Карету мені, карету. Реверанс услід «Ленкому»

«Ленком» поїхав — Київ засумував. Принаймні дехто (на театрі поведений). Весняна гастроль цього, як і раніше, модного театру (цього року він святкує відразу кілька ювілеїв, у тому числі й свого художнього керівника Марка Захарова) — очевидна спроба встановити рекорди. За тривалістю. Епопея розтяглася на півмісяця з деякими перервами. За зборами. Майже всі, точніше всі, квитки були продані за пристойними цінами — як у Російській драмі, так і в колишньому Жовтневому. За транспортними подвигами. Десятки хур трясли в столицю те, що в наших буденних «гастролерів» (антрепризників) уміщається у валізі або в наплічнику. За «знаком якості», нарешті. Шкода, ним більше не маркують товарів народного споживання. А театральні твори треба було б відзначати. Тим більше що цих штучних виробів не так багато.

«Ленком», як і раніше, називають театром фірмовим, режисерським, зірковим, комерційно-художнім, закритим для залітних експериментаторів-раціоналізаторів. І три спектаклі («Місто мільйонерів», «Ва-банк», «Затемнення»), явлені під час київських гастролей, це різною мірою підтверджують.

Ленкомівська «фірменість» (почнемо з неї), звісна річ, не виробнича лінія фабрики «Більшовичка». А товари марки «Бріоні». Дорого — і для сердитих. Для наших дорогих і платоспроможних. І платити все-таки варто. Тому що не скрізь, особливо сьогодні, на театрі працюють із такою віддачею, майстерністю, пунктуальністю, уїдливістю. І водночас із значеннєвою та артикуляційною виразністю. «Ленком» цінували за це завжди. І студенти, й інтелігенти, і сильні світу цього завжди наче в бій рвалися до кас по квитки на ленкомівські спектаклі, у яких очікуваними смарагдами сяяли акторські індивідуальності, а захаровський іронічний нерв наскрізно пронизував тексти класиків і сучасників.

Проте як у Москві, так і в Києві (частково) народжується новий тип споживачів театральної «фірми», котрих дедалі важче задурювати антрепризною крикливістю афіш, глянцем піару. Ці люблять, щоб: міцно, якісно, престижно. «Ленком» і тут придався. Тому що цей народжуваний новий глядацький клас — умовно назвемо його «офісний» — важливий і цінний театральний споживач. У Москві, кажуть, цей клас отримує в середньому 7000 доларів на місяць. І на високоякісні театральні розваги бюджету вистачає. «Місто мільйонерів», «Ва-банк» дуже різні спектаклі — Едуардо де Філіппо та Олександр Островський, — але неначе спеціально «Ленкомом» на «них» сфокусовані... Ідеологічно, тематично, технологічно... Інна Чурикова і Геннадій Хазанов у самодостатньому і міцному (як костюм тієї самої престижної фірми) спектаклі Захарова по «Філумені Мартурано» хоч і грають у різні ігри (вона — справжній театр, він — естрада), але це гра — знову ж таки зі «знаком якості». Без єдиного білого шва, без зайвого ґудзика. «Усе на продаж» — це означає «усе має бути дуже добре». Італійську п’єсу про Філумену (і її веселу сімейку) у різний час ставили десятки радянських театрів; у Києві головну роль грали і Роговцева, і Кадочникова (лише дистанці-йовані від театру люди можуть вирішити, ніби першооснова цієї давньої театральної «міфологеми» — фільм за участю Софі Лорен). Думаєте, Марк Захаров просто так вирішив її витягти із запилених горищ? Не просто так. У цьому давньому сюжеті зрозумілий меседж для класу (й інших прошарків): сім’я — святе, а все інше... (уже як вийде). І весь спектакль — як зовні (багате, солідне оформлення), так і внутрішньо (градус гри чудової пані Чурикової) — приємний і дорогий нашим «дорогим глядачам».

Марк Анатолійович Захаров завжди відчував час — його подих. Інтуїція його не підводить. І от уже «Ва-банк» — одна з нещодавніх ленкомівських прем’єр за мотивами старої як замоскворєцький самовар п’єси О.Островського «Остання жертва». І теж — постріл без осічки. Дивно, що в Москві так стримано чемно сприйняли спектакль, котрий насправді розкішний. Калорійний настільки, що після перегляду хочеться тиждень посидіти на дієті. Усі головні прикмети «Ленкома» — зірковість, ефектність, високотехнологічна мейстримність — і тут у наявності. І художник Шейнціс просто взяв і створив незвичайне диво, влаштувавши на сцені світ «оскаженілих карет», котрі застрягли в тисняві, ставши лазівками, лабіринтами, спальнями і спостережними пунктами — для купців, купчих, картярів, шулерів... Для всієї тієї «нової Москви» кінця XIX століття, яку Захаров «ілюструє» майже точнісінько за В.Лакшиним: «Теперь сияли газовыми лампочками на Тверской и на Кузнецкой современные витрины, мелькали пролетки на дутых шинах, будочников заменили полицейские с орлом на фуражке, на улицах встречались косматые студенты с папиросой во рту и стриженые девицы в синих очках и длинных темных юбках… Другой обозначился стиль жизни… Да это ли главное? Незаметно менялся сам психологический склад, нравы, понятия людей…» (Перепрошую за довге цитування, але надто вже гарно написано.)

Захаров на ходу стрибає в «прольотку» тієї самої старої-нової Москви. Де вже не актуальні бородаті байки про дідів-бузувірів, котрі купують-катують замоскворєцьких красних дівиць (чи вдів). У Захарова добро завжди перемагає зло. Тому що добро — це статок, це гідність, це моложавий жвавий Олександр Збруєв у ролі Флор Федулича (якого ретрогради грають шамкаючим старим спокусником). А зло — це... примха, непотрібна пристрасть, яку якщо не зумів вчасно приборкати, то й не нарікай потім. Юлія Тугіна (Олександра Захарова) — зуміла, приборкала, і в результаті отримала приз у вигляді Флора Федулича. І у весільному вбранні вони прямують у багату карету — у своє світле майбутнє. І ми б із радістю пішли слідом за ними. Якби не виробнича необхідність сказати кілька добрих слів на адресу артистки О.Захарової.

Ну ж і вразила... Таким багатомодуляційним і різнотембральним сценічним інтонуванням (як у неї) не кожний театральний вечір натішишся. І щоразу гарна — як у злегка ексцентричній своїй радості, як у лірико-драматичному сумі, так і в «мундирі» купецької вдовиці, яка знає собі ціну, проте все одно втрачає голову, якщо сокіл ясний за будь-які гроші дорожчий... Захарова грає Тугіну ніби між «втратою» і «віднайденням», між «тягою» і «потрібністю», між «звичкою» і «пристойністю», між «минулим» і «майбутнім». Сцена прозріння героїні Островського невимовно гарна: на нерві, на обірваній струні, на помірній сентиментальності, яка не переходить у патоку. Сам спектакль динамічний, легкий, бурхливий. Чесно кажучи, деколи так і хотілося під час перегляду стрибнути в одну з цих карет, забронювати собі місце — щоб залишитися якомога довше. Адже невідомо, коли знову побачимося (адже було ще й «Затемнення» за романом Кена Кізі «Над зозулиним гніздом» — із колекцією безсумнівних акторських удач).

І от, проводжаючи цю «карету» («фірмову», ленкомівську), сам собі думаю: а чи не скинутися нам, друзі, хто скільки зможе, а чи не допомогти в майбутньому панові Пінчуку в ділах його праведних (театральних), якщо знадобиться, якщо вичерпається?.. Щоб колись знову завернули до Києва ці «прольотки». І не тільки антрепризні «зозулі» літали над нашими розореними театральними гніздами.