Карен Шахназаров: «Висоцького погубила довіра до людей»

Відомий кінорежисер Карен Шахназаров («Кур’єр», «Ми із джазу», «Царевбивця», «Місто Зеро») представив в Україні свій перший фільм на військову тему. У київському кінотеатрі «Жовтень» відбулася прем’єра «Білого тигра». Зазначена стрічка - про поєдинок радянської людини і німецького танка (власне, «Білого тигра»). Критики вже зарахували цей фільм до незаперечних творчих удач режисера. У картині немає білих швів «ідеологічного замовлення», а відчувається щемливий біль художника, що звернувся до військових подій...

В унісон київській прем’єрі - в інтерв’ю DT.UA - пан Шахназаров розповів про картину, «Мосфільм», Висоцького і бажання зняти Безрукова у своєму новому кіно.

- У фільмі «Білий тигр» переплелися і містика, і реалії воєнного часу. Яка зі складових вас більше зацікавила в цьому сюжеті?

- Я випадково прочитав анотацію до роману Іллі Бояшова «Танкіст» і загорівся, побачивши нову грань у відомій темі. Наша версія відрізняється від роману. З автором спочатку домовилися, що зі сценаристом (моїм давнім товаришем Олександром Бородянським) робитимемо так, як ми це бачимо. Але все одно суть залишилася.

Я справді хотів робити військове кіно. Це певний виклик самому собі. Батальні сцени - окрема пригода, окрема «професія».

Крім того, для мене важливо, що мій батько фронтовик. Беручи до уваги такий момент, як вік, я розумів, що, коли вагатимуся, може забракнути фізичних сил підняти військове кіно, бо воно потребує здоров’я.

- Адже в картині виключно танкові бої. А антипод головного героя - «Білий тигр» - взагалі якесь тюнінгове створіння.

- Ми не йшли шляхом «достовірності». Важить образ. Тому зробили два танки для зйомок. У картині багато технічних пристосувань.

Про «вартість» картини говорити не можу. Починаючи з фільму «Царевбивця», я не знімаю за бюджетні гроші. Я їх сам заробляю, або мені їх дають люди, не пов’язані з державою.

Інша річ, що «Мосфільм» зберіг спадок радянської влади - чудову матеріально-технічну базу. Ця база військової техніки дуже розумно створювалася ще під картину Юрія Озерова «Визволення». Тоді армія почала списувати і передавати старе озброєння у фонд студії. Так нам перепало 200 одиниць бронетехніки, 7000 одиниць стрілецької зброї. У Російській федерації це збереглося тільки на «Мосфільмі». В самій армії практично нічого не залишилося. Ніде більше немає діючих зразків. Тільки в нас три «Катюші» в робочому стані, і якщо ви бачите бойову техніку часів війни на параді, то знайте - це наша. При цьому слід розуміти, що утримувати все це - дуже дороге задоволення.

- Ваш головний герой - певною мірою супермен, буквально «птах фенікс», що відродився після дев’яностовідсоткового опіку. Не виникало бажання запросити на цю роль, приміром, Безрукова? І як ставитеся до «тиражування» одних акторів - з фільму у фільм?

- Безруков - хороший артист. Я його не знімав, але, можливо, ще буду. Хто знає, раптом побачу його в якійсь ролі? У цей фільм я навмисне старався брати акторів не дуже впізнаваних. Річ у тому, що обличчя, які виграли війну, дуже відрізняються від сучасних. Навіть на обличчя, яка має просто засвітитися на екрані, проводили конкурс. Намагалися наповнити картину такими, яким можна повірити.

- Ви дивилися картину «Висоцький. Спасибі, що живий», зняту вашим учнем?

- Петя Буслов навчався в мене у ВДІКу. Я знав Висоцького особисто. Звісно, для мого покоління це не та картина, в якій образ збігається з відчуттям. Але я розумію, що кіно дивиться і молодь. Це сучасне кіно. Воно професійно зроблене, у ньому багато цікавих прийомів. Я чув багато суперечливих думок. Але вважаю, що молоде покоління режисерів, а Петі - тридцять років, не мусить постійно думати, як би догодити нам. Не можна від них вимагати, щоб вони намагалися бути для нас приємними. Вони бачать інакше і роблять ось так… Головне, аби це було професійно і якісно.

- А не прикро, що образ барда поданий так однобоко?

- Висоцький дружив із моїм батьком. Пригадую тодішнє відчуття, - дуже хороша людина. Ніби незрозуміле визначення, але це перше, що спадає на думку. Він був відкритий, доброзичливий, допомагав усім. Дуже простодушний і, на мій погляд, надзвичайно довірливий. Нікому не міг відмовити. Думаю, що й це його певною мірою і погубило...

Але, згадуючи його, не можу сказати, що ми дружили. Я відчував з його боку дуже добре ставлення до себе. І, коли вже став режисером, ми зустрічалися, він казав: «Обов’язково зніми мене!». Ну так і не довелося мені його зняти, на жаль.

У Висоцького було гостре відчуття незатребуваності. Він до кінця не реалізувався. Очевидно, це в ньому жило й мучило. Думаю, він пішов на піку своєї акторської кар’єри. Але залишилися пісні, «Місце зустрічі…». Якщо після цієї картини молодь захоче зрозуміти, чому такий гіркий фінал, уже добре: їм є що подивитися й послухати.

- Ви видаєтеся абсолютно успішною людиною. Реалізувалися в професії. Але, напевно, і у вас є якісь «претензії» до долі: хотілося, але не склалося?

- Звісно. Як у кожного. Але про такі речі не розповідають. Як казав Федір Михайлович: «У кожної людини є речі, які вона зберігає глибоко».

- Котрий зі своїх фільмів вважаєте найбільш вдалим?

- Я не ділю свої фільми. У мене інше ставлення до них, ніж у глядача. Для мене вони - частина життя. Як і життя моє співвідноситься з кіно: у цей період я одружився, на цій картині розлучився, тут у мене донька народилася, а тут - син. І жодної частини я не можу викинути з життя.

- Коли переглядаєте, наприклад, «Царевбивцю», не виникає думка: ось якби зараз це знімати, то інакше б зробив?

- Не переглядаю. Не культивую. Насправді розумію, що кіно ефемерне. Воно застаріває. І ті, хто думає, що він пам’ятник якийсь поставив, помиляються. Якщо воно живе років десять, двадцять, тридцять - це вже дуже добре.

- Але ж існують загальновизнані шедеври? Є фільми, які ви готові переглядати?

- «Летять журавлі», «Дорога» Фелліні, «Апокаліпсис» Копполи. Багато достойних фільмів. Але не можу сказати, що я постійно щось переглядаю. Кіно не переглядаю - ні свого, ні чужого. Швидше, книжки перечитую.

- Ви інколи нагадуєте, що радянське кіно, хоча й було ідеологічним, - було духовним. Яка «ідея» нині може бути однозначно сприйнята в Росії?

- Національна ідея - абстрактне поняття. Вона включається, коли країна переживає якусь дуже небезпечну для неї подію. Агресію, наприклад. Але, коли більш-менш мирний час, вона дрімає всередині. Важко сказати, чим можна зараз об’єднати країну.

- Як вважаєте, фільм Сергія Лозниці «Щастя моє» ідеологічний?

- Мені не сподобався цей фільм. У ньому є чітко «антиросійський» елемент. Я досвідчений режисер і читаю, що людина закладає. Є цей момент на рівні підсвідомості: фінальна метафора - «перебити всіх» у цій країні.

Упевнений, в іншій країні взагалі б не сприйняли цього фільму.

До речі, я не прихильник заборон. Людина має право висловитися. Приміром, він не любить росіян. Це його право. Чому ні? Відповідно, є право ставитися до цієї позиції, як я ставлюся.

- Відтоді, як ви публічно заявили про підтримку Володимира Путіна, багато розпитують вас про політику…

- Не розумію, а чому я не міг відкрито підтримати людину, за яку вирішив проголосувати?

- Чим він для вас привабливий?

- Із пропонованих кандидатів іншого лідера не бачив. Якби побачив, проголосував би… Думаю, що й країна такого поки що не бачить.

Запевняю: якби він з’явився, Путін виборів не виграв би. Це балачки, що там було щось «нахімічено». За Путіна справді проголосувала більшість. Сьогодні люди не бачать іншої альтернативи стабільності для країни. Не розумію, коли мені такі запитання ставлять, що в Путіні такого - наче він прокажений?

- Ви творча людина. Складно бути адміністратором, коли хочеш і можеш знімати своє кіно?

- Бути директором студії - не означає бути адміністратором. Це різні речі. На мій погляд, це професія творча. Швидше за все, мені вдається, тому що знаю роботу в кіно. Вдалося створити студію, на якій було б зручно працювати режисерам, на якій можливі втілення всіх задумів. Для мене це єдиний процес.

А політикою я не займався й не займаюся. Ну виступив, ну сказав, що підтримую Путіна… Нічим особливо я йому не допоміг. Я ж не їздив за нього агітувати по країні.

Не знаю, звідки плітки, нібито в мене якісь зв’язки і що держава дуже допомагає студії. «Мосфільм» сам заробляє гроші. На них він модернізувався й реконструювався. Спочатку в нас було одне джерело - фільмофонд, на який ми продавали права. Але, на відміну від інших студій, ми повністю їх не продали, а видаємо право на один-два покази картини. За рахунок цього отримали перші кошти. Вклали їх у модернізацію, після чого нам пішли замовлення. Тоді ми й стали заробляти.

Сьогодні в нашому бюджеті дохід від фільмофонду зберігся, але становить усього 25 відсотків. Основний - від нашої виробничої діяльності.

- На українських телеканалах надрегулярно демонструється золотий фонд «Мосфільму», - чи немає тут ознак «піратства»?

- До нас звертаються - ми продаємо права на кілька показів. У нас із українськими каналами давно сформувалися робочі стосунки. Причому з усіма. Договори на два-три покази протягом року, двох років. За цим стежать. Та вони й самі стежать: коли систему вибудували, гроші витратили, їм не вигідно, щоб квітнуло піратство.

- А мосфільмівські режисери, ті, котрі ще живі, отримують бодай убогий відсоток від прокату в інших країнах?

- Закону про авторські права немає. Знаю, що «Союзмультфільм» своїм режисерам не платить, а ми, хоч і не зобов’язані цього робити, якщо картина демонструється, виплачуємо 20 відсотків авторам: режисерові, сценаристу і композитору. Це просто наша добра воля.