Куратор «Україно, гудбай» Володимир Тихий: «На кінопленумі була битва еліти кіно з пенсіонерами»

У вітчизняному прокаті - «Україно, гудбай». Альманах (збірник короткометражок, серед яких і «Ядерні відходи» Мирослава Слабошпицького) викликав не тільки суперечки на недавньому КМФ «Молодість», а й бурхливу реакцію прем’єр-міністра Миколи Азарова. Куратором альманаху виступив кінорежисер Володимир Тихий, під керівництвом якого раніше було реалізовано подібний проект - «Мудаки. Арабески». В ексклюзивному інтерв’ю DT.UA пан Тихий розповів про недавні пристрасті на пленумі Спілки кінематографістів, про бажання екранізувати роман Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки», а також повідав подробиці зі зйомок свого нового фільму «Зелена кофта».

- Володимире, на недавньому пленумі Спілки кінематографістів України ви доволі різко виступили проти того, щоб держкошти на зйомки фільмів виділялися виключно державним кіностудіям. А що станеться, якщо ця ідея все-таки реалізується?

- Якщо гроші з держбюджету виділятимуться тільки держстудіям, кіновиробництво буде монополізовано. Держстудії беруть величезні відсотки на обслуговування самих себе. Така схема мала місце в радянський час і в 1990-ті роки. Але вона себе вичерпала. Повернути це все пропонують кінодіячі, які давно вже пенсійного віку, і їхнє уявлення про кіно обмежується 1960-ми роками. Тому на пленумі й розгорнулася битва еліти українського кіно з пенсіонерами.

- Тепер про «Україно, гудбай»… Зараз на екранах - перший блок короткометражок. Коли з’явиться другий?

- Приблизно через півтора місяця. Якщо перший блок вийшов артхаусним, то наступний - більш мейнстримівський. У другій частині буде сім-вісім фільмів. Серед них - як стрічки з цього альманаху, так і інші українські короткометражки, які до цього можна було побачити тільки на фестивалях.

Після цього плануємо зробити інтернет-прем’єру всього альманаху, в якому буде 26 фільмів.

Це кіно все-таки про темний бік нашої реальності. Від неї нікуди не подітися. Ми зняли фільми про проблеми, які мусимо так чи інакше переосмислювати і які самі собою нікуди не зникнуть. Чимало людей в Україні не хочуть працювати над собою, змінюватися, ставати інтелігентнішими або чогось навчатися… але ж це тягне країну вниз. Виправити це можна, тільки якщо подивитися проблемам в обличчя. Саме для цього ми й зняли кіно.

Нам було важливо сказати про речі, важливі тут і зараз, - це адекватна реакція художника на навколишню реальність.

- Сценарії для альманаху «Україно, гудбай» створювалися в Лабораторії сучасної драми (ЛСД)?

- Там працювали не над усіма сценаріями. Наприклад, короткометражку «Як козаки в космос полетіли» знято за мотивами п’єси «Газовий котел у кредит». Але скрипти до окремих фільмів писали самі режисери.

- Ваш попередній альманах «Мудаки. Арабески» зібрав у кінотеатрах усього 10 тис. глядачів. На яку аудиторію й на які збори ви розраховуєте у зв’язку з «Україно, гудбай»?

- Гадаю «Україна…» збере більше. Але скільки саме, сказати не беруся. Цей альманах - абсолютний експеримент, і я не можу нічого прогнозувати.

- Чи є ідеї для наступних циклів короткометражок?

- «Мудаки. Арабески» був першим досвідом. І ми намагалися розібратися, як така схема працює. «Україно, гудбай» не просто спровокує наступний цикл короткометражок, а взагалі спонукатиме наш кінематограф до якихось змін. Ми хочемо, щоб він змінив ставлення глядачів до українського кіно.

Із цього проекту вийдуть принаймні два повнометражні фільми: «Плем’я» Мирослава Слабошпицького та моя картина «Зелена кофта». Крім того, ще два-три режисери вже подали заявки на фінансування.

- Нещодавно ви розпочали зйомки «Зеленої кофти». Про що кіно?

- Це жорсткий емоційний трилер. Дія розгортається на київських окраїнах між двома будинками. Один побудовано приблизно в 1970-ті,
другий - у двохтисячні. Перший свого часу заселили люди з сіл, а другий - елітний новобуд…

Сюжет: дівчинка випадково губить на вулиці свого молодшого брата; спроби відшукати його нічим не кінчаються… Насправді лише дуже маленький відсоток загублених в Україні дітей вдається знайти. У зникненні вона починає підозрювати людину з вищої соціальної верстви. Провина, яку вона відчуває, не дає їй спокою. Поступово дівчинка перетворюється на справжнє чудовисько й переступає межі дозволеного.

Деякі кінокритики кажуть, що ця історія чимось нагадує фільм «Пікнік біля навислої скелі» (1975) Пітера Уїра - там за сюжетом теж безвісти пропадають діти.

- Зйомки в Києві?

- Так. І більше того, намагаюся показати у фільмі нашу реальність. Навіть зберігаю географію: коли герой іде й звертає на перехресті, то камера повертається разом із ним, і немає гри з монтажем, коли за поворотом виникає інша гарна вулиця. Це буде дуже просте кіно, зрозуміле навіть тим, хто не живе в пострадянському просторі.

- Очевидно, «Зелена кофта» стане першою повнометражною українською стрічкою, в якій буде показано околиці Києва…

- Напевно, так… Околиці Києва з’являлися в багатьох російських серіалах. Правда, ці місця «виконували роль» провінційних міст. Околиці також описуються в сучасній літературі, але там ідеться не про нинішній день, а про 1980-1990-ті роки.

Попри те що в таких «залізобетонних» умовах, які показуються в «Зеленій кофті», живе близько 60% населення всієї України, - про цей бік нашої реальності мало хто говорить. Але ж саме ці люди і є обличчям нашої країни, активною частиною її населення.

Вже готовий «літній період» фільму, невдовзі почнемо працювати над зимовим. Чекаю, коли випаде сніг. Добре, що в зйомках така перерва. Адже молодим акторам, які вперше знімаються, важливо переосмислити своїх персонажів. Вони встигли отримати якийсь досвід, і тепер, коли ми почали репетирувати зимові епізоди фільму, актори вийшли вже на інший якісний рівень.

- Чому ви уникаєте знаменитих акторів у своїх картинах?

- Коли запрошуєш знаменитість, відразу втрачаєш свободу дій. Доводиться підлаштовуватися під графік актора. Крім того, вони часто поводяться як звичайні «заробітчани», знімаючи буквально за три дні те, на що в повнометражному кіно витрачаються тижні.

Не люблю людей, у яких немов на лобі написано «я - актор!». Якщо запросити таких людей у фільм - він виглядатиме неправдоподібно.

Єдина більш-менш відома особа в «Зеленій кофті» - соліст групи «Перкалаба», котрий грає в короткому, але яскравому епізоді. Він з’являється в образі корумпованого прокурора, в якому відчувається якась інфернальність.

- Якось ви казали, що для зйомок фільму достатньо всього 10 тис. доларів, адже нині практично в кожної людини є якась камера, а як акторів можна запросити просто друзів. «Зелена кофта» знімається саме за таким принципом?

- Саме уже так довелося зняти частину фільму. Маю контракт на часткове фінансування стрічки державою. Але через бюрократичні складнощі його поки що не підписали.

П’ятихвилинний шматок знятого матеріалу ми відправили на кіноринок недавнього Варшавського кінофестивалю, де стрічкою зацікавилася одна німецька компанія, яка може взятися за постпродакшн. Крім того, картиною цікавляться представники кінофорумів у Роттердамі та Сан-Себастьяні.

- Складно пробитися на кінопокази такого рівня?

- Українському режисерові - складно. Успіх Сергія Лозниці величезною мірою залежить від продюсера, який може на рівні розмовляти з керівниками найпрестижніших кінофестивалів, а також проштовхувати фільм у європейський прокат. Коли людина довго працює в європейському кінобізнесі, то проблем із просуванням фільму не виникає. Якщо ж у прокат або хоча б на фестивалі Європи намагається пробитися український режисер - він залишається чужинцем. Розштовхати всіх, щоб показати свій фільм, просто неможливо.

- Ви вже екранізували роман Ірен Роздобудько «Ґудзик». Зняли короткометражку за мотивами «Рекреацій» Юрія Андруховича. Який твір сучасної української літератури вам було б цікаво перекласти мовою кіно - на широкий екран?

- Я б екранізував роман Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки». У ньому палають абсолютно шекспірівські пристрасті. У цьому сюжеті жорстка драматургія. Така, що відчувається присутність чогось «вищого»… При цьому найпопулярніший роман письменниці «Солодка Даруся» екранізувати практично неможливо. Щоб створити хороший сценарій на основі цього тексту, його треба повністю переписати.

Коли працюю над екранізацією, то не намагаюся достеменно передати на екрані те, що описано в книжці. Головне - переказати ці події
своєю мовою, а якщо твір написано давно, то віднайти в ньому якусь сучасну інтонацію.