КАРЛОВИ ВАРИ — КІНО, І НЕ ТІЛЬКИ

Оксана Мусієнко 11 серпня 2000, 00:00

Читайте також

Карловарський фестиваль — один з найстаріших не тільки в Європі, а й у світі. Такий собі фестивальний патріарх, що з’явився на світ не набагато пізніше Канського.

Отже, трохи історії. Власне кажучи, розпочинався цей фестиваль 1946 року, також у курортному містечку Маріанське-Лазнє, а 1950 перебрався десь кілометрів за 20 — до курорту Карлови Вари. Кращий фільм на фестивалі нагороджується призом «Кришталевий глобус», інші призи називалися: «Приз миру», «Приз праці», «Приз боротьби за свободу». Гарні слова, що й казати! Та годі й нагадувати, як вони девальвували. З 1958 року Карловарський і Московський фестивалі вирішили проводити почергово, через рік. І були схожі ці фестивалі, принаймні, якщо не як рідні «брати», то як «кузени».

Так склалося, що, побувавши на Канському, Венеційському, Монреальському та інших фестивалях, у Карлови Вари я потрапила тоді, коли свято кіномистецтва відчутно змінило свої «соціалістичні» орієнтації.

На знаменитий курорт ми прибули вже надвечір і встигли лише розміститися в готелі та розпочати вивчення фестивальних проспектів. Крім конкурсного перегляду, було запропоновано ще кілька надзвичайно цікавих програм. Досвідчений арт-директор фестивалю д-р Єва Заоралова запропонувала гостям кінофоруму ретроспективи фільмів таких видатних майстрів як Карлос Саура, Карой Макк і Віра Хітілова. На мою думку, позаконкурсна програма дуже часто переважає пропоновану до конкурсного показу. І це природно, бо перша знімає «вершки» з того, що з’явилося на світовому екрані останніми роками.

Уявіть собі ущелину серед гір, покритих лісом, на дні її тече річка, яку перерізають елегантні місточки, а по обидва боки височать, піднімаючись у гори, вілли й палаци, що неначе зійшли з малюнків книг Андерсена або Перро. Ноги самі понесли мене вулицею вздовж річки, і я йшла, розглядаючи архітектурні та природні дива Карлових Вар. У розкішному парку прямо на скелях викарбувані профілі Гете, Шиллера, стоїть погруддя Міцкевича. Великі митці полюбляли гуляти цими стежками. Я зрозуміла, що потрапити до кінотеатру мені буде важко.

Серед гарних будівель особливо вирізняється своєю вишуканістю та смаком місцевий театр. Я поквапилася туди, бо саме там мали відбутися зустріч із Карлосом Саурою, почесним гостем фестивалю, і показ його стрічки «Гойя в Бордо». Вона до певної міри здається автобіографічною — в широкому розумінні цього слова: митець озирається, простежуючи, що залишилось у далекому мареві минулого. Фільм починається трохи шокуюче. Ми бачимо на всьому екрані розтяту тушу бика (цікаво, чи знає Саура творчість Михайла Шемякіна?), із нутрощів якої проступають риси обличчя старої людини. Це сам Франциско Гойя, великий живописець, для якого вже все в минулому. Поруч квітне нове життя, його чарівна юна донька, та Гойя весь поринув у спогади. Він згадує рідну Іспанію, але бачить її такою, якою відтворив на своїх картинах, і свою музу, і вічну любов — герцогиню Кастану Альба. Обличчя актриси, яка грає коханку художника, і прекрасне, і страшне водночас. Фатальність цієї жінки в житті Гойї прочитується з першого погляду.

На закритті фестивалю Саура ще раз з’явився перед глядачами: на головній сцені режисерові було вручено почесний Кришталевий глобус за видатний внесок у світовий кінематограф. А головний приз було присуджено митцю іншого покоління. Бразильський режисер Андрюша Веддінгтон тільки народився, коли Саура вже був усесвітньо відомий. До речі, журналісти запитали молодого режисера, звідки в нього таке ім’я. Режисер відповів, що його мати українка і назвала його саме так.

Журналісти жартували, що режисера цікавлять історії незвичайного кохання, бо цього разу героїнею його фільму «Я, ти, вони», який і переміг на фестивалі, стала жінка, що одночасно була дружиною відразу трьох чоловіків. До речі, сценаристка Елена Соарец поклала в основу цілком реальну історію.

А на екрані це було так: молода дівчина Дарлена зі сходу Бразилії подалась до міста. Повертається вона через кілька років, самотня, без грошей, з малою дитиною на руках. Загнана у безвихідь, молода жінка погоджується на пропозицію старого, але заможного Осії. Та далі сюжет робить несподіваний поворот. Єдиною людиною, котра співчуває Дарлені, виявляється Зезіньо, молодший кузен Осії. І, хоч як це дивно, старий Осія, довідавшись про кохання молодих людей, не заперечує, щоб Зезіньо жив з ними. Та спокій цієї «щасливої родини» порушує третій персонаж: молодий привабливий Сіро.

Стилістика картини демонструє спадкоємність у бразильському кінематографі. Безперечно, Вед- дінгтон — митець своєрідний та оригінальний, у чиєму почерку проступає володіння «кліповою» естетикою, багато чого він навчився в Ектора Бабенка. Водночас автор знаменитої стрічки «Пішото, або Закон слабкого» був продовжувачем традиції бразильського «сінема ново» з його «естетикою жорстокості». Ні, там не побачиш банальних сімейних історій з потоками сліз, непритомними красунями і чудом віднайденими батьками або діточками. Тут варто згадати і літературні впливи, зокрема романів Жоржі Амаду, може і не раз екранізованої «Дони Флор і її двох чоловіків».

Закономірним видається й те, що Регіна Казе, чия зовнішність така далека від класичних канонів краси, отримала приз фестивалю за краще виконання жіночої ролі. Щодо виконавців чоловічих ролей, то тут були визнані кращими Ян Харт з норвезько-британського фільму «Абердин» (реж. Н. Р. Моланд) та іранець Махді Амаді з картини «Наречена Вогню» (реж. X. Сінаї).

Згадалося чомусь, як свого часу, на наших «соціалістичних фестивалях», вважалось за необхідне давати якусь нагороду кінематографістам з так званого «третього світу». Тепер кіномитці Азії не потребують таких «подарунків». Важко назвати бодай один із найпрестижніших фестивалів світу, де не були б відзначені кінематографісти цього континенту.

Цього разу не тільки іранці підтвердили своє реноме. Спеціальний приз журі отримав корейський фільм «Ментолові цукерки» (реж. Лі Чанг Донг), поділивши його із польською стрічкою «Великий звір» (реж. Є. Штур).У фільмі розповідається про зворушливу дружбу старого банківського службовця і ... верблюда Відомий польський актор дедалі рішучіше заявляє про себе як режисер. До речі, його попередню стрічку «Тиждень з життя мужчини» теж показали у програмі фестивалю.

Кращим режисером було названо хорвата Вінко Брешана, постановника фільму «Привид маршала Тіто». Це сатирична комедія, зроблена в трохи «хуліганському» постмодерністському дусі. Виявляється, на Балканах не тільки Кустуріца може так весело і злостиво сміятися над «найсвятішим», що кануло в минуле.

За короткий час перебування в Карлових Варах годі сподіватися встигнути на всі різноманітні заходи, де, окрім офіційних конкурсів і згаданих ретроспектив, були такі програми, як «Горизонти», на яких бажаючі могли подивитися останній фільм С. Кубріка «Широко заплющені очі», а також «Фантазію-2000», фільм, випущений студією «Уолт Дісней» на честь знаменитої стрічки-концерту, яку зняв сам геній анімації 1940 року. Із оригіналу до нової картини увійшов лише епізод з Міккі-Маусом, а саме «Учень чарівника». У фільмі використано музику Бетховена, Прокоф’єва, Шостаковича та інших великих композиторів.

На спеціальних показах були представлені стрічки, що вже мали гучний успіх на інших провідних світових фестивалях, зокрема «Танцююча в темряві» Л. фон Трієра, «Людяність», «Магнолія» Р.Т.Андерсона та багато інших. Сінефіли могли також подивитись «Велику ілюзію» Ж. Ренуара, «Дотик зла» О.Уеллса, фільми Д. Кроненберга і Д. Джармуша.

У програмі «На Схід від Заходу» було показано і нашу українську картину «Всім привіт!» режисера Д. Томашпольського. В категорії короткометражних стрічок демонструвався добре відомий у нас фільм Кіри Муратової «Лист до Америки».

Серед картин, представлених митцями інших країн СНД, варто відзначити «Оратора» узбецького режисера Юсупа Разикова. Колись ми весело сміялися з пригод бійця революції товариша Сухова, з того, як він прагнув перевиховати жінок з гарему, перекувавши їх на трудівниць Сходу. А ось Разиков у своїй сумній і водночас смішній картині вирішив розповісти, як це було насправді, коли родину, хай і не схожу на ту, яка нам здається нормальною, руйнували, розлучали людей, котрі щиро любили одне одного.

Серед фільмів, представлених Росією, було чимало помітних стрічок, зокрема в конкурсі демонструвався «Щоденник його дружини» О. Учителя. Не могла не привернути уваги позаконкурсна картина Є. Цимбала «Звичайний більшовизм».

Карловарський фестиваль має і свій блок документального кіно. Та мені з ним не пощастило — не вдалось подивитися жодної конкурсної стрічки, хоч і зацікавив фільм, присвячений Луїсу Бунюелю, іспанських і мексиканських кінематографістів.

А переможцями стали шведські фільми: «Моя мама мала чотирьох дітей» (реж. Л. Форсберг) і «Частина світу, що належить вам» (реж. К. Вегзьо).

Та все, врешті-решт, добігає свого кінця. 15 липня у Великому залі Термаль-Отелю (до речі, найжахливішій споруді в Карлових Варах, такий собі готель «Либідь») відбулося закриття фестивалю. На шоу з’явились оголені дівчата, що знімалися у фестивальній заставці. Як на мене, ця заставка стала однією з прикрас фестивалю.

А після «роздачі слонів» показали фільм, який хоч і не був увінчаний фестивальними лаврами, та, безперечно, сприяв доброму настроєві всіх присутніх. Британський режисер Кеннет Брана вже вкотре звернувся до свого улюбленого «сценариста» В. Шекспіра й екранізував його комедію «Марні зусилля кохання». Зробив він це, як завжди, з вигадкою і гумором, перенісши дію в 30-ті роки минулого століття і наповнивши стрічку цитатами з класичних американських мюзиклів.

Отже, згаснули вогні ще одного фестивалю, який приніс кіносвітові і відкриття, і розчарування, і надії, що в кінематографа таки буде друге століття.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56