«Кобзарі» по-голлівудськи? Не знайшовши підтримки на батьківщині, автори фільму про Голодомор шукають порозуміння в Америці

Про роботу над «грандіозним спільним українсько-американським кінопроектом «Кобзарі» ЗМІ періодично згадують у зв’язку з заявами чергових політиків, які час від часу кудись балотуються. Остання хвиля «згадувань» була рік тому. Коли режисер майбутнього фільму Олесь Санін («Мамай», «Дев’ятий день») давав прогнози, держава — обіцянки, а українські олігархи (котрі «майже» усвідомили важливість появи національного кіно на світовій арені) — нібито гроші. Але все тільки на словах. До справи руки так і не дійшли.

Останнім часом Санін у Голлівуді веде переговори з тамтешніми інвесторами. А в Україні президент Ющенко... знову наголошує, що готовий внести в новий парламент законопроект про пріоритетний розвиток кіноіндустрії в Україні (навіть зазначається, що «державне замовлення у сфері кіно має стосуватися популяризації тих кінотем, які найбільш потрібні в контексті національного та державного відродження»). Чи потраплять «Кобзарі» саме в цей контекст? Чи це чергова політична бульбашка, яка публічно лопне вже в новому парламенті? Знову запитання...

У всякому разі ці ж проблеми не раз поставали і перед Петром БОРИСІВИМ — виконавчим продюсером «Кобзарів» у Голлівуді; українським емігрантом, який свого часу став своєю людиною на «фабриці мрій»; неперевершеним фахівцем, який знає майже всі алгоритми світового кінобізнесу... І сподівається, що саме Україна — чи не єдина країна в СНД, де може бути сучасна динамічна кіноіндустрія.

Про «ходіння по муках» ще не знятих «Кобзарів» та деякі тенденції в сучасному кінобізнесі — розмова з паном Борисівим (в одному з хмарочосів Беверлі-Гіллз).

«Мої комп’ютерники створили одну з перших фінансових моделей кінобізнесу»

— Пане Петре, відразу незручне запитання... Україна сьогодні справді переживає не найкращі часи. І не лише в кіно. Дехто може косо подивитися у ваш бік, мовляв, легко розмірковувати про долю батьківщини, поглядаючи на неї з голлівудських пагорбів...

— Ви знаєте, я — українець, моя дружина — італійка, а живемо ми в Америці. Для нас не проблема, де жити. Це має бути місце з чіткими та прозорими правилами гри. Інакше я не зможу годувати сім’ю. Якби Україна гарантувала своїм громадянам щось подібне, то, повірте, повернувся б не лише я. Проте це, по-друге. А по-перше, так склалося життя. Німецький табір, де сиділи мої батьки, виявився на американському боці. Я запитував у них потім, чому поїхали до Америки? «Нам було однаково куди, аби в нас більше не стріляли...»

— Якщо не заперечуєте, поговоримо про особливості інвестицій у кіногалузь. Ви завжди чітко прораховуєте прибуток у цій сфері?

— Слід сказати, що прибуток у галузі — гарантований. Тільки ніхто не знає, звідки він прийде. Тому потрібно вирахувати таку кількість кінофільмів, щоб вкладати інвестиції не в конкретне кіно, а в цілий напрям кіноіндустрії.

— За це і взялися ваші геніальні комп’ютерники?

— Вони створили одну з перших фінансових моделей кінобізнесу. Скажу вам по секрету, що я у своєму бізнесі сьогодні… найнерозумніший. Я ніколи не платитиму тому, хто дурніший за мене.

— Це ваш рецепт успіху?

— Почасти. Сьогодні мої фахівці можуть розрахувати майже все: які характеристики матиме той чи інший проект, які можливості прокату, й навіть яких режисерів залучати... Дуже важливо правильно визначити час випуску фільму. І це, повірте, зовсім не прості речі. Люди, які на мене працюють, на кінобізнесі собаку з’їли. Тільки вони можуть бачити, наскільки та чи інша комбінація може бути успішною.

— А творчі нюанси? Вони у розрахунках передбачаються?

— Не завжди. На жаль, у кіноіндустрії немає ніякого зв’язку між якістю і прибутком. Ви можете зняти прекрасне кіно, але не заробити на ньому ні копійки. Та є цілком дикі фільми, які заробляють гроші.

— Таким чином, у Голлівуді кіно вибирає математика, а не люди?

— Можна й так сказати. Ми прораховуємо фінансові ризики в кіновиробництві саме на базі розроблених нами математичних моделей. І дуже багато людей скопіювали мій бізнес.

— Фінансовий консалтинг?

— Так. З нами радяться ті, хто вкладає гроші й ризикує. Через нас проходять багатомільярдні інвестиційні програми. Адже взаємини інвесторів і кіностудій завжди складні. Останні дуже люблять чистити кишені інвесторів. Та ми дуже добре захищаємо своїх клієнтів.

— А хто вони?

— Ми про це публічно не говоримо.

«В Україні не вистачає політичної волі усвідомити важливість кіно — як власного голосу»

— Ви вже скрупульозно прорахували майбутній успіх українських «Кобзарів» у світовому прокаті?

— Тут дещо інше. Напевно, навряд чи я настільки серйозно та на довгий час захопився б якимось німецьким чи італійським проектом... І бився би головою об стінку...

— Тобто цей ризик не був закладений до вашої математичної програми?

— Наші фахівці багато попрацювали і ще будуть працювати над «Кобзарями», у проекті є багато складових, що можуть зробити фільм успішним. До проекту і до його авторів тут є інтерес. Ми щодня йдемо вперед… Але у цьому бізнесі стовідсотковіх гарантій не існує. Проаналізувати точно один продукт неможливо. У нашому світі багато ризиків, здатних знищити будь-які прогнози з приводу окремого фільму. І це не повені і землетруси, навіть не конкуренти, а руйнації держав, революції, війни, вбивства лідерів… Все те, що є «добрим харчем» для медіа. Так, політику важко закласти в якусь програму...

Сьогодні у мене особливі почуття до України. Віддаленість дала можливість відчути, коли можна так висловитися, унікальну вартість патріотизму. Якби я не жив за кордоном, то, напевно, так ніколи і не зрозумів би, наскільки українство унікальне. І об’єктивно дороге. Я мав би тільки емоції, а не глибоке знання.

Мені хочеться розповісти світу про українську історію. Адже під час Голодомору у моїх батьків загинули всі рідні. І про це треба говорити! Про це ніхто не може сказати краще, ніж кіно. Ніщо не вчить світ так, як кіно. Якби не було кіноіндустрії, світ не знав би про Голокост. Школярі сьогодні сплять на уроках, але ходять у кіно. Сьогодні це чудовий засіб говорити правду про свою історію.

От поїдьте в будь-який куточок Африки — там знають про «Список Шіндлера». Немає кращого способу розповісти світу про якусь країну, ніж показати кіно про неї. Чому Америка переконала цілий світ, що кока-кола це добре? Тому що є кіно. Чому японські дівчата змінюють розріз очей? Тому що є голлівудські акторки. Кіно сьогодні впливає навіть більше, ніж релігія. Це спосіб учити світ. На жаль, в Україні цей спосіб впливу на серце та розум нації паралізований.

— І коли ви вперше це відчули?

— Уперше говорити про кіно я поїхав в Україну у 1991 році. Моїм співрозмовником був керівник студії імені Довженка... На жаль, і тоді, і нині люди не розуміли й не розуміють, що українську кіноіндустрію потрібно з’єднати зі світовою. Адже шлях до світу кіно проходить через Голлівуд. І з цим нічого не поробиш, адже Америка на сьогоднішній день найрозвиненіша країна у сфері кіноіндустрії. Понад 90 відсотків усіх грошей, що проходять через кіноіндустрію цілого світу, проходять через Голлівуд.

Проте в Україні не вистачає політичної волі усвідомити потребу власного шляху в розвитку держави, і його складової — кіно і медіа, як власного голосу спілкування зі світом. Причому самостійного, а не запозиченого із радянського минулого.

В українських інвесторів сьогодні немає стратегічного розуміння розвитку цієї галузі. Вони зациклені на внутрішньому та російському ринку. Та це ринок, який не пов’язаний із світом. На світовий ринок не потрапляють російські картини. Російська сучасна індустрія в цілому будується на відмиванні нафтодоларів і політиці. Поодинокі вдалі проекти побудовані за голлівудськими ринковими канонами, але і це — продукт внутрішнього використання. В Україні нема зайвих грошей, щоб їх марнувати свідомо на сміття. Йти шляхом Росії? Це шлях у нікуди. А в Україні могла б народитися сучасна кіноіндустрія. От у Росії вона не може ніколи народитися, а в Україні — може.

— Чому ви так вважаєте? Вам багато фахівців зможуть заперечити...

— Де роблять американське кіно? У Голлівуді, а не на Алясці. В Каліфорнії для зйомок ідеальні кліматичні умови. Різнопланові до того ж. Адже американська зірка навряд чи поїде зніматися до холодного Пітера або до Сибіру. А в Україні також ідеальні умови. У вас є моря, гори, степи... Головне, є кваліфікований персонал, який швидко можна навчити. Що ще треба? Питання лишень у тому, хто буде власником кіноіндустрії в Україні. І на кого зрештою цей власник працюватиме — на свою та світову кіноіндустрію чи Москву?

Проте я глибоко переконаний, що у вашій країні впливові люди сьогодні більше зацікавлені в приватизації кіномайна, ніж у виробництві кіно. Тому все йде колись торованою дорогою — ви робите переважно «російське кіно», та не маєте успіху на міжнародній арені.

«Українська еліта робить усе можливе, щоб «Кобзарів» узагалі не було»

— Торік американська кіноакадемія знехтувала фільмом Оксани Байрак «Аврора». Як ви гадаєте, чому?

— До нього не поставилися серйозно. Як і до ще однієї більш ранньої «української» пропозиції — фільму Чухрая «Водій для Віри». «У нас уже є російське кіно. Навіщо ви нам пропонуєте ще одне?» — так сказали у кіноакадемії.

Єдиним українським фільмом останнього часу, який сприйняли в Америці, був «Мамай» Олеся Саніна. Комбінація режисера Саніна й оператора Михальчука — геніальна. Якщо вони продуктивно працюватимуть, то цей творчий союз спроможний змінити атмосферу в українському кіно.

— Тому, вирішивши знімати «Кобзарів», і було зроблено головні ставки саме на цей творчий тандем?

— Безумовно! Знаєте, у нас є таке прислів’я, що Голлівуд голосує за фільми «ногами». Судити, має успіх фільм чи ні, можна вже за тим, скільки людей у залі його додивилися. Отож, коли йшов «Мамай», зал залишили одиниці. Це було справжнє кіно. Українське кіно. Іншого режисера ми не шукали.

— Яка основна ідея майбутнього проекту? І як розподілені функції американської та української сторін?

— Це історія 33-го року. Розстріл кобзарів — сліпих музикантів. Голодомор — очима дитини. У проекті мав зніматися відомий американський актор українського походження, лауреат Оскара — Джек Палланс. Організація світового прокату — за нами. Частина фінансування — також. За українською стороною залишалися 14 мільйонів: чотири мільйони планувала вкласти держава і 10 мільйонів — пан Тарута. Говорили про це довго. Проте так і не змогли один одного зрозуміти. Можливо, тут відіграв роль якийсь політичний аспект? Адже бізнес можливого інвестора пов’язаний з Росією. Але, знаєте, створювати кіно про Голодомор і нічого не говорити про Росію, це все одно, що показувати Голокост, не згадавши про Німеччину. Загалом переговори затяглися і зійшли нанівець.

Якщо чесно, то створюється враження, що українська еліта робить усе можливе, аби проекту взагалі не було. Не так давно я тривалий час провів в Україні. Хотів допомогти створити кіноструктуру, яка могла б увійти до світової кіноіндустрії і сформувати прибутковий український бізнес, який, можливо, колись і буде приватизований. Та лише за мільярди, а не за копійки!..

Говорили-говорили... Президент підписав указ. Пані Білозір (тоді ще — міністр культури) підписала свій наказ… Потім подув інший вітер. Влада змінилася, все зникло…

— Тобто ви вже поставили «камінний хрест» на ідеї співробітництва з Україною?

— Ми завжди відкриті для спілкування. Проте життя таке коротке, що чекати біля моря погоди, здається, немає рації. Джек Палланс за цей час пішов із життя... Та механізм запущено. З Україною або без неї ми рано чи пізно розповімо світу цю історію. Але в рамках суто американського проекту, в якому, дуже сподіваюсь, житиме українська душа.

— Без «нового українського» бізнесу?

— На жаль.

Про кінобізнес та про себе

— Хоча я і закінчив історичний факультет Нью-Йоркського університету, мене завжди приваблювали фінансова галузь, — говорить пан Борисів. — А ще більше — сфера фінансових ризиків. Кіноіндустрія в цьому плані ідеальний варіант! Усього за одну трансакцію люди можуть заробити мільярди. За все століття існування кіно не було такого року, щоб кіноіндустрія виявилася збитковою. Голлівуд завжди заробляв і заробляє гроші. І під час війни, і під час Великої депресії... Прибутки галузі можна порівняти лише з доходами банків. Мене справді дуже цікавив фінансовий бік кіноіндустрії. Я зустрів інвесторів, котрі були готові інвестувати гроші в кіно. Проте лишень за умови точних розрахунків усіх можливих ризиків. Отже, аби розпочати свій бізнес, мені потрібно було математично довести своїм майбутнім партнерам, що фінансовий ризик вигідно перевести в кіноінвестиції. Тоді я набрав талановитих хлопців і почав скрупульозно аналізувати фінансовий бік кінобізнесу. Це був початок 80-х.

Однак, аналізуючи фінансовий бік кінобізнесу, я зрозумів й інше — ніколи не можна сказати напевно, що той чи інший проект принесе прибуток конкретному інвесторові. Не кажучи вже про мережі прокату. Власники кінотеатрів узагалі мають збитки. Може, вам це здаватиметься банальним, але вони продають поп-корн — і на цьому заробляють. Просто продають поп-корн, а ще цукерки й всіляку смакоту. На цьому вони мають прибуток до 300%! Представники цього бізнесу часто кажуть: ми не прокатники кіно — ми продавці цукерок. Притому дуже дорогих цукерок. А кіно просто заманює до нас покупців. Це й є фінансова динаміка кінопрокату. Та якщо люди хоч один день не прийдуть у кіно, тоді серйозні збитки. Наприклад, у день убивства Кеннеді Америка була прикута до екранів телевізорів. Тоді кінотеатри зазнали просто шалених збитків.