Кохання Франка

Цьогоріч відзначаємо три дати, пов'язані з Іваном Яковичем Франком: 160 років від дня народження геніального українського поета, прозаїка, драматурга, публіциста, вченого; 100 років від дня його смерті; 120 років відтоді, як побачила світ славетна поетична збірка "Зів'яле листя".

Свого часу ця книжка стала для багатьох і одкровенням, і відкриттям, і навіть скандалом. Після "Зів'ялого листя", як відомо, Франко мало не виправдовувався перед критиками: "Який я декадент?.."

Творча спадщина Франка, так само як і його особистість і приватне життя, незмінно викликають цікавість шанувальників таланту Каменяра. Один з найвідоміших дослідників його творчості Роман Горак, поринувши у франкіану, живе в ній уже багато років. Разом з Ярославом Гнатівим Роман Горак написав 12-томну біографію Каменяра. Пан Роман з 1993-го - директор Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. Його перу належить одна з найвідоміших книжок про Франка - повість-есе "Тричі мені являлася любов". На сторінках оживає Франко без цензури і без бронзи: у його ліричних і драматичних взаєминах з жінками - Ольгою Хоружинською, Юзефою Дзвонковською, Целіною Зигмунтовською, Уляною Кравченко, Ольгою Рошкевич... Назву книжці дав однойменний вірш Франка з третього жмутку "Зів'ялого листя". А поштовхом до написання став один з листів Франка до свого товариша Агатангела Кримського.

Роман Горак

- Пане Романе, як змінилися (чи не змінилися) з плином часу ваші погляди на Франкову збірку "Зів'яле листя"? Чим вона є в загальному творчому доробку Івана Яковича? Адже, як відомо, саме через неї його називали "декадентом".

- Ще років сорок тому я написав роман "Велике червоне сонце". У ньому порушив одну з проблем - Франко не такий, яким ми бачили його досі. Весь час цю постать обтинали, прагнули вмостити у прокрустове ложе, а він був людиною - любив і мав проблеми в цьому питанні.

Оскільки тоді Франка подавали як революціонера, який гатить по скалі, бажаючи її розбити, або який готує прихід більшовизму на наші землі, то книжка була приречена на невихід. Тому кілька розділів, які в Інституті літератури означили "нормальними", я й оформив у книжку "Тричі мені являлася любов".

Написав її великою мірою на основі листа Франка до Агатангела Кримського. Як з'явився цей лист? 1898 року святкували низку дат: 50-річчя скасування кріпосного права, 30-річчя заснування "Просвіти", 25-річчя створення НТШ (Наукового товариства імені Т.Шевченка), 250-річчя від початку національно-визвольної боротьби під проводом Б.Хмельницького і 100-річчя відтоді, як вийшла "Енеїда" Котляревського.

Від усіх церемоній І.Франко, який багато зробив для висвітлення цих питань, був відсторонений. Це дуже обурило академіків (так тоді називали студентів), і вони вирішили видати збірник "Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності складають українсько-руські письменники".

Тепер таку книжку собі в пошанування готує кожен фермер, а тоді вона була новим, рідкісним явищем. Студенти шукали, кого попросити написати вступне слово. Адже українська інтелігенція відвернулася від Франка за статтю "Дещо про себе самого", а польська - за "Поет зради".

Звичайно, найкраще Каменяра знав Василь Щурат, але він теж не ладнав з письменником, бо відразу після виходу "Зів'ялого листя" сказав, що, аналізуючи нові течії в європейській літературі, зауважив схильність поета до декадентства, про що свідчить саме ця збірка.

Франка ці слова глибоко вразили. І він тоді відповів відомим віршем "Декадент". Зрештою, академіки знайшли Кримського і попросили його якнайшвидше написати вступне слово. Він, не маючи часу вишукувати цікаву інформацію, звернувся до Франка із запитанням: чому в збірці "Зів'яле листя" з'явився вірш "Тричі мені являлася любов"?

Письменник уникав відповіді, але через невідступність Кримського вже майже перед ювілеєм написав: "Значний вплив на моє життя, а значить, також на мою літературу мали мої зносини з жіноцтвом…". І розповів про своє кохання.

Що ж до моїх поглядів на збірку "Зів'яле листя", то не можу сказати про якісь суттєві зміни у сприйнятті. Лише все глибше проймають юнацький запал Франка, його страждання й біль. Ми завжди знаходимо в таких випадках розраду в любові, а він постійно був у її пошуках.

Але саме в муках і народилося "Зів'яле листя", яке дуже вразило тодішню інтелігенцію. Це були зовсім інші вірші. Щоб зрозуміти, яку поезію Франко писав раніше, треба читати літературну продукцію, від якої за живіт брався і сміявся сам Михайло Коцюбинський.

Зрозуміла річ, що коли вийшла його збірка, всіх цікавило, хто ж є ліричними героями? Підозра впала на автора, однак він одразу застеріг від такої думки. У передмові до видання завуалював історію. Написав, ніби йому потрапив до рук щоденник самогубця. У ньому розповідалося про закоханого хлопця-романтика, геть непрактичного, який дістав від дівчини відмову, а потім з розпуки пустив собі кулю в лоба.

Франка буцімто вразили ці почуття, і він вирішив передати їх у збірці. Але в другому виданні "Зів'ялого листя" письменник зізнався, що перша передмова була камуфляжем, що автобіографічність віршів очевидна.

- У вашій повісті-есе "Тричі мені являлася любов" змальовано постаті чудових жінок, які супроводжували Івана Яковича в його житті. Серед них, наприклад, Ольга Рошкевич. До речі, ви пишете, що 14 листів Рошкевич до Франка не були свого часу надруковані й лишилися в архіві Михайла Возняка (рукописний відділ бібліотеки Стефаника у Львові). Яка доля цих листів? Яке взагалі значення - творче, світоглядне, інтимне - мала Ольга Рошкевич у житті Франка, коли дивитися на історію їхніх взаємин з позиції дня нинішнього?

- Насамперед, це була перша жінка в житті Івана Франка. Він закохався в неї, ще коли був студентом Дрогобицької гімназії. Ольга - дочка священика з села Лолин на Франківщині. Ця любов тривала десять років і мала великий вплив на письменника. Вона змучила його. Її батьки спочатку були схильні видати дочку заміж, але після процесів 1877–1878 рр. передумали.

На їхню позицію вимушена була пристати й Ольга.

Доля тогочасних жінок, а ще й з того кола, що Рошкевич, була цілком визначена - кухня, діти, церква. Вони перебували виключно в ласці свого чоловіка. А Франко не міг забезпечити дружині хороші умови. Його гнали з багатьох робіт. Тому Ольга Рошкевич, розуміючи ситуацію, вийшла заміж за Володимира Озаркевича, проте фіктивно. Писала Франкові, що ділила хату навпіл і про почуття з чоловіком не розмовляла. Вона була віддана Іванові. Уявіть собі, разом з Озаркевичем прибуток з обробітку землі надсилала Павликові й Франкові, аби ті розвивали українську пресу. Із часом Ольга побачила, що її чоловік усе терпить - і полюбила його.

Ольга Рошкевич

Однак її життя теж не склалося. За те, що Озаркевич підтримував зв'язки з Франком, був народовцем, він завжди отримував парафії подалі від центру. Помалу провінційне життя поглинуло Ольгу. А вона ж раніше перекладала Золя, писала праці, вступала в товариства.

Відомо, що після смерті чоловіка Рошкевич жила в сестри Михайлини, перебивалася по галицьких околицях…

В останні дні життя Франка вона була неподалік від нього - в домі Величків. Іван дуже просив її про зустріч. Та Ольга не прийшла. Пізніше пояснювала, що не могла дивитися на руки, які її обнімали… Вона хотіла залишити його в своїй пам'яті юним.

Багато хто зауважив, що, коли похоронна процесія йшла повз її вікна, вона відслонила фіранку і перехрестила Івана на вічний спочинок…

Що ж до листів Рошкевич до Франка, то вони зберігаються в рукописному відділі бібліотеки Стефаника. Я використовував їх у своїх працях. І одного разу мене звинуватили, що цитованого мною епістолярію начебто не існує. Мені нічого не залишалося, як опублікувати ті листи.

Дозволю собі торкнутися теми, що мені дуже болить.

Зазвичай друкується епістолярій Франка до когось і не подається голосу його опонентів: Бориса Грінченка, Лесі Українки, Михайла Драгоманова. Дві з половиною тисячі листів лежать мертвим вантажем. Багато з них німецькою і польською мовами, писані чорнилом, що із часом вицвітає.

І хто збирається їх рятувати? А без таких листів знаємо Франка лише наполовину!

- Ще одна постать у жіночій галереї - Юзефа Дзвонковська, про яку ви теж чудово пишете у книжці. Наскільки близькі чи далекі одне від одного були Іван і Юзефа? Власне, чому Юзефа відмовила Іванові Яковичу і так і не стала його дружиною?

- Полька Юзефа Дзвонковська була в центрі уваги польської молодої інтелігенції. Саме через поляків-інтелігентів, що жили, як і Юзефа, в Станіславі, Франко зацікавився нею, а пізніше й познайомився. Його вразила бідність, в якій жила ця аристократка. Він знав велике поле, з обробітку якого можна було б отримувати дохід, і запропонував її матері залучити до роботи на ньому ще й Павликів. Думав, що вдень вони працюватимуть, а ввечері вестимуть розмови на літературні теми.

Її мати спершу ніби погодилася. Навіть був момент, коли Франко попросив руки Юзефи. Та поволі, знайомлячись з Дзвонковською, її середовищем, він розумів, що є і національна розрізненість, і соціальна прірва. Зрештою, це підтвердила своєю відмовою й Юзефа. Радянські літературознавці, аби не образити поляків, дуже делікатно писали, що Дзвонковська відчувала початок сухот, а тому не хотіла себе зв'язувати з Франком. Та у вірші поета, написаного в болю, читаємо інше: "Я й забув, що то осінь холодна… Я й забув, що то смерті пора… Я й забув, що ти кров благородна… Що між нами безодня стара. Що між нами народнії сльози. Що любиться нам зовсім не слід. Я й забув, що столітні погрози відлучили від мого твій рід".

Відомо, що Юзефа була похована в Івано-Франківську. Та через те, що на цьому цвинтарі були могили і січових стрільців, і діячів ЗУНР, радянська влада його знищила. Кілька років тому польська громада відновила пам'ятку, щоправда, не в тому місці і з іншим написом.

- Деякі Франкові сучасники вважали, що "Зів'яле листя" свою появою буцімто завдячує Целіні Зигмунтовській. Наскільки об'єктивне таке твердження, і яка роль вже цієї жінки у житті й творчій долі Франка?

- Іван Франко в передмові до другого видання вказав, що ліричним героєм є він, однак не зізнався, під чиїм впливом написано вірші. Тому дослідники довго дошукувалися імені коханої жінки.

Громадськість могла би знати, хто це, на 10-ті роковини смерті Франка. Тоді НТШ вирішило створити музей письменника, який і став базою нинішнього музею Франка у Львові. Тоді якраз повернувся з російського полону син письменника Тарас і, виконуючи батьків заповіт, передав товариству стіл і бібліотеку. Було звернення до громадськості з проханням приносити пам'ятні речі. Якось прийшла скромна жінка. Її обличчя все ще зберігало колишню вроду. То була Целіна Зигмунтовська. Вона віддала листи Франка до неї. Іван Труш, який саме чергував в НТШ, вважав, що тримає в руках таємницю "Зів'ялого листя", і захотів її, звісно, донести до суспільства. Однак редакційна рада відмовилася публікувати епістолярій - от не бажала бачити Франка зовсім іншого, і край!

Тоді відбувся своєрідний "суд", який очолив Василь Щурат. Я не знаю, де ці листи, але Щурат коротко описав їх зміст у своєму записнику, згадуючи про засідання редакційної ради.

Ім'я ж Целіни стало відоме 1937-го. Минало 20 років від дня смерті Івана Франка, й у пресі написали, що Марія Білецька стверджує, ніби вірш у "Зів'ялому листі" присвячено її сестрі Ользі Білинській, а отже - й уся збірка. Арбітром мусив виступити Михайло Возняк: він твердо сказав, що вірш - про Зигмунтовську. На підтвердження навів уже згадуваний мною лист Франка до Кримського.

Целіна Журовська Рисунок невідомого художника

Отже, сам Франко твердить, що найбільший вплив на появу "Зів'ялого листя" мала саме Целіна. Звичайно, потім з'ясувалося, що у збірці є вірші, пов'язані й з іншими жінками: Ольгою Білинською, Ольгою Рошкевич...

Громадськість, дізнавшись, що основною ліричною героїнею збірки є Зигмунтовська, була дуже здивована. Багато хто й подумати не міг, що Франко мав почуття до корисливої міщанки. Про її меркантильність читаємо в нещодавно виданій книжці спогадів Франкового племінника Василя - вона разом з дітьми перебувала буквально на утриманні в письменника, в якого в самого було скрутне становище. А почуттів Франка вона не розділяла.

Целіна Зигмунтовська, 1896 р.

- Назва вашої книжки "Тричі мені являлася любов" - то поетичний рядок Франка. Та якщо окинути життя Франка оком біографа, то, очевидно, любов йому являлася далеко не тричі, адже було більше захоплень… І, можливо, серед таких є досі маловідомі жінки?

- Після появи книжки мене зробили спеціалістом з Франкової любові. Приходило безліч людей, в основному "дітей" тих, хто начебто мав із письменником стосунки. Я вів рахунок до сімнадцяти… А потім побачив, що це просто бажання погрітися у славі генія. Один товариш доказує мені, що Ольга Рошкевич не була першою любов'ю Івана. Є багато спогадів про різних жінок, але Франко таких свідчень не залишив, тому я вагаюся щодо їх правдивості.

Сам поет у листі до Кримського пише, що після Ольги Рошкевич на нього мала вплив письменниця Уляна Кравченко. Був випадок, коли вранці вона дала згоду бути дружиною Франка, а вже ввечері забрала свої слова назад. Пояснювала, що замилування творчістю - це одне, а коли уявила, що вимріяний поет цілими днями ходитиме перед очима, то передумала.

Була ще молода вчителька Климентія Попович. Але Франкове серце не прихилилося до неї. А Ольга з відомого роду Білинських, яка також працювала вчителькою в селі Цішки біля Олеська, бідна, навіть весільну сукню пошила - однак не склалося…

Було ще кілька захоплень, але я прагнув закцентувати увагу на жінках, які мали значний вплив на літературну діяльність Івана Франка.

- Не можна обійти в галереї "Зів'ялого листя" ще одну жіночу постать - Ольгу Хоружинську. Як зав'язалися їхні стосунки, адже це трапилося саме в Києві? Як ви вважаєте, стосунки Хоружинської і Франка - то було чисте кохання чи, можливо, справді союз, який нібито об'єднував дві частини України в очах сучасників?

- 1885 року Франко разом із групою галичан поїхав до Києва, щоб загітувати киян на створення журналу. Звідти збирався до Канева подивитися на нововстановлений хрест на могилі Тараса Шевченка. Журнал створити не вдалося, і до Канева Франко чомусь так і не поїхав. Натомість познайомився з Ольгою Хоружинською. І цього року ми святкуємо ще й 130-річчя одруження Франка. Тоді з'явився дуже цікавий вірш "Моїй дружині". А вже 1887-го виходить у світ збірка "З вершин і низин" з присвятою Ользі, яка фактично й зробила його Франком, поставила поруч, як писали тоді газети, з Шевченком.

Щодо почуттів Франка - то він сам написав до Кримського, що одружився з Ольгою не з любові, а з поваги. Неприємно, що цей лист інтерпретують дуже категорично, накладаючи на всю історію стосунків. Мені очевидно, що слова написано в знервуванні. Ми часто можемо так говорити, а потім каємося.

Щодо любові Ольги, то, безумовно, вона була йому віддана. Хоружинська мала дворянське виховання, закінчила Харківський інститут шляхетних дівчат. Одна її сестра вийшла заміж за майбутнього директора колегії Галагана в Києві, інша - за директора банку. А Ольга заявила, що поєднає своє життя з убогим Франком. У сім'ї здійняли ґвалт, що вона не знає, як це жити на Галичині, не володіє українською мовою, животітиме в скруті. Навіть сестра Антоніна поїхала з Ольгою на Галичину, щоб продемонструвати, яке майбутнє її чекає.

Але Хоружинська поставила ультиматум: Франко або монастир!

Звичайно, вона їхала з великими надіями, що включиться в громадське життя, помалу налагодиться матеріальне становище. Та згодом "відкиненість" чоловіка інтелігентами, нелюдське ставлення до Франків, постійна скрута - все це її доїдало. Смерть сина Андрія остаточно збила її з ніг - вона потрапила в лікарню для душевнохворих. Франко дуже жалів її, відвідував.

Іван Франко і Ольга Хоружинська. Шлюбна світлина. 1886 р.

- Минуло вже багато часу з моменту виходу Франкової статті "Поет зради", яка обурила польських шовіністів. Як ви вважаєте, наскільки щирим чи, можливо, вже занадто емоційним був Франко у цьому тексті, після якого вслід йому плювали, кидали каміння, навіть висилали шнурок, щоб повісився?

- Думаю, Франко писав щиро, однак його не зрозуміли. Він засуджував валенродизм, виведений Міцкевичем. Попри це вважав поета генієм польського народу. Поляки з обуренням сприйняли статтю "Поет зради" для німецького видання Die Zeit. Та я вважаю, що Франко дуже тонко підмітив польську політику щодо українців, подвійну мораль: стогнали, що пригнічені імперіями, і водночас давили галичан.

Я опублікував листування Франка з Die Zeit. З нього видно, що для поета настали жахливі часи. Франко тоді жив на вул. Чупринки у будинку №10 неподалік від поліції і мусив виїхати з помешкання, бо його вікна й двері обмазували лайном, вивішували й спалювали опудала, вмикали гучно музику. А поліціянти на всі ті витівки не зважали.

Стефаник розповідав, що коли приїхав до Франка просто прогулятися, то, прямуючи до Стрийського парку, був Іванові Яковичу за охоронця.

- Після смерті Франка Ольгу Хоружинську кликали жити в радянську Україну. Чому вона відмовилася? То була громадсько-політична позиція чи, можливо, просто вже не стало сил змінити місце проживання? Чи відоме вам ставлення Хоружинської до радянської влади, адже свою персональну пенсію вона отримувала з Харкова від радянського уряду?

- Щодо пенсії. Це типова легенда. В уряді Мартоса керівником управління преси й інформації, держсекретарем був Іван Лизанівський. Він же працював і у видавництві "Рух". Саме завдяки йому вийшли томи І.Франка, О.Кобилянської, В.Стефаника. За видані праці гонорар платили щомісячно, і це були великі гроші. Ольга Кобилянська купила за них будинок у Чернівцях, де тепер її музей.

Ольга Хоружинська була зі зросійщеної сім'ї, але відчувала українське коріння. Вона жахливо ставилася до радянської влади. Терпіти не могла Сталіна, та всі її різкі виступи проти нього тодішня влада розцінювала як слова психічно хворої. Коли на поріг хати ступив Олександр Корнійчук, то вона мало не прогнала його. Почувши про голод у великій Україні, була однією з ініціаторів допомоги голодуючим. Хотіла навіть виїхати з власного будинку. Приміщення було фактично перетворено на червоний агітаційний куток. Вона писала духівникові, що спалить будинок, бо в ньому ходять люди, які не гідні вступати в сліди Франка…

Фрагменти з книжки

"У 1900 році їй виповнилось 36 років. Важке життя, постійне нервове напруження порушило психіку Ольги. Вона починає боятися людей, ставиться до них з недовірою, чуючи з кутків шипіння, бачачи очі, сповнені ненависті. Де ті коні, ті білі коні? Цокіт їх підків починає переслідувати її. Коні б'ють копитами по бруківці… Навколо привиди і приблуди. Одні маски…

"У мене клопіт, - писав восени цього року Франко А.Кримському, - моя жінка тяжко недужа. В неї літом була руптура, яку оперовано щасливо, а тепер проявилось божевілля… Сей останній припадок у зв'язку з тисячами інших страшенно прибив мене, і я іноді й сам почуваю страх, що збожеволію…"

Леся Українка під час поїздки в гори до Ольги Кобилянської 28 квітня 1901 року писала з Чернівців додому: "Бачила я Ольгу Франкову, Вона мені здалась більш-менш такою, як завжди, т.е. говорила в такому стилі, як і Антонина Федорівна потрапить при всій своїй нормальності.

11 травня того року Леся Українка просить сестру О.Косач: "Піди, будь ласка, до Трегубова і скажи йому, що я застала Ольгу Федорівну здоровішою, ніж сподівалась, і вона зробила на мене враження таке, як завжди".

Справді, хвороба деколи відступає, і Ольга знову при дітях, знову допомагає чоловікові в роботі…"

Франко радіє, що Ольга відважилась через кордон подати йому руку і поділяти його трудне самотнє життя. "Як ви представляєте собі наше остаточне подруженє? Коли? Як? А поперед всего, чи і коли ви бажали б собі мого приїзду до Києва? Скажіть, не запиняючись, бо отсе вже зима йде, а я думаю, що з початком 1886 року, починаючи 30-й рік життя, я міг би й почати й нове житє, родинне…"

Ольга не відповідає. Як написати йому, що всі навколо її відмовляють… А якщо й справді вона не зможе бути Франкові помічником, соратником, другом? Не витримає. Що сказати йому? Що страшно? Що страшно перед невідомим? Чи сказати просто - "ні"? Зранити і без цього зранене серце? Зрештою, він хоче, щоб вона, Ольга, була його дружиною. Значить, він вірить в неї. Як бути?

"Коли, впрочім, - пише їй Франко 24 листопада 1885 року, - писане чинить Вам так велику і неодолиму прикрість, то я звільняю Вас від обов'язку відписувати на мої листи; тільки будьте ласкаві сказати Єлисею Капріяновичу, а він мені відповість, і будете мати спокій".

Якби він знав, що коїлося тоді з нею… Вона просить його почекати. До червня. У червні вони зможуть побратися.

"Те, що Ви нашу свадьбу відкладаєте на дінь місяць, Мені дуже сподобалось", - згоджується він з рішенням Ольги. Справді, гарна пора, можна і Україну побачити краще, ніж зимою. Можна трохи "заробити грошенят". Все буде добре, от тільки не треба мовчати. Потрібно писати кожен день до нього листи. Нехай це буде її обов'язок. Йому від цих листів добре. Ну й справді, докоряє їй Франко, як розцінити ту мовчанку, та ще й після листів, котрі починалися словами "Любезный Друг"? Хіба немає про що говорити? Адже ж весілля у червні, а скільки невиясненого! Хіба вона, Ольга, мала дівчинка чи дитина, котрій кортить мати на собі шлюбну білу сукню і зелений вінок, "а котрій зовсім рівно душне те, кому при тій оказії подає руку і що він опісля з тою рукою зробить… Невже ж таки… Вас зовсім успокоїли мої попередні листи, помимо того, що в них осталося дуже багато непроясненого і не зведеного в гармонію? Чи, може, Ви так і читали їх, що сего недобачили?"

Як пояснити йому, що все це не так? Досить. Вона сама скаже своє слово. Ні до кого потім не матиме претензій. Вона заявила, що все обдумала, зважила і не відступить від даного слова бути дружиною Франка. Все!