з синхронним перекладом ішла в Лондоні. Гадаю, англійська публіка добре насміялася б з цієї сатири. А поки що з великими паузами пишу нову п'єсу. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.13
EUR 27.96