Кохай або помри! Москва упоперек Берліна і Кана

Якщо на найпрестижніших кіноконкурсах світу останнім часом явно намітилася мода на соціально-політичне кіно, то поки що не найавторитетніший Московський кінофестиваль зібрав цього літа фільми, які розповідають переважно про давно відомі альтернативи інтимного життя людей: любить — не любить, плюне — поцілує, сонцем назве — до дідька пошле. Втім, ті ж самі акценти домінували і в позаконкурсних програмах, окрім документальної обойми «Вільна думка». То, може, просто ММКФ точно вловив загальну тенденцію у світовому кіно — чергова рятівна «втеча в інтим»? Принаймні один із «композиторів» програм XXVIII ММКФ, мотивуючи добір для огляду, висловився так: «Ми робитимемо фестиваль упоперек Берліна і Кана». Так і сталося.

Депардьє вже не Бульба?

Але спочатку «позапрограмний» сюжет ММКФ... Жерар Депардьє, як відомо, приїхав до Москви для отримання призу фестивалю «Вірю!» за досягнення вершин акторської майстерності і відданість традиціям школи Станіславського. На початку месьє Депардьє довго говорив про свою любов до великої російської культури загалом і до Станіславського зокрема. Його головний проект на найближчий час — зйомки в масштабній французькій екранізації «Братів Карамазових». Пам’ятаючи про аналогічні торішні одкровення актора, тільки на адресу України (Гоголя і «Тараса Бульби»), спецкор «ДТ» вже заготував уточнюючі запитання, але його випередили жваві московські журналісти: «А як же «Бульба»? І що з вашими виноградниками у Криму?» Депардьє відповів коротко: «У мене склалися добрі стосунки з українськими президентами Кучмою і Ющенком. Однак жодна зі справ в Україні так і не зрушила з місця. Гадаю, все закінчилося нічим...»

Ось тут автору цих рядків і вдалося вставити свої розчаровані «п’ять копійок». Висловивши надію на те, що журі з премій ім. Станіславського врахувало у своєму теперішньому рішенні нагородити актора блискуче виконання Жераром Депардьє головної ролі в рекламному ролику українського мобільного зв’язку, я запитав: «То що, Депардьє-Бульби не буде? Втім, чесно кажучи, у нас не всіх така новина засмутить. Чи знаєте ви, що один відомий український режисер навіть привселюдно заприсягся оголосити голодування, аж до летального кінця, якщо якийсь француз дозволить собі зіграти роль символа нації. А якийсь поляк поставить таку картину. Чи вплинуло це на вашу відмову від наміру брати участь у фільмі за Гоголем?» Депардьє сміявся, ще не дослухавши до кінця перекладачку: «Я чув про такого вашого режисера і його протест! Та-ак... І це, звісно, відіграло свою негативну роль у моєму рішенні. Навіщо мені нав’язуватися? Та й кіно у вас не настільки розвинене, як у Росії. Хоч я поки що не розрізняю культур України і Росії. І для мене Гоголь — російський письменник». Кінець цитати.

Мабуть, даремно один наш президент подарував зарозумілому французові фоліант «Україна — не Росія», а інший у себе вдома демонстрував національно-трипільську кераміку. Не буде в нас (чи в поляків із французами?) міжнародної копродукції за «Бульбою» — із Депардьє у головній ролі.

Життя з переляку?

А тепер про те, що все-таки було...

Здавалося б, трюїзм: у світі немає нікого, крім чоловіків та жінок, і нічого важливішого, ніж їхні стосунки. Майже все мистецтво про це, та й значна частина життя «про те». Однак мистецтво кіно далеко не завжди фокусувалося на тому, що умовно заведено позначати терміном «кохання». Інколи лірика (як, скажімо, і політика у дні ЧС з футболу) ніби відступала на другий план світових кінематографічних інтересів, але нині, вочевидь, настав час чергового різкого «відкоту» до інтимного. Самі лише назви нових стрічок із програм теперішнього ММКФ чого варті: тут на всі заставки, як заклинання, відміняється заповітне слівце: «Самурай, якого я кохала» (Японія), «Сучасне кохання» (Австралія), «Кохання» (Сербія), «Витончене мистецтво кохання» (Італія), «Освідчення у коханні» (Росія), «Діагноз: кохання» (Румунія) тощо. Крім того, про те ж саме: «Секс і більше нічого» (Угорщина), «Ніхто не знає про секс» (Росія), «Стогони серця» (Іспанія), «Серце, що б’ється у темряві» (Японія), «Красуня і покидьок» (Фінляндія), «FRANZ+POLINA» (Росія), «Лід і полум’я» (Італія)... Звісно, далеко не завжди маніфестація ніжних почуттів починалася вже з назви стрічки, але навіть авторитетні метри цієї теми, які репрезентували одночасно і батьківщину кіно, і, так би мовити, метрополію амурного боку життя, не втрималися від прямих установок на тему вже в титулах своїх останніх робіт. Так, класик інтелігентського повороту теми Клод Лелюш привіз на позаконкурсний показ ММКФ свою новітню версію «Чоловіка і жінки» — «Безстрашне кохання». Відповідно до свого зовсім близького сімдесятиріччя, автор тут зацікавлено аналізує мотиви, якими керуються молода дівчина і підстаркуватий шансоньє — спочатку на шляху до спільного ліжка, а потім урізнобіч. А інший французький метр, 67-річний Бертран Бліє, свою конкурсну стрічку озаглавив воістину сакраментальним для амурної геронтології запитанням: «Чому ти мене кохаєш?» («Скільки ти коштуєш?»). Ідеться про владну жіночність у плоті Моніки Беллуччі, яка що хоче, те й ліпить із себе та чоловічого оточення.

Витончена, хоча й трохи застаріла притча Бліє на XXVIII ММКФ цілком заслужено одержала «Срібного Георгія» за кращу режисерську роботу. Цікаво, що при цьому Гран-прі «Золотий Георгій» дістався фільму Османа Каріма зі Швеції «Про Сару». Звісно ж, означена Сара у стрічці постає виключно в пошуках кохання, але вже ніби за зустрічним вектором: від феміністської пихи, що загрожує жіночою самотністю, до простого жіночого щастя з простим чорношкірим чоловіком, які саме й славляться тим, що зовсім навіть не прості, а особливі...

Пошуки авторитетного експерта з нових поворотів старої теми привели автора цих рядків до одного з героїв ММКФ, Бертрана Бліє, який ексклюзивно й повідав: «Жінки завжди мали владу над чоловіками, і чоловіки завжди жили заради жінок. Навіть тоді, коли вважали, що це не так. Тож немає нічого нового у співвідношенні статей. Ось тільки люди протягом останніх десятиліть стали менш вільними у коханні… ( і це попри нинішній розгул сексуальних звичаїв?!! — Авт.). Сьогодні над коханням і сексом домінує страх. Люди бояться сексу, бояться серйозних стосунків, бояться СНІДу, бояться ЗМІ — всім світом інтимного керує страх. Люди не бояться сьогодні тільки мати дітей. Однак і в цьому для мене є загадка. У Франції за останніх три-п’ять років спостерігається справжній baby boom, причому в центрі його — жінки за сорок років. Вони ніби бояться, що буде пізно, і заводять і одного, і двох, і більше дітей».

Отже, зумисно чи ні, але XXVIII ММКФ діагностував, як на мене, повсюдне посилення потягу до самовідтворення (і сексу-кохання як прелюдії до цього). Природна реакція на глобальні загрози — глобальна ж відповідь заради самозбереження. Так, напевне, і триває наше буття донині — з переляку.

Дме зюйд-ост

А ще одна, вже відзначена мною на сторінках «ДТ», тенденція — гендерне домінування жіночих образів у переважній більшості кіносюжетів. В угорських «Родичах» Іштвана Сабо саме дружина героя, здатна тонко відчувати, є єдиною противагою для його невблаганного сповзання у корупційне болото. У британських «Уроках водіння» Джеремі Брока симпатичного руденького тінейджера долучає до принад буття мудра й екстравагантна літня акторка (приз «Срібний Георгій» акторці Джулії Уотерс за краще виконання жіночої ролі, спеціальний приз журі, приз журі російської кінокритики і приз глядацьких симпатій фільму). А у філіппінській «Букмекерші» Джефрі Джетуріана (приз за кращий фільм за версією ФІПРЕССІ) мозаїчний напівдокументальний сюжет зводить до єдиної ідеї саме соковитий жіночий образ збирачки ставок на все що завгодно, зрештою — на право жити. Та й переможцем конкурсу молодих авторів («Перспективи») виявилася картина з Узбекистану «Чашма», в якій режисер Йолкін Туйчієв вибудовує розповідь на місцевому суто жіночому обряді: перед весіллям наречена має здійснити ритуальне обмивання у джерелі й ніби очиститися перед своєю новою сімейною роллю. Що вже казати про залітні фільми, які до ММКФ брали участь в інших конкурсах? Позаконкурсним фільмом закриття стала остання картина Педро Альмодовара «Повернення», яка за місяць до того мала прем’єру в Кані, — воістину суверенне і самодостатнє «жіноче царство» (причому як живих жінок, так і мертвих), де одного з двох чоловіків, котрі з’являються у кадрі, буде вбито, а іншого — безсоромно ошукано.

Панорама сучасного світового кіно, представлена на цьогорічному ММКФ, засвідчила також, що поза кінематографом, по житті, сьогодні очевидно: південний схід світу активно мігрує на північний захід глобуса й інтегрується у європейську культуру. Причому це вже не так черговий напад «орієнтальної» моди, як справжнісінький синтез культур. Тепер уже очевидно, що церемонія відкриття XXVIII ММКФ фільмом «Клятва» Чена Кайге і почесний приз його автору — цілком програмний хід. У російському кіно нині повно азійських мотивів. Так, витончено стилізований «Нанкінський пейзаж» колишнього білоруського режисера Валерія Рубінчика (спецприз Федерації кіноклубів Росії) грунтується на досить оригінальній ідеї: якийсь ідеалізований, уявний, ігровий «Китай» у темні сталінські часи подається як уявний прихисток для всіх скривджених і скорбних душ. А «Гра в шиндай» Андрія Розумовського — це гра в «Японію» нових росіян, які казяться з жиру. В італійській конкурсній стрічці «Лід і полум’я» Умберто Маріїно аж ніяк не випадково, гадаю, безоглядна пристрасть жінки як такої дається в образі іммігрантки саме з Північної Африки. Так само, як і сюжет фільму-чемпіона («Про Сару») цілком програмно розповідає про африканця як найдостойнішого партнера для розкріпаченої шведки: режисер фільму Осман Карім сам звідти — з Уганди.

Німецький конкурсний фільм «Страхування життя» — цілком кафкіанська робота про Справу, яка пожирає особисте життя («Срібний Георгій» за краще виконання чоловічої ролі актору Йєнсу Карцеру і спецдиплом журі російської кінокритики), — це дебют... турецького режисера Бюлента Акінчі. А дотепну бельгійську сатиру на ТВ-ігри з рекламою й соціологією «Як усі» поставив відомий нам за стрічкою «Закоханий Том» знову ж таки бельгійський режисер П’єр-Поль Рендерс, але головний сюжетний прикол саме в тому, про що ми й кажемо: найрепрезентативнішим французом соціологи визначають Джаліля, уродженця Марокко. А Австрію та її національну гордість — віденського художника-модерніста Густава Клімта — на цьому ММКФ репрезентував фільм «Клімт» (спецприз Федерації кіноклубів Росії) і особисто його автор, знаменитий чилійський кінорежисер-експериментатор Рауль Руїс. І таке інше. Глобалізацію й інтернаціоналізацію світу не спинити. Хіба що крадькома пускати під укіс її окремі «ешелони»...

Під знаком F

На загальну думку, програма теперішнього ММКФ виявилася навдивовижу рівною за якістю представлених робіт. Інша річ, що цю якість деякі суворі (переважно московські) критики оцінили як невисоку. Мені ж вона здається досить достойною і навіть завидною. Як і багато іншого в теперішній російській кінематографії. Як було оголошено на вищезгаданій прес-конференції Депардьє, у Росії нині у виробництві 200 фільмів! А рік тому йшлося про «якісь» сто назв. А на круглому столі місцевих кінопродюсерів вони оприлюднили цифри виторгу від національної продукції за минулий рік — 35% від валу! І це, між іншим, без жодних обмежувальних квот на імпортні картини, в умовах чесної творчої конкуренції гарного кіно з іще кращим. У нас, як завжди, все навпаки: вже давно існує закон про 30-відсоткову примусову квоту нацпродукту на екрані, а ось власне «продукт»... Самі знаєте.

На цьому фестивалі довелося також уперше дізнатися, що відомий критик Андрій Плахов із минулого року очолює найавторитетнішу міжнародну Асоціацію кінопреси — ще один незаперечний знак міжнародного визнання нового російського кіно. Тим часом українці навіть не входять до складу ФІПРЕССІ, хоча претензії на це були ще років десять тому. У рамках XXVIII ММКФ відбулася презентація книжки критика Плахова «Під знаком F. Кінофестивалі» — спроби осмислити роль кінофестивалю як вітрини сучасного кіно. До того ж фестивальний кіноприлавок Будинку кіно взагалі тріщав від нових цікавих книжок про кінематограф — російська кінодумка так і нуртує. Українські критика й кінознавство, на жаль, ніколи цим не могли похвалитися, а тепер — і поготів. Ні, похвалитися (та ще й як!) ми можемо, ось тільки виключно «роздутими», уявними досягненнями. Залишається тільки заздрити російському кіно на всіх його рівнях...

Ось і думається мені мимоволі «під знаком F.»: як би це нам поставитися до «чужої корови» (себто досвіду ММКФ) як до найближчого і, безперечно, успішного прикладу відродження національного кіно? І позбутись нарешті квазіпатріотичного пустопорожнього пафосу, який так насмішив Депардьє й за яким — банальна культурна заздрість невдах і нездар. Як би це нам скинути нарешті тягар ура-патріотичної мітингівщини й гуманітарної «зобов’язалівки», яка з перших кроків національного самоствердження так спотворює наше духовне життя? Як би це нам нарешті зайнятися реальною СПРАВОЮ, а не з’ясовуванням стосунків із «ворогами»? А що стосується справжньої духовної незалежності, то вона можлива лише «в комплекті» з такою ж справжньою культурно-історичною незаздрісністю.