Любко Дереш. Мудрість вундеркінда

Любко Дереш

Читайте також

"Вундеркінд" виріс. Письменнику Любкові Дерешу, якого раніше називали унікальним вундеркіндом української словесності (після книжок "Культ", "Поклоніння ящірці", "Трохи пітьми"), вже 29. І відчутно змінилась "просодія" його текстів та тем. Зовсім нові книжки Дереша — "Остання любов Асури Махараджа" та збірка "Миротворець" — презентують читачам відчутно іншого прозаїка. Можливо, більш заглибленого в себе? У певний міф? У певну філософію? На Львівському форумі видавців 13 вересня відбудеться презентація "Миротворця". А в інтернеті у вільному доступі вже з'явилися фрагменти нових текстів нового Любка Дереша. І це не єдина причина того, аби він став гостем DT.UA і розповів про книжки, ідеї, власне — про себе самого. 

— Любку, а чи не вдарить по продажах очевидна зміна стилістики і тональності у твоїх нових текстах? Наприклад, "Остання любов Асури Махараджа" — це досить цікава територія без лайки й наркотиків, намагання заглибитись у науку через містику, в давньоіндійське через сучасне. Це так? 

— Чим швидше збагне читач, про що, власне, написано в книжках, тим краще. Тим менше буде образ на автора. Мовляв, йому щось впарили не те. Взагалі, я читав перші відгуки на форумах. Схоже, читачам подобається. Як правило, коли книжка завершена, є певне внутрішнє відчуття — задоволення або ж розчарування. Коли робота робилася на совість, ти спокійний. Що стосується цих двох книжок, я щасливий і заспокоєний. 

— Два твоїх тексти — "Махараджу" та повість "Дивна історія Стефана Лянге" зі збірки "Миротворець" — об'єднує буцім наукове середовище, де працюють, співіснують герої. Власне, об'єднує це їх чи роз'єднує? 

— У цих текстах мені було цікаво попрацювати з образом молодої людини-інтелектуала. Образ Лянге — це своєрідна гра. Герой — філолог. І "лянге" німецькою — мова. Я наділяв практично всіх персонажів значущими іменами. Різні деталі в тексті під різним кутом зору можуть бути прочитані по-різному — якщо зануритись і відкрити в тексті інший рівень, рівень символів. 

— Власне, науковий світ, як і інші світи, доволі різнорідний і суперечливий. І серед науковців, про яких ти пишеш, трапляється безліч мудодзвонів, занадто далеких від науки. 

— З мудодзвонами, даруйте, не знайомий. Знаю хороших інтелігентних людей, з якими маю щастя спілкуватись. У Києві є декілька інтелектуальних клубів, зокрема КДКД (Київський дискусійний клуб дилетантів), FFF (Foundation for Future). Є й інші клуби, в яких періодично відбуваються зустрічі інтелектуалів, науковців, філософів і ведеться обговорення філософських та наукових питань. Можливо, не в останню чергу завдяки цим людям я й перестав ділити світ на кращі та гірші сторони. Тому що це безнадійний шлях. Це безплідно. 

— Цікаво, коли саме ти відчув діалектичну необхідність сприймати світ у його цілісності та суперечливості? 

— Це було пов'язано з роботою над романом "Голова Якова". Саме тоді й довелося ступити за межі добра і зла (сміється). Я зрозумів, що є певні речі, які виходять за рамки подвійності. Наприклад, обов'язок. Або відповідальність. Це поняття вищого рівня усвідомлення. А "подобається-не подобається" — визначається виключно нашим життєвим досвідом. На жаль чи на щастя, не все від здобутого досвіду залежить. 

— Он як? Що ж, тоді, озираючись назад, уже з позиції сьогоднішнього свого досвіду, ти зміг би переписати, перекомпонувати, переакцентувати свої перші тексти (зокрема "Культ"), які колись вразили читачів відвертістю, містичністю, жорсткістю, пейоративною лексикою... 

— Я б нічого не переписував, волів би писати щось нове і рухатись далі. 

— Повість "Дивна історія Стефана Лянге", тобто її фрагмент, натякає на такий собі вплив Томаса Манна, таке собі загравання з інтелектуальною німецькою прозою. Це випадкове враження? 

— Кожен сприймає все в міру своєї зіпсованості. Зіпсованість Томасом Манном — не найгірша у цьому житті (сміється). У мене ж, радше, було бажання погратися з галицьким контекстом. Адже дія відбувається у Львові, зокрема довоєнному (очевидно, тому вам і згадався Манн). Тема повісті стосується наукових і філософських гуртків початку минулого століття, духу пізнання того часу. Сама ж повість вибудувана довкола вірша Богдана-Ігоря Антонича "Народився Бог на санях". З цього вірша й народжуються образи і сам контекст повісті. 

— Ваш новий герой з іншої книжки, котра теж зараз виходить у світ, роману "Остання любов Асури Махараджа", — ніби демон із хвостом! А якщо демон, то це "падший ангел". Звідки упав ваш ангел? З якого неба? 

— Цей роман пронизаний естетикою давньоіндійської літератури, побаченої крізь призму болівудського кіно. "Махарадж" означає "повелитель", Асура — "демон". Космологія, описана в тексті, взята з давньоіндійської літератури. В цій космології представлено три світи — світи напівбогів, людей і демонів. Мій головний герой родом із нижніх світів, але він вирішує змінитись. Його мотивація — пізнати, що означає бути людиною. У чому її потаємне значення? 

— Ти щиро захопився давньоіндійською філософією? Звідки такий потяг? Що стало стимулом? 

— У певний момент мене цим спокусив товариш. Наші дружні стосунки з ним описані у другій повісті з книжки "Миротворець", яка називається "Святий Христофоре, молися за нас". Отже, у мого друга й виникла ідея створити освітній інтернет-проект "Хронокосмос". Це відкритий колективний проект відновлення ланцюга психо-історії людства, спираючись на документи, доступні в інтернеті. Друг — виняткова людина у моєму житті. Років на три молодший за мене. Ми мешкали з ним по сусідству, коли я жив у Єгипті. І, власне, тоді й почався цей проект занурення у спадщину людського духу, в найдавніші тексти людства. Ми почали цим жити. Це було нам цікаво. Згодом я прийшов до розуміння давньоіндійської цивілізації як однієї з фундаментальних цивілізацій, на яких виник сучасний світ. 

— А можливо, це просто ваш юнацький кураж? Певна гра в контексти, в архетипи? 

— Слово "кураж" мені дуже подобається. І саме стосовно роману про Асуру Махараджа. Звісно, легка частка іронії має бути. Однак є й певна частка серйозності. Мені як літератору цікаво дізнатися про витоки культури людства, про основи цивілізації. І саме відлуння давньоіндійської культури я бачу і в китайській культурі, і в єгипетській, і в античній культурі Греції, ба навіть у Біблії. 

— Без зайвих компліментів: твої перші тексти були успішні, для багатьох — цікаві. Жило відчуття твоєї присутності у такій собі "молекулі реальності". Навіть коли вдавався до містики. А тепер що? Втеча від цієї реальності? Мандрівочка пахне в глибину тисячоліть? Це свідомий рух "назад"?

— Як на мене, нові книжки значно більш екстравертні, аніж перші. А також значно ближчі до звичайних людських переживань. Є універсальні теми, на які відгукується кожен. Саме таких тем я торкаюсь у нових книжках. Сам контекст творів був мені доволі смачний, цікавий. Наприклад, у романі "Миротворець" ідеться про Америку 40-х, про творця атомної бомби Роберта Оппенгеймера. У романі про Асуру Махараджа багато йдеться про сучасний глобалізований світ, про антиглобалізм і соціальне маніпулювання, про глибинні імпульси людської природи. Це теми, які мене інтригують, і я шукаю співрозмовників, яким вони теж були б цікавими. 

— Колись в одному з інтерв'ю ти сказав, що віриш у любов, а не в страх. Життєвий досвід у Єгипті чи в Індії не вплинув на цю формулу? 

— Я вірю в спільну основу для всіх речей. Є певні переживання, які вважаю базовими, які є суттю людської природи. Для мене таке базове світовідчуття — любов. А ось страх відсилає до матеріалістичного уявлення про світ — про те, що ми є розумними тваринами, які конкурують між собою. Можливо, моя позиція не завжди видається раціональною, але вона дозволяє долучитися до товариства, в якому перебувають Христос, Магомет, Будда, де знаходяться кращі представники людства. Така позиція дозволяє підтримувати ті цінності, які вони несуть. 

— Ще одна твоя сентенція з минулого. Мовляв, тебе турбують віртуалізація, суспільний аутизм, а також деградація цінностей та мотивацій. По черзі. Чому віртуалізація? 

— Це заглиблення у вдавану або імітовану реальність. 

— А Махарадж, давньоіндійські мотиви — це хіба не паралельна реальність? 

— Є різниця між детективом і притчею. Детектив створює мильну бульку. Спочатку вона красива, а під кінець лопає — й від неї нічого не лишається. А ось після притчі залишається певний смак до життя. Притча — це мудрість. Детектив — просто схема, комбінація. Отож віртуалізація — це занурення у схеми, які нікуди не ведуть. У світі, як мені здається, бракує мудрості, і було б добре, коли б її можна було якось примножити чи принаймні зберегти. Найкращі спонукання людини беруть початок у мудрості. Мудрість — це здатність жертвувати, поступатися. Служити, а не ставити когось у підлегле становище. Схеми ж — це тільки розрахунок, за ними може стояти будь-яка мотивація. 

— Знаючи про твою жагу до подорожей останнім часом, не можна не запитати: які країни навіяли тобі саме таку мудрість? Єгипет? Індія

— Перші рази я бував на півночі Індії у місті Маналі, в містечку Дхарамсала, де розміщена резиденція Далай-Лами. Два роки тому проїхав через Аллахабад, Варанасі, Пурі. Те, що ми називаємо жебрацтвом в Україні, — дуже часто розкіш, інколи — недосяжний рівень життя для індуса. У Делі людина вважається багатою вже тоді, коли має власні мешти. 

Звісно, все змінюється. Коли почалася вестернізація Індії, старі добрі патріархальні цінності стали потроху відступати. У великих містах ментальність така ж, як в Америці, як у Європі. Тобто зникає традиційний одяг, етикет, зникає розміреність життя… 

— До речі, ти читав нині надзвичайно популярну книжку "Шантарам" Робертса. Там також схожі індійські мотиви. 

— Ні, до цієї книжки ще не добрався. 

— Зрештою, так захопившись Індією, ти зміг би там жити? 

— Зміг би. Там умови для життя кращі, ніж в Україні. Багато хто щасливий навіть без черевиків (сміється). В Індії ще немає такої сильної прив'язаності до матеріальних, зовнішніх речей. Їхнє розуміння щастя більш пов'язане зі спілкуванням, із людськими взаєминами. З відчуттям того, що ти належиш до суспільства, що ти маєш Бога, який тебе захищає — і від негоди, і від безгрошів'я. І це відчуття дозволяє дарувати щастя іншим. Це щастя набагато глибше, ніж щастя від володіння чимось. 

— І ось коли ти повертаєшся з індійської казки в українські реалії, то, очевидно, виникає нудьга, зневіра, депресія, намагання знову втекти світ за очі? 

— Я не схильний зачаровуватись. Коли маєш улюблену справу, вона приносить тобі насолоду й щастя, і цього достатньо. 

— Як письменник, як літературний діагност, який символічний діагноз ти поставив би сьогодні нашому суспільству, нашим соціальним біоритмам? Що би це було — апатія, зневіра, черговий етап дикого накопичення капіталу? 

— Мені здається, триває невблаганне розчарування в матеріальному житті — у можливості реалізуватися в плані кар'єри, в сімейних стосунках, розчарування в культурі і суспільстві. Я повний песиміст щодо матеріального життя, — воно ставатиме рік у рік дедалі гіршим. Але я невиправний оптиміст у всьому, що стосується внутрішнього життя людини. Як на мене, умови в Україні якнайкраще спонукають займатися самоусвідомленням — з тим, аби, врешті, припинити свої муки, розібратися, чому ж у цьому житті доводиться терпіти стільки страждань. Одна частина суспільства вже безповоротно розписалася в тому, що деградуватиме. Зате інша — йтиме шляхом наростаючої самосвідомості. 

— У попередніх творах, як і в нових текстах, усе ж таки є елементи автобіографічності? 

— Не писати про себе практично неможливо. Питання лише в тому, наскільки вдається абстрагуватися від здобутого досвіду. Письменник не може сприйняти іншу людину, не пропустивши її крізь себе, крізь свій внутрішній світ. Однією з таких автобіографічних книжок стала "Голова Якова". В ній описано процес внутрішньої кризи, коли ти стикаєшся з вичерпаністю всіх звичних для себе способів взаємодії зі світом. Далі — лише крок у невідоме. І там або пропасти, або знайти себе знову. Такі трансформації бували зі мною невдовзі перед поїздкою до Єгипту (де я прожив майже рік). Було відчуття необхідності внутрішніх змін. Воно й підштовхнуло до того, аби змінити картинку навколо себе. 

— Сьогодні зовнішній світ чомусь знову говорить про третю світову війну. Сирія і т.д. Ти як літератор зчитуєш у цьому суто політтехнологічні мотиви, приміром глобальні стратегії таємних еліт, чи, можливо, це якісь закономірні еволюційні моменти? 

— Якщо "світовий уряд" існує насправді, то він керований хтивістю, заздрістю, жадібністю, гнівом, азартом. Ось це, як мені видається, справжні вороги, які штовхають людей до того, аби гризтися за цей світ. Гадаю, поки нас цікавлять лише базові тваринні інстинкти, нам ніколи не знайти бажаного миру. 

— Знаємо, що в тебе був певний досвід спілкування з конкретними політтехнологами. Що тобі дав цей досвід? 

— Мені здалося, що політтехнологами стають повністю розчаровані люди. 

— Можливо, відверто цинічні люди? 

— Цинічні люди — якраз і є ті, котрі розчарувалися в усьому. У їхній професійній діяльності я бачу спробу налаштуватися над ситуацією, бути ляльководом, а не маріонеткою. Всі вони дуже розумні, з серйозною культурною платформою, але почуваються зрадженими у своїх найкращих почуттях. Вони ніколи не наважаться повірити в те, що все-таки є більш досконале сприйняття цього світу, яке не приносить гіркоти розчарування. 

— Перші твої тексти були прикрашені пейоративною лексикою, хоча їх читали й діти. І кажуть, це їх не зіпсувало, адже телебачення не переплюнеш.

— В тих книжках, які вийшли зараз, немає ненормативної лексики. Я зрозумів, що це дешево, що це прийоми нижче поясу. Тоді мені хотілося певної документальності, реалістичності. Зробити знімок людей і соціуму, який бачу. 

— Що ж тепер визначає твій стан? Твоє світовідчуття? 

— Для мене важливе значення тепер має робота з культурою. Культура — це та опора, яка дозволяє нам прийти до реальності як такої. Вона допомагає внутрішньо піднятися над тваринним станом, вкласти в голову думки, щоб навчитися ними оперувати, і пробудити в собі інтелект. Коли людина починає розуміти, що таке життя, що таке сама людина, коли їй стає зрозуміло, що в житті є місце для страждання і місце для звільнення від страждання, коли людина перепробує все й розчарується в усьому, — тоді вона зрозуміє, що істина одна. Культура — це драбина, яка приводить туди. 

Коли ми дивимось на картини Мікеланджело, Ван Гога, можемо побачити всю товщу свідомості, крізь яку проходить людина, підіймаючись із тваринного стану до вищої реальності. Споглядаючи позачасові шедеври мистецтва, ми розуміємо, що за всім видимим творінням є певне світло, світло, яке надає нашому життю наростаючого сенсу. Керунок у бік наростаючої осмисленості нашого буття — на мою думку, єдиний напрямок руху, куди варто вкладати свої сили. 

— Давня Індія, складні проблеми сучасності… А може, хтось чи щось підштовхне написати показово і умовно "просту" історію. Наприклад, про кохання. Таку, як колись Ерік Сігал. 

— Складне — це добре пояснене просте. Сподіваюся, що зможу написати таку історію. Але просте — це не примітивне. Колись побував у музеї скла у Венеції. Там були і різні сецесійні канделябри, і вишукані сервізи ар-деко, і т.д. Все це "ніяковіло" перед простими пляшечками, знайденими на розкопках Римської імперії. То була досконала простота. Треба чимало з'їсти всього і зустрітися з різними складними людьми, щоб прийти до "простоти". 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
9 коментарів
  • Kirra 9 декабря, 19:53 Коли я вперше прочитала книгу(здається,це був "Культ"), я довго сиділа і могла отямитися, а таке в мене буває рідко("Бійцівський клуб", "Потьмяніння" і ще щось). Нещодавно перечитувала свого Дереша, але вже сприймаючи їх як діалог із цікавою людиною, і Матінка Божа! - він такий чудовий співромовник:розумний, знається на літературі та музиці, пропонує оригінальний погляд на життя. Сказати честно, я б хотіла мати такого друга,як Любомир Мирославович. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • miucha 8 октября, 20:43 чудесный автор и человек, который живет и развивается, и делится с другими. спасибо тебе, с тобой интересно Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Max 18 сентября, 14:36 "Лянге" німецькою - мова? Тут шось не так Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Veeta 9 сентября, 13:24 Цікава молода людина і автор. Мені жаль таких собі "антонів", яких уже нічим не здивуєш. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Liliya 8 сентября, 16:15 Не удивительно, что глядя на нашу перевёрнутую с ног на голову действительность, парня потянуло к истокам чистоты, мудрости и невинности. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Олександр 7 сентября, 20:34 Дивно чути про убогість культури у людини, яка просто не поділяє ваші погляди. Дереша не віднесеш до поп культури в принципі. І навіть більше, йому притаманний неповторний почерк. Розчарування в авторі деяких людей у мене не викликає подиву. Дивно очікувати, що людина завжди продовжуватиме писати як в 17 років. Людина не зупиняється в своєму розвитку. Цей ррзвиток відкинути не можливо, хоч й результатом його є не типовий світогляд. Наскільки він буде зрозумілий читачу, покаже лише час. Як на мене, зарано списувати на пенсію автора, якому лише 29. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Антон 7 сентября, 16:59 Ну й вляпалися Ви, шановний Вергіліс, підписавшись під цим інтерв'ю, яке Вам , думається, підсунула, Ваша юна колежанка... Хіба не знали Ви, що цей "вундеркінд" є людиною низької культури. В ньому уже всі давно розчарувалися... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Олександр 7 сентября, 12:42 Відсутня укр.версія статті. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • вас 7 сентября, 00:27 вот такая вот убогая поэзия и культура, вот такие убогие ее носители такова реальность в нынешнем мире Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 25.77
EUR 27.74