Кінокритик Андрій Плахов: "Авторське кіно потрапило в поле зору влади, яка використовує його у власних інтересах"

У Сочі завершився традиційний "Кінотавр", який останнім часом ідентифікує себе з авторським кіно. Власне, про авторське кіно, про роль влади РФ у його розвитку чи "згортанні" - розмова з Андрієм Плаховим, одним із найавторитетніших кінокритиків у світі. 5 років він був президентом Міжнародної федерації кінопреси (ФІПРЕССІ). Його текстів у газеті "Коммерсантъ" чекають кіномани, а його книжки про кіно - бібліографічна рідкість. Плахов народився в Україні, у Старокостянтинові Хмельницької області. Ще й тому наша розмова (у рамках презентації книжки "Мой Берлинале") хоч-не-хоч була наелектризована через нинішні складні україно-російські відносини…

- Андрію Степановичу, перше запитання - про перспективи розвитку авторського кіно. Чи можна його назвати сьогодні "противагою" тій комерційній, часто неякісній кінохвилі, яка не тільки заполонила екрани РФ, а й давно добралася до України…

- Комерційне кіно розвивається так-сяк. Нерівно дуже, бувають періоди помітних спалахів. Востаннє це сталося на початку 2000-х, коли на екран вийшли фільми "Денний дозор", "Нічний дозор" та інші успішні картини, що побили рекорди зборів голлівудської продукції. Потім відбувся різкий спад, і багато років спроби робити комерційне кіно в Росії успіху не мали, а якщо такі фільми й створювалися, то дуже низької якості. Останнім часом спостерігається поява фільмів, котрі знову повернули вектор інтересу публіки до російського кіно, насамперед за рахунок блокбастерів. Зараз ми не обговорюємо їхню якість, лише констатуємо: "Сталінград", "Вій", "Легенда №17" мали комерційний успіх. Але й на цьому тлі авторське кіно поки що, дякувати Богу, не вмерло. І, сподіваюся, не помре. Хоча існування його непросте. З його розвитком пов'язано багато проблем. Це і організаційні проблеми, і проблеми підготовки кадрів, кіноосвіти, і, звісно ж, проблеми етичні, цензурні. Одне слово, цілий комплекс питань, які ставлять саму ситуацію з авторським кіно у досить тісні рамки. Як воно далі розвиватиметься, я навіть не беруся прогнозувати.

- У РФ постійно декларують "держпідтримку" кінематографу. Але добре це чи зле, коли держава має беззастережний контроль над кінопродукцією? До речі, яка роль особисто В.Путіна у цьому процесі контролю?

- Влада справді цікавиться кінематографом. Але ніколи не знаєш, що краще: щоб вона більше цікавилася - чи щоб менше. Як тільки досвід "комерціалізації" російського кіно засвідчив можливість створення фільмів, які окупаються або принаймні мають успіх на ринку, - одразу виникла спокуса використати цей чинник як ідеологічний. Бо в часи, коли кінематограф перебував у коматозному стані, або, як казали росіяни, був "у ж…", на нього не звертали уваги. Можливо, для авторського кіно це й було краще.

Тепер воно потрапило в поле зору влади, яка бажає, звісно, використати його у власних інтересах. Але насправді поєднати комерційний успіх та ідеологічну домінанту завжди дуже складно. Навіть із погляду влади, якій хочеться цю домінанту кінематографу нав'язати. Саме тому важко передбачити, як кінопроцес розвиватиметься надалі. Але вже тепер російське кіно існує в іншій ситуації, ніж у 90-х роках, і це очевидно.

- Так сталося, що у вас у країні сьогодні дві спілки кінематографістів - одна "михалковська", інша альтернативна. Як ви ставитеся до такого "синдрому парності"?

- Ці спілки настільки різні, що практично їх навіть неможливо порівнювати. Тому що нова - це в основному спілка самодостатніх людей, які не прагнуть ніякої адміністративної діяльності, хоча хтось і виконує її з необхідності. Але, взагалі-то, всі вони переважно зайняті своєю професійною роботою - роблять кіно. У старій спілці дуже багато рутини, рудиментів радянського минулого і відповідної ментальності. Це своєрідна профспілка, яка підтримує нужденних членів, насамперед людей похилого віку. Але її реального впливу я не бачу, а якщо й бачу - то тільки негативний. Яскравий приклад - спроба прийняти горезвісну "Етичну хартію кінематографістів Росії", яка, навіть коли її приймуть, думаю, абсолютно нічого не змінить. Це як унтер-офіцерська вдова, що сама себе відшмагала. В апології "хартії" переважно беруть участь люди або зовсім невідомі, молоді, або окремі імениті майстри, котрі приєдналися, мені здається, з якихось кон'юнктурних міркувань. Навряд чи зі щирого морального занепокоєння. У кожному разі, по-моєму, "хартія" приречена, хоча, звісно, як симптом не дуже приємна.

- А вам не здається, що положення "хартії" однозначно перегукуються з горезвісним "кодексом Хейса" - кодексом кіноетики, що насаджувався в Голівуді у період з 1930-х по 1960-ті роки?

- Ну звичайно. Очевидно, враховуючи інтерес Путіна до кіно, в якийсь момент йому підказали, що був такий "кодекс Хейса". Той самий кодекс, проклятий як виплід пекла, тепер став раптом проголошуватися як панацея від усіх лих.

- Після запитань, які торкаються соціальних та економічних аспектів сучасного кінопроцесу, хочеться поставити вам суто кінознавче - з приводу картини Федора Бондарчука "Сталінград", яка зробила в Україні рекордні касові збори. Сформулюйте своє ставлення до цього проекту як кінокритик.

- Фільм "Сталінград" як художній твір мені здається не надто вдалим, оскільки в ньому дуже сильно стирчать ідеологічні "вуха". Якби їх не було, картина мені, напевно, сподобалася б більше. Хоча, цілком можливо, це б знизило комерційний успіх стрічки. Звісно, в успіху проекту зіграли роль безліч чинників - і реклама, і така собі істерія навколо військової історії, яка останнім часом у нас є. Так чи інакше, аудиторія фільм сприйняла. Ну й гаразд. Нічого жахливого в цьому фільмі немає. Якщо публіці подобається дивитися таке кіно про нашу історію, про подвиги попередніх поколінь, - хай дивиться. Все ж таки краще, ніж якісь зовсім уже аморальні фільми, яких так багато на наших екранах. Краще, ніж фільми, які проповідують казна-що або зовсім нічого не проповідують, а просто розважають, притому досить грубими засобами. Тому до "Сталінграда" ставлюся нормально, хоча мені з самого початку було зрозуміло, що ніяких великих міжнародних перспектив у нього немає: як художній твір він слабенький, а як ідеологічний продукт він, взагалі-то, працює тільки на російському ринку.

- Тобто продукт "для внутрішнього споживання"?

- Не зовсім. Я чув, що в Китаї він начебто має успіх. Так би мовити, на кожну каструлю - своя кришка. Молодь добре прийняла "Сталінград". Думаю, тому, що там є упізнавані медійні особи, є такий собі сучасний кліповий стиль, до якого вже звикла молодіжна аудиторія. Нічого трагічного, катастрофічного в цьому немає. Зрештою, зі сталінградської історії можна зробити казку, можна - комікс, як ми знаємо, або черговий міф. Питання тільки в мірі таланту і того, наскільки це добре зроблено з художньої, професійної точки зору.

- А з погляду історичної правди?

- Звісно, я не прибічник такого викривлення історія, щоб ставити відомі історичні факти з ніг на голову, але, з іншого боку, вважаю чіпляння за історію, страх самої можливості торкнутися такого матеріалу абсолютно зайвими. Тим часом, як засвідчила історія з каналом "Дощ", саме такий підхід дуже поширений у нашій країні.

- Для ваших кінематографічних досліджень характерна стрункість логічних побудов, певна відстороненість абстрактного мислення. У цьому закономірно помітити вплив вашої першої математичної освіти, отриманої на механіко-математичному факультеті Львівського університету…

- Дуже добре, що я здобув цю освіту, хоча сама собою вона мені не знадобилася, я не працюю в цій галузі і забув майже все, чого навчався, але, думаю, у підсвідомості вона десь залишилася у вигляді такого собі логічного апарату, працює й допомагає мені якимсь непрямим чином.

- Ви народилися у Хмельницькій області. Які зв'язки з Україною у вас збереглися сьогодні?

- У мене багато зв'язків з Україною, де залишилися друзі, родичі. Крім того, зберігаються, звісно, культурні й кінематографічні зв'язки. Я їх не пориваю. У пострадянський час мої книжки виходили у вінницьких видавництвах "АКВІЛОН" і "Глобус-Пресс". Регулярно співпрацюю з Міжнародним кінофестивалем "Молодість", був у журі молодого Одеського кінофестивалю. Мені цікаво те, що відбувається в українському кіно, і те, що відбувається в країні у зв'язку з політичними подіями. Ми все це сприймаємо.

- Ваша нова книжка - "Мой Берлинале" - присвячена одному з найбільших кінофестивалів Європи. Пригадуєте, як починався ваш роман із цим фестом?

- Уперше приїхав до Берліна в 1987 р., під час перебудови. Це був дуже пам'ятний фестиваль. До Росії тоді була прикута загальна увага, саме від російського кіно очікували відкриттів. Відтоді я став завсідником "Берлінале", не пропустив жодного берлінського конкурсу і всією душею полюбив берлінську фестивальну публіку, її ентузіазм та відданість кінематографу. Книжка, яку видав зараз, значною мірою побудована на особистих враженнях від Берлінського фестивалю, що нагромадилися у мене за 20 років…

Авторський фільм А.Звягінцева «Левіафан» в Росії не побачать...