Лариса Роднянська: «Я РОДОМ З КІНОДИТИНСТВА»

Світлана Короткова 11 серпня 2000, 00:00

Читайте також

Коли «зоря перебудови» змінилася «полудневою спекою перемін», держава практично перестала фінансувати великі студії, і рішенням Спілки кінематографістів та Кабміну України почали створювати незалежні студії. Їх з’явилося дуже багато, тільки при СК було близько двадцяти. Вижили сьогодні три-чотири, інших уже давно немає. Незалежній студії не дають грошей, їх потрібно добувати самим.

Рішення Лариси Роднянської створити саме документальну студію викликане двома причинами. По-перше, на неї потрібно набагато менше грошей. — Адже меценатства та спонсорства, — говорить Роднянська, — в Україні, за великим рахунком, не існує. І не тому, що люди не бажають вкладати у щось свої гроші, а через відсутність законів, що захищали б їх від сплати податків, як це робиться в усьому цивілізованому світі.

По-друге, в документальному кіно працював батько Лариси Зіновіївни та батько її сина. Вона з задоволенням згадує своє вельми славне кінодитинство: жила в будинку документалістів, знала Кармена, Слуцького, Тасіна. Добре пам’ятає цих людей, їхні розмови, дискусії, суперечки, творчі хвилювання. Документальне кіно, вважає вона, вічне. Це та реальність, від якої не втечеш.

— Ларисо Зіновіївно, як виникла ідея саме цих проектів — «Обрані часом» і «Наш сучасник»?

У Франції існує академія, і великі люди стають безсмертними, а в нас їх поступово забувають. Ви не уявляєте, з яким натхненням ми працюємо над картинами, адже кожна доля — цілий роман. Ми знаємо, вони жили в складний час, що пройшов котком по кожній долі. Ми розповіли про Соломію Крушельницьку, котра повернулася в Україну випадково, на два дні до Львова, щоб допомогти своїй сестрі, і застрягла там до кінця свого життя. Незатребуваною! Працюючи над картиною про Леся Курбаса, дізналася унікальні речі про нього. Про великого письменника Некрасова. Адже я його також знала (він приходив до мого батька), читала «В окопах Сталінграда», але не відала, що цей чоловік, народжений бути великим, народжений для щастя, під час війни отримав страшне поранення, яке позбавило його повноцінного життя. Ми створили картини про Булгакова, Тарковського, генерала Григоренка. Кожна доля — великий незвіданий пласт. Картину знімали чудові майстри українського кіно Мащенко, Маслобойщиков, Шкурін, Фролов, Хмельницький, Владлен Кузнєцов, Мамедов, Золоєв, оператори — Тімлін, Борденюк, Родовський — список можна продовжувати. А ці різні режисери, що прийшли з різних студій, з задоволенням працюють у проекті «Обрані часом», одержуючи вельми невеликі гроші.

— Хто ж допомагає вам?

Ми завжди працювали з Національною телекомпанією, а Студія «1+1» левову частку потрібного нам давала цілком безплатно — камери, машини, квитки на проїзд і монтажні. Невеликі гроші — для архівів, гонорарів, поїздок — давало національне телебачення. Колишнє керівництво ставилось до цих проектів з розумінням, нинішнє ж відмовило нам, запропонувавши шукати спонсорів. Як можна працювати на телебаченні й не усвідомлювати, що цей проект на благо культури? Як можна будувати сьогодення, зазирати в майбутнє і не пам’ятати про минуле? Справді, говорити про гроші соромно, розуміючи велич цього проекту.

Іноді, виступаючи, представники Міністерства культури хвалять окремих режисерів і ніколи не говорять про маленьку студію, яка в цей складний час дістає гроші й продовжує працювати над проектами, по суті, виконуючи роботу великої студії. Якби творцем цих проектів була якась загальнонаціональна студія, її давно представили б до найвищих державних нагород і премій. А на «Контакт» прийнято не звертати уваги. Але ж ми працюємо, випускаючи щороку по 12—14 документальних картин. Про ці фільми пишуть наші ЗМІ, їх показують на різних каналах: УТ-1, «ТЕТ», іноді «1+1». Цього року можна буде подивитися наші картини на фестивалі «Молодість». У нас надзвичайно багато задумів і дуже хотілося б, щоб нам допомагали, щоб нас дивилися, тому спасибі тим, хто нас підтримує, — Фонду розвитку сприяння мистецтв, разом з якими зроблено картини про Загребельного, Лідера та Ступку.

— «Контакт» продукує дуже різні картини, зняті дуже різними режисерами. Який принцип роботи з ними?

Ідея наша й герої наші. Підхід суб’єктивний — запрошую тих, кого люблю, шаную й чиїм талантом захоплююся. З нами працюють чудові сценаристи, часто режисер стає співавтором сценарію, розвиваючи ідею сценариста в своєму ключі. Це все продуктивно.

— Як ви працюєте з архівними матеріалами, на які, певно, й витрачається левова частка бюджету картини?

Архівні матеріали — наріжний камінь будь-якого документального фільму. У нас надто мало грошей, щоб поїхати, зняти й розповісти про життя нашого героя за кордоном. За архіви також потрібно платити. Користуємося нашим фондом, де працюють дивовижні люди, завжди готові допомогти. Є ще Держфільмофонд у Москві, але сьогодні це практично те ж саме, що поїздка за кордон — дуже дорого. Ми йдемо на це, іноді на шкоду якійсь поїздці. Там ми відбирали матеріали для фільмів про Булгакова, Курбаса. Щоб створити хороший фільм, це необхідно. Колись і наші документальні стрічки стануть архівними матеріалами.

— Ви родом із кіно, проте не так давно стали режисером-дебютантом. Що ви як режисер бачите нового в розвитку документального кіно, досить традиційного за своєю природою?

Технічних викрутасів у документальному кіно дійсно менше, ніж у художньому, але дуже багато залежить від оператора. Його професіоналізм, злет фантазії задають темпоритм монтажу. Сам же відеомонтаж дає поживу для фантазій режисера, оскільки в нього величезні можливості.

— Чому ваші картини не беруть участі у фестивалях?

Ми ж працюємо як колись, багато радянських законів, ще живі. Запрошення на фестивалі йде через Міністерство культури. Там знають, де, коли і який фестиваль. Там формують фестивальну програму. Ми просто ніколи в житті не отримували звідти жодної пропозиції. Звичайно, я можу проявити ініціативу, маючи вже певний багаж фільмів. Але для цього також потрібні гроші, а на них можна зняти кіно. Студії вже одинадцять років, але закони, за якими ми сплачуємо податки, заважають неймовірно. Сподіваюся, ми все ж твердо станемо на ноги. Обов’язково їздитимемо на фестивалі, хоча й дивує неуважність міністерства до нас.

— Як ви відчуваєте свого глядача сьогодні, чи є зворотний зв’язок?

По-перше, якби у фільмів не було бодай невеликого рейтингу, телеканали навряд чи запрошували б нас на повторні покази. По-друге, ми одержуємо дуже багато листів із проханнями частіше давати наше кіно навіть на регіональні канали. Але відносини з регіонами курирувала Нацрада з питань радіо та телебачення, яка практично два роки не працювала, а ми не хочемо порушувати закони. Сподіваюся, з обранням нової ради це питання буде вирішено.

У розмові Лариса Роднянська з таким самим теплом і захватом, як і про героїв картин, говорила про колег-кінематографістів, разом з якими створює фільми, але список цей такий великий, що, на жаль, для нього замало розмірів газетної статті.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.59
EUR 28.96