Кирило Карабиць: "Вагнер розриває мозок"

Анна Ставиченко 2 грудня 2016, 23:05
кирилл

Читайте також

Українець Кирило Карабиць дебютував у статусі генерального музичного директора Німецького національного театру і головного диригента Державної капели у Веймарі. Офіційним стартом трирічного контракту українського диригента у Веймарі став один із найскладніших для виконання (а в Німеччині — й осмислення) творів оперного репертуару — "Нюрнберзькі мейстерзінгери" Ріхарда Вагнера в постановці болгарсько-німецького режисера Вєри Немірової. За кілька годин до успішного дебюту Кирило Карабиць розповів DT.UA про свої веймарські сподівання, стосунки з Вагнером і толерантність, що потрібна Україні. 

 

— Кириле, вас уже можна привітати з дебютом у Веймарі. Яка історія вашої появи в цьому легендарному театрі?

— Усе сталося випадково. Я ніколи не планував очолювати німецький театр. Мене запросили сюди замінити диригента на одному концерті, буквально за тиждень. Я приїхав сюди просто як на екскурсію в музей. 

Та оркестр якось відгукнувся на першу ж репетицію. Тут же ще Східна Німеччина, люди тут трохи м'якші, немає жорсткого прагматизму, як у Західній Німеччині. Доти в мене вже був досвід роботи з німецькими оркестрами, і я ставився до Німеччини з осторогою. 

— Чому?

— Німці — часто дуже прямі люди. Музиканти можуть сказати тобі в обличчя не дуже приємні речі. Вони не завжди готові до експериментів і чекають від диригента чіткості та визначеності. Треба приходити до них із уже готовою концепцією. Тоді вони поважають диригента.

— Тобто жорсткість і чіткість потрібні?

— Так. Потрібна специфічна манера спілкування з ними. Оскільки ж багато творів я вперше диригував у Німеччині, то не завжди знав наперед, чого хотів, тому доводилося на репетиціях трохи шукати. А музиканти цього не люблять. Вони хочуть, щоб диригент показав відразу, що потрібно, і домагався цього від музикантів. Якщо ж диригент починає трохи плавати... Ну, а як без плавання? Як можна все знати?

— Не можна?

— Ні. Навіть тепер, коли я вже диригував багато творів, і неодноразово, — не завжди все знаю, та й не хочу знати. Я хочу, щоб це виникло у процесі. І коли я приїхав у Веймар, від музикантів таке тепло струмувало! Ще й Прокоф'єв був у програмі, П'ята симфонія — для Німеччини це незвичайно. А музиканти так реагували жваво, тепло, були готові змінюватися, зробити щось інакше. Я навіть здивувався. Вони продемонстрували бажання знайти спільну мову. Готовність іти назустріч. Без усього напускного на кшталт "Ой ці диригенти, тепер ще й новий прийшов". Через день після того концерту мене запитали, чи цікаво мені їм диригувати. У них саме закінчувався контракт попереднього диригента. Я подумав і зрозумів, що Веймар — дуже музичне місто, воно просто не може залишити байдужим. 

Коли ти приїздиш і розумієш, хто тут бував, що Ґете ходив на репетицію в цей театр ставити "Фауста", тут працював Ліст, тут ставили прем'єри Вагнера, тут народилися сини Баха… 

Я недавно дізнався, що, за документами, це найстаріший оркестр у Німеччині. Його створили 1491 р. Вони про це не дуже люблять говорити. Я так і не зрозумів до кінця, чому. Але це факт. Я намагаюся донести, що це надзвичайно круто для піару театру, але в них тут ще трохи "Радянський Союз". Мовляв, ми краще будемо скромно сидіти й демонструвати, що є наше сьогодення, яка різниця, що там було в минулому. Я в Англії вже трохи зрозумів, як працює вся ця медійна кухня, і тому тепер хочу розтермосити веймарський театр, спонукати їх більше розповідати про себе.

— Вони погоджуються?

— Поки що ми притираємося.

— "Нюрнберзькі мейстерзінгери" Вагнера, з якими ви тут дебютуєте, — це ваш вибір?

— Ні, цю виставу вибрали ще до мене. Це трохи політичний проект. Тут є така собі конкуренція з Ерфуртом, столицею землі Тюрінгії. Вони недавно побудували новий театр, оркестр у них маленький, гірший, ніж веймарський. І вони весь час намагаються зі столичного театру накласти руку на Веймар. Мовляв, ми хочемо до себе перетягнути оркестр тощо. Тому в них періодично виникають політичні дебати про те, чи варто мати два театри у 20-кілометровій зоні. Ідея "Мейстерзінгерів", які є копродукцією Ерфурта і Веймара, полягала в тому, аби показати політикам, що це окремі театри, але вони можуть кооперуватися, зберігаючи при цьому свою ідентичність. 

Я зрадів, коли побачив у плані "Мейстерзінгерів". Я міг відмовитися, запропонувати свою оперу й розпочати роботу на рік пізніше, але потім подумав, що це ж унікальна можливість — диригувати такою музикою в Німеччині. Звісно, це таїть для мене небезпеку. 

Адже я чудово розумію, що якими будуть "Мейстерзінгери", такими будуть для мене й наступні три роки у Веймарі. Оркестр виступає в сильнішій позиції, бо це їхня музика, вони з нею знайомі. А для мене це вперше. Музика, звісно, у чомусь близька, але я не можу сказати, що повністю вріс і займався все життя Вагнером.

— Ви не відчуваєте себе вагнерівським диригентом?

— Відчуваю, все більше й більше. Але вперше я диригую таку масштабну вагнерівську оперу. Тому ризик для мене більший, ніж для них. Вони це розуміють, і їх це збуджує. 

— Хочете й далі диригувати Вагнера?

— Так, дуже.

— Що саме?

— Багато з чим хочеться попрацювати. У мене буде концерт у грудні в Мюнхенській філармонії, диригуватиму популярну версію-сюїту Лоріо "Перстень за один вечір", це концертна версія вагнерівської тетралогії "Перстень Нібелунга" для одного вечора. Це має бути цікавий досвід. "Парсіфаля" хотілося б узяти, "Трістана", повернутися до "Тангейзера"… Але тут не можна поспішати, інакше можна розірватися.

— Почуваєтеся більше театральним диригентом?

— Оперою важче диригувати, бо в ній більше проблем. Нинішнього року в мене три опери. "Мейстерзінгери", потім "Смерть у Венеції" Бріттена в Штутгарті та "Борис Годунов" у Берліні. 

— У якому репертуарі найкомфортніше? 

— Репертуар — річ така... Залежить від того, який оркестр, від інших чинників теж. Цього року у Веймарі ми почали з Вагнера, а я, зі свого боку, думаю спробувати цей оркестр і в іншій музиці. Скажімо, Друга симфонія Рахманінова буде наприкінці листопада. "Шехеразада" Римського-Корсакова. 

Мені, звісно, цікаво диригувати в Німеччині Ріхарда Штрауса й Вагнера. У вересні я тут диригував Альпійську симфонію Штрауса. Мені сподобалося, як реагував оркестр. Вони трохи придивлялися до мене, але в пристойних рамках. 

Мене це не сковувало, я абсолютно все робив так, як мені хотілося. Їм же теж цікаво. Коли Вагнера диригує Крістіан Тілеманн — це зрозуміло. Для мене його манера виконання Вагнера — еталон. Коли в мене виникає якесь запитання, я слухаю Тілеманна. Але це не означає, що я йтиму його шляхом.

— А Кирило Петренко?

— Ні, для мене орієнтир — усе-таки Тілеманн. Потім, швидше за все, Баренбойм. Оскільки в нього часто дуже цікаві ідеї. Такі абсолютно свої, нетипові. Але треба шукати своє. Для нас це непроста музика. В неї треба вживатися. У цю специфіку, ці проблеми, цю ментальність. Про що Вагнер говорить, навіщо тут усе це. Якісь типажі, персонажі, які тут виникають, типові для нього. Він сам у цих персонажах перебуває. 

Тобто його якісь мрії. Він і в Заксе, і у Вальтері частково. Треба проникнути у вагнерівську утопічну віру в ідеальні речі. Породжену ним самим, його комплексами. Вагнер ставить серйозні запитання і сам же на них відповідає.

— Як це — вперше працювати з великою вагнерівською партитурою? 

— Це розриває мозок. Неможливо вже повернуться в стан, у якому ти перебував досі. 

Тому, хоч би яка була постановка, я диригую те, що в партитурі. Часто режисери вигадують щось, що суперечить контекстові. Ти намагаєшся якось ужитися, дивишся на сцену, а воно абсолютно тебе веде геть. У ваймарській постановці Вєри Немірової немає такого. Я дивлюся на сцену, і вона дає мені поживу для мотивації. Цим мені подобається ця постановка. Вона своєрідна, там є свої цікаві ідеї. Вона не йде проти музики.

— Про що, на ваш погляд, постановка Вєри Немірової? 

— Тут треба починати з Німеччини. Чому музика неоднозначна. Для мене вона цікава з позиції не німця. Коли чесно, я на сто відсотків вірю в те, що Вагнер намагається сказати. Мені це зрозуміло абсолютно. А німці не можуть цього визнати. 

Не дай Боже хтось скаже, що Вагнер має рацію, і з тебе зразу ж зроблять антисеміта, нациста. Боронь Боже! І якщо ти режисер, то це кінець кар'єрі. А мені що, я не німець. Поглянете, що з Німеччиною зараз коїться. 

Вагнер, фактично, каже, що коли нас колись політично шматуватимуть на частини, то єдине, що нас об'єднуватиме й робитиме німцями, — наша культура. 

Погляньте на вулицю, що відбувається. Біженці, війни. Там праві в Дрездені. З одного боку Росія тисне, з другого — Америка. 

Німеччина в котлі, і всі ми опинилися в цьому котлі... Звинуватити німців у якомусь націоналізмі сьогодні просто неможливо. Але, з другого боку, постає запитання: а що таке Німеччина? Яка її ідентичність? Чим вона вирізняється? Ось саме цим. 

"Мейстерзінгери" — важка постановка для режисерів у Німеччині. Вони не можуть зробити просто так, як у партитурі. 

Тому Вєра Немірова робить Ганса Закса страждальцем. Мені в цій постановці не все зрозуміло. Але я настільки приголомшений музикою, що для мене постановка — просто декорація.

— Ваші обов'язки у Веймарі?

— Обов'язків багато. Суто офіційні — це диригувати п'ять концертів на рік, плюс оперні постановки. Але, звісно, тут, у маленькому місті, в них якісь свої відносини. Тому я придивляюся, що можна було б зробити. Ось цим цікавий Веймар. Мені цікаво спробувати тут щось таке утнути... Бо я бачу цікаві речі, дуже цікаві. Оркестр 110 людей на зарплаті. 

Після Англії для мене це нове. Там у мене було 35 людей на зарплаті, решта — додані. А тут у твоєму розпорядженні величезний оркестр, хор, театр, концертний зал.

— Як плануєте всім цим розпорядитися?

— Мені подобається тема перетину Сходу й Заходу. Вона близька цьому місцю, все це йде від Ґете, його "Західно-східного дивана". Отож нинішнього року я запропонував різні варіації західної і східної музики. 

Наприклад, на Майдані ми грали симфонію Тертеряна з дудуками. Хочу спробувати це й тут. Крім того, сюди на композиторську резиденцію погодився приїхати Пендерецький, це теж моя заслуга. 

— А зв'язки з Україною будуть?

— Звичайно, будуть. Сильвестрова гратимемо (швидше за все, з Валерою Соколовим), Лятошинського. На третю симфонію Лятошинського у мене, взагалі, великі плани. Через сезон хочу зіграти його, і не тільки у Веймарі. Можливо, з двома фіналами. Хочу зробити таке "вливання" Лятошинського у світовий репертуар. 

— Ви недавно співпрацювали з Російським симфонічним оркестром на Единбурзькому фестивалі. 

— Цей оркестр запросив мене диригувати два концерти. Я їх спровокував на абсолютно україно-орієнтовані програми. Мені здалося це цікавим форматом. Там звучали "Елегія" Сильвестрова і Друга симфонія Чайковського, а на біс грали "Гопака" Мусоргського.

— І вони пішли на це?

— Абсолютно! Це аполітичний оркестр. Для мене це символ "іншої" Росії. У музикантів свої справи, гастролі, творчість. Там, до речі, грають багато українців, а їхній художній керівник Михайло Плетньов, відомий своєю політичною незаангажованістю, свого часу відмовився підписувати лист на підтримку анексії Криму, за що дуже страждає. Зокрема, РНО не має державного гранту, яким користуються інші колективи Росії. Однак бути аполітичним дуже важко в наш час, причому як у них, так і в нас.

— Ви маєте на увазі скандал навколо недавнього концерту на Майдані?

— Так. Я наперед розумів ризики. Хотів у чомусь підсвідомо перевірити наше суспільство.

— І в якому воно стані зараз?

— Думки людей із приводу програми концерту (в якій серед українських класиків звучали твори Чайковського та Прокоф'єва, що й викликало неоднозначну реакцію соціуму. — Г.С.) дуже розділилися. І все-таки, поряд із провокативною критикою, були численні слова підтримки та навіть подяки.

— Як на вас вплинула ця історія, коли концерт у тому вигляді, в якому він планувався, опинився під загрозою зриву через тиск із боку частини громадськості?

— Ще раз переконався: майбутнє України — у толерантності й пошуку взаєморозуміння.

— Що робитимете в Україні найближчим часом?

— Із "Київськими солістами" заплановано концертну програму на лютий 2017-го, присвячену 250-річчю від дня смерті Г.Телемана. У мене давно вже величезна творча симпатія до цього ансамблю. Паралельно намагаюся розвивати незвичайний проект: під Києвом є місто — Українка. Я там кілька років намагався створити ґрунт для долучення людей до класичної музики.

— Чому це місто?

— Просто я живу там неподалік. І мені завжди здавалося, що можна спробувати щось там зробити. Ось є зал, проведімо пару концертів, подивімося, як люди реагуватимуть. Уперше ми з "Київськими солістами" зробили популярну програму — "Пори року" Вівальді. Людям так сподобалося, що вони буквально вимагали нових виступів.

— Який там зал?

— Зал Будинку культури. Хочу спробувати організувати благочинну акцію, провести концерт і спробувати зібрати кошти на реконструкцію цього залу. Це півгодини від Києва. На березі Дніпра, мальовниче місце. Дуже цікавий проект!

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
Реклама
Останні новини
USD 27.67
EUR 29.50