Люди-маски. Концерт під ялинкою

Олег Вергеліс 28 грудня 2015, 19:05
люди-маски

Читайте також

 

Мій задум ризикований. У рамках передноворічного жартівливого "рейтингу" зібрати під ялинкою популярних володарів зухвалих "масок". Щоб збадьорити кислий передноворічний настрій! 

Різноманітні маски значаться у відділі кадрів вітчизняного шоу-бізнесу під такими ж різноманітними рубриками: "кітч", "фрік", "гламур", "політичний гумор" (далі див. вибрану термінологію на задану тему). 

Ці люди і ці маски — в наші невеселі часи — слугують трудовому й лінивому народу джерелом веселощів та безглуздої радості. 

У складанні такого "рейтингу" — умовно чудової сімки "людей-масок" — неоціненну допомогу надали студенти-першокурсники журфаку. (Які зразу ж усіх вгадали, вигукнувши: "Маско, я тебе знаю!"). 

Правда, початковий задум — об'єднати в рейтингу одну конкретну категорію — зазнав нищівної поразки. Переграти орду фріків, що навісніють під куполом парламенту, вже абсолютно неможливо. Саме з цієї причини синонімічний ряд розширено. До поп-фріків приєдналися інші відгалуження насиченого кітчеподібного життя. Як співається в популярній пісні — "Лица нам прикрывают маски! И кому-то всегда везет…" 

Ось і ці — щасливчики, провокатори й раціоналізатори, незамінна складова новорічного телеменю. 

Отож скромна мета нотаток — проста, як двері: з'ясувати — за що їх люблять, яку роль ці маски відіграють у суспільній свідомості та, певним чином, підсвідомості. 

Віталька 

Його пісенька "Мама, я хочу ёлочку!" на YouТube зібрала мільйони переглядів. Під "ёлочкой" мається на увазі "тёлочка". Це улюблена "лексема" ідіота Вітальки, головного обличчя телеканалу ТЕТ. 

Віталька — істота безглузда, але іноді "шляхетна". По-перше, "воно" облагороджує рейтинг телеканалу. По-друге, є в його похітливих пригодах шлейф добродушного ідіотизму. 

Він — як чарівник-недоучка і як секс-символ-невдаха. Як невмійко-маніяк із вразливим серцем. 

Українського Вітальку порівнюють із популярним західним героєм — містером Біном (Роуен Аткінсон). Але, звісно, між Україною і Заходом навіть у питанні синонімії масок є серйозна різниця. Містер Бін — німий як риба. У Вітальки — не затуляється рот. Він потрапляє в ситуації такі ж дурні, як сам. Провокує літніх сусідок і квітучих дівчат. Тупить і приндиться, пишаючись своїм роздутим чоловічим "его". 

Родовід персонажа передбачає фольклорний заміс. Віталька — Іванко-Дурник кітчеподібного третього тисячоліття. Тільки вставлений не в райдужно-казкову обгортку, а в безсормно-жлобську і принизливо вульгарну. 

Сотні вітальок (і ви не ображайтеся) безтурботно живуть поза ефіром — у спальних районах, містах-мільйонниках, районних центрах. Це збірний образ "низової" антикультури (якщо шукати асоціації з Рабле). 

Пригоди Вітальки чи то на пляжі, чи то в лазні (будь-де) — пошук маленьким жлобом, умовно кажучи, свого ж втраченого, великого "достоїнства". Через утвердження себе, через хамувато-настирне домагання — будь-кого. 

Хоч би яким безглуздим, нахабним чи недорозвиненим видавався цей молодик у дурній масці (замість обличчя), незлобливості й доброти йому не позичати. Він хоч і дурень, але невинний. Вульгарний, але щирий. 

Як відомо, носієм маски Вітальки є артист Ігор Бірча. Цей уродженець Кіровоградської області свого часу виріс з шинелі КВК. Пародіював таких "гігантів" як Л.Кучма, В.Ющенко, В.Янукович, Ю.Тимошенко. Але виявилося, його справжнє творче покликання — роль маленького смішного чоловічка із хронічно-ідіотською гримасою. 

Одного разу ми випадково перетнулися з артистом у ранковому ефірі "Нового" каналу. І, зізнаюся, я був приголомшений: нічого більш контрастно непорівнянного, ніж Віталька й Ігор, уявити не міг. Перший — дурний маргінал без гальм і забобонів. Другий — інтелігентна, тактовна людина, котра любить свого персонажа, як брата, люто захищаючи суперечливого телесуб'єкта від критиканів. 

Це той випадок, коли маска не приросла до артиста. Все ж таки вони живуть паралельними життями. Зустрічаючись у домовленому місці — на екрані або корпоративі. Чи в тому ж таки кліпі — про "тёлочку" і "ёлочку". При цьому кожен із них вочевидь досі ще шукає свій "ідеал". 

Дослівно: "Я прибічник ідеальної сім'ї, тому коли й одружуся, то раз і назавжди. Я перестав оцінювати жінок за якимись параметрами. Всі ми люди, і в кожного є плюси й мінуси, чесноти й вади. Я не втратив здатності закохуватися, просто чекаю, коли в районі грудної клітки раптом вдарить маленька блискавка". 

Оля

Очевидне — неймовірне: виконавиця простонародного і безшабашного хіта "Шльопки", як виявилося, закінчила музичну школу (фортепіано); музичне училище ім. М.Леонтовича (хорове диригування); Київський національний університет культури і мистецтв (естрадний вокал). 

Вона закінчила навіть Музичну академію ім. П.Чайковського, отримавши диплом оперної співачки. І позначає діапазон свого голосу — "три октави". 

З релізами не посперечаєшся... 

Маска "Оля Полякова" — Ольга Юріївна Полякова. Іменує себе Суперблондинкою та головною Снігурочкою країни. 

Суперблондинкою, зважаючи на все, вона залишатиметься довго. А ось Снігурочку, схоже, спіткає ревізія — вслід за Дідом Морозом, якого планують списати в запас. 

Секрет масового успіху "Олі Полякової" начебто на поверхні: двічі "хлопнути" — тричі тупнути, веселе дівчисько, хороша подруга. 

Тим часом секрет успіху і на денці душевних сподівань особливо вдячної її аудиторії — жіночої. Серед споживачок і покупчинь "шльопок" (та інших товарів легкої естрадної промисловості) — розлучені та покинуті, такі ж блондинки (гламурні й не дуже), успішні бізнес-леді або відверті шалави. 

Працюючи під гламурну жінку-вамп, фрік-"Оля" якось так об'єднала навколо себе страждалиць і тих, котрі вже настраждалися. У текстах її пісеньок є гучний виклик і емоційний натиск. Є неприхована нахабнуватість стосовно об'єкта й суб'єкта пісенних "творів". 

Скажімо, на великій імперській естраді існують два поп-архетипи, націлені на різні адресні жіночі аудиторії. Ось, припустімо, "примадонна" — високий штиль, по-цвєтаєвськи "вопль женщин всех времен". А, скажімо, "імператриця" — образ самозванки, насправді ж — "кастелянша". 

Тут, у нас, на прикладі Суперблондинки, інший поворот. У такому поп-образі немає ніякої серйозності або претензійності, властивих іншим дівам (поп-маскам). Ця "Оля" не посягає на поп-королівство, їй комфортно на дитячому майданчику (коли грає Снігурочку, блондинку, гламурну, вродливу Барбі-клоунесу). 

Її водойма, де вона вільна, швидше — циркова арена, ніж пафосний палац мистецтв. І сама вона (в кокошнику чи шльопках, з дипломом оперної співачки) ставиться з гумором до свого персонажа. Хоча ніколи по слово в кишеню не лізе… 

Дослівно: "На мої концерти ходять абсолютно всі! Діти, жінки, мужики, бабусі… Дідусі теж є. Але вони шифруються". 

Вова

Знову — про "наше все". Про невичерпне джерело публіцистичних текстів і кухонних дискусій, політичних прогнозів і навіть привиддя цензури. (Якщо мати на увазі симптоматичні інформаційні викиди у зв'язку з можливим закриттям того чи іншого випуску "Вечірнього кварталу"). 

Володимир Зеленський, як людина і пароплав (власник акцій монополії з виробництва політичного телегумору), напевно перебуває не в таких уже простих взаєминах зі своїм телевізійним альтер-его. Тобто рольовим відображенням. Тобто тим "Вовою", що єдиний у різноманітних іпостасях: від президента Ющенка до якого-небудь обкуреного даішника.

Як талановитий артист і хитрий бізнесмен, Зеленський підкоряє низку масок (адаптованих під той чи інший формат) — службовому обов'язку, бізнес-інтересу, незламному рейтингу. 

У такому підпорядкуванні — вершин і низин — він справді віртуозний. Як гравець і надгравець. Складно говорити про адресну аудиторію або домінування однієї маски його репертуарного маскараду. Він — один для всіх, один на всіх. 

Вона (маска) — виникає на будь-який ситуативний виклик. Вона не має нічого спільного з фріками, швидше це "антифрік" — розумний і розважливий гравець. 

Його ефірна невразливість (незважаючи на піар про цензуру) — саме і є свідченням віртуозності. (Пішов би в скрипалі — досяг би не менших успіхів). 

Віднедавна Зеленський знову на вустах — як "слуга народу". В однойменному серіалі, в оновленій масці. 

Якщо хтось читав коментарі на YouTube, той має просльозитися. В народу з'явився новітній політичний фетиш — актор, що зіграв "хорошого" президента. Десятки громадян (явно не "боти") серйозно вимагають створення політсили на чолі з "Вовою" (Васею), що хвацько викриває давним-давно викрите — у серіалах, скетчах, щоденних випусках новин. 

Зважаючи на все, Вова (він же Вася), шановний п. Зеленський, свідомо чи підсвідомо інвестує свою творчість — у очевидну соціально-політичну перспективу. 

А з іншого боку: чим цей не підходить, коли іншим дозволено влаштовувати маскарад, іменуючи себе "слугами"? 

Звісно, його можливі інвестиції — вдячні й благодатні: ще раз подивляться в серіалі, а потім проголосують за милу душу. Тут котрий рік "інвестуєш" душу в мистецтво театру, і без жодної надії на результат! Ну, а той — творець, котрий ставить на політику, той (розумник) зразу ж і визначає мету. 

Зриваючи маски з інших, він знає силу й ціну — власній масці. 

Льоша

Гра на максимальне злиття людини і маски ефектно вибудовується і у випадку з Олексієм Дурнєвим — екс-ведучим телеканалу ТЕТ. 

Півтора року тому на цьому каналі призупинили виробництво проекту "Дурнєв+1" (розширена версія інтернет-проекту "Люмпени"). 

Згідно зі статистикою, в ефір вийшло 150 випусків "Д+1": маячіла номінація на "Телетріумф". 

За перші півроку на офіційному каналі цієї програми в YouTube налічувалося майже 160 млн. переглядів! 

Це, звісно, цифри неабиякі, і їх можна пояснити. 

Дурнєв грає і заграє з люмпен-електоратом, з маргінесом. Почуваючись своїм серед своїх. 

Чи такий він насправді? Чи притаманні хлопцю з Маріуполя інші "душі прекрасні пориви"? 

Зважаючи на все, він — явно не дурень. Якщо стрибнув вище голови, сягнувши максимальних рейтингових планок. За нахабною самоіронією він, схоже, ховає саркастичне ставлення — до людей (а може, й до людства?).

Тим часом із його інтерв'ю складно визначити, хто він насправді — "айсберг" чи людина? Розв'язність і безцеремонність, навороти "свого в дошку" якось співіснують із хвилями ситуативного збентеження, що видає в ньому певну слабкість. 

Здобувши диплом Харківського національного університету (за фахом "Безпека інформаційних технологій"), цей Дурнєв у певному сенсі сам перетворився на інформаційну "технологію". Особливо у зв'язку з виборами в Чернігові. Коли розгорнулася гаряча чоловіча сутичка між кандидатами в депутати: мушкетером Дурнєвим та гвардійцями кардинала Ляшка. Якщо пам'ятаєте, Дурнєва звинувачували, що він в запалі політбаталій (як політ аргумент) привселюдно продемонстрував "достоїнство". І ворог був посоромлений! 

Було-не було ("достоїнство") — неважливо. Оскільки Дурнєв саме й грав у ту гру, яка належить до певного жанру. Дурдом — так називається "жанр", у якому живуть і персонаж, і виконавець. 

До речі, поява Дурнєва в образі слуги народу (у місцевому або навіть головному парламенті) — нікого не здивувала б. І там його вважали б своїм. "Ми з тобою однієї крові" — гасло Мауглі якось усіх примиряє: правих і лівих, розумних і дурнєвих. 

Дурнєв (як маска й відмазка) тим часом встиг успішно пограти на ницих інстинктах та частковому здичавінні і люмпен-електорату, і навіть просунутих телеглядачів. Перші бачили в ньому своє відображення, другі — зухвалого блазня. 

Днями з якихось астральних причин мене запросили на канал "НЛО" (студія в районі промзони на Рибальському півострові) — поговорити на теми театру. Тоді ж подумалося: театральна тематика, певно, цікава виключно інопланетянам, які приземляються на Рибальському прямо з тарілок. 

У студії, на строкатому дивані, в іпостасі інтерв'юера з'явився сам Дурнєв. Спочатку я очікував, що почне хамити, ловити мене на слові. Але ні! Я сам відкрив рот, йому тільки й залишалося що віями махати. 

Виходить, є "вади" в технології нахабного телеобразу. Якщо навіть скромний критик може поставити на місце нескромну маску. 

Дослівно: "Сторонні люди переважно неприємні, не те що я їм чогось поганого бажаю, мені просто неприємно з ними спілкуватися. Вони всі мені здаються дурними, обмеженими, закомплексованими й несхильними до самоіронії. Тому я намагаюся їх уникати". 

Вєра

Першопрохідниця й піонерка на території кітчу — Вєрка Сердючка. Вона освоює цілину з 90-х. І за цей час у неї з'явилося безліч наслідувачок. 

Сама Сердючка за довгий період активної діяльності плавно увійшла навіть у скрижалі наукових монографій: її образом та місцем у маскульті зацікавлена вчена Т.Гундорова. 

Сердючка, свого часу запропонувавши народу свою веселу маску, із перших кроків намагалася дистанціюватися — від артиста. Точніше, сам артист підкреслював, що вона — це вона, а я — це я. Вперто доводячи автономність, причому в різні способи. У тому числі і створенням інструментальних композицій у стилі Раймонда Паулса, і небанальними інтерв'ю, в яких виглядав значно розумнішим за свою "головну роль". 

За період існування на естраді Сердючка розповіла багато смішного. Обіграла не одну ситуацію. Потім голосно заспівала. Остаточно утвердивши себе у форматі "райцентрівського гламуру". У розділі "кітч для багатих і бідних". 

Доспівалася, як відомо, до тріумфу на Євробаченні. 

І тут —  пауза. Хвилина мовчання. 

В останні сезони ця маска виразно замовкла. Її наче корова язиком злизала з ефірів та хіт-парадів. 

Час від часу доходять новини зі США чи Європи, де вона разом із "мамою" веселить "буржуазну" публіку. 

А вдома — криза жанру чи інше? 

Пояснення — нижче (якщо хтось не знав). 

У зв'язку з піонеркою нашої фрік-території важливо жирним маркером підкреслити таке. Сердючка виявилася Кассандрою і Вангою, коли свого часу з європейської поп-трибуни "гімном" проспівала: "Раша, гудбай!" 

Хоч би як потому відмазувалася від пророчих поп-заяв (стверджуючи, що в тексті акинські мотиви, а ніяк не політпідтекст), усе вже неважливо! Слово сказане, пророцтво — наяву. 

У цьому сенсі ще раз натякну: вкотре вустами блазня говорить історична істина. 

І ще один вочевидь пророчий хіт від Сердючки — з новорічного музичного фільму "За двома зайцями". Близько десяти років тому ця пісня зазнала обструкції — за неповагу до тексту Державного Гімну. (Пам'ятаю, навіть я "наїжджав"). Тепер, з висоти прожитого, дотепне бачиться — на відстані. 

"Ще не вмерла Україна, если мы гуляем там", — пісня в нинішньому звучанні вочевидь змінює адресну аудиторію. Раніше то був народний хіт, віднедавна — відвертий хіт олігархату. Ось "хто" гуляє. І ось кому весело. 

Інколи з сумом озираюся в недавнє минуле, коли в "Дежавю" на вулиці Богдана Хмельницького засиджувалися з батьком-засновником Сердючки (тобто — з самим народним артистом) — і подовгу спілкувалися на серйозні теми: комічне й трагічне, пародії й підміни, двійники й оригінали, шоу-бізнесові розклади. 

Тепер — вдалині від батьківщини — той самий голос говорить досить сумні речі. 

Дослівно: "Українцям зараз не до веселощів, я не хочу, щоб мій репертуар розкладали на складові. І надавали політичного підтексту, якого насправді немає. Я не так багато розумію в політиці і ще менше хочу висловлюватися з цього приводу. Саме тому я й не коментую те, що відбувається". 

DZIDZIО 

У мережі ця група стала популярною завдяки монологам про поросятко Мейсона, який начебто став ідейним натхненником проекту. 

Але, звісно, це жарт. Серйозно те, що справжнім наставником для веселих хлопців став легендарний Кузьма. Він і підтримав перші творчі кроки своїх земляків у 2009 р. 

DZIDZIО створювали у Львівській області, в місті Новояворівськ. І біля витоків цього явища природи стояли Михайло Хома та Олег Турко. Які згодом і отримали яскраві маски, — власне DZIDZIO та друг його Лесик. 

Декларована мета проекту — стьоб штампів, нафталіну, заодно інших рогів та копит кепського шоу-бізнесу. 

Для цього DZIDZIO вдаються до ненормативної лексики. 

Проте фрік-образ лідера — такий собі загадковий комік-дивак із накладною бородою та вусами — виявився невід'ємним елементом шоу-бізнесової конструкції. І пора "стьобати" — їх самих. За те, що часто безцеремонно й марно — "стьобають" інших. 

Стьоб без гальм і пародії в обрамленні фрік-причандалів на квазі-шоу-бізнес — і в цьому випадку стає запорукою уваги народних мас до проекту, до репертуару. 

Близько 50 млн. переглядів налічує офіційний канал DZIDZIO в YouTube. Підвищений попит, багато концертів. 

Проте не завжди одобрямс. Нещодавно у ЗМІ з'явився відкритий лист одного зі львівських священиків, який відвідав зі своїми дітьми концерт групи. 

Святий отець написав грішним: "Сказати, що я почувався на вашому концерті незручно, — нічого не сказати. І не тільки тому, що я — священик, а й тому, що я — батько і українець. Від тексту деяких пісень я втягував голову в плечі по самі вуха. Ви, як християнин, мусите розуміти, який вплив може мати творчість на підростаюче покоління. Є багато ненормативної лексики, пісні з недвозначними натяками і багато чого ще, від чого я хотів би своїх дітей відгородити…"

Невідомо, чи отримав отець Олег полум'яну відповідь від лідера DZIDZIO? 

Зі свого боку, і DT.UA отримало відповіді від гурту. 

Діма

Самотній фрік із сумними очами та душею нарозхрист. Інколи саме так хотілося б живописати телеобраз, втілюваний у різноманітних програмах та кліпах Дмитром Коляденком. 

Хочеться сподіватися, що на "фріка" він не ображається. Оскільки свідомо використовує складові цього іміджу. У нього (його маски) досить яскравий, екстравагантний зовнішній вигляд "папуги". Його ж вирізняє епатажна поведінка та підкреслено неординарний світогляд. 

Ця маска — те саме що цілорічна новорічна ялинка: батарейки не сідають, вогники блимають, іграшки сяють удень і вночі. 

Як і деякі інші герої нашого рейтингу (Віталька, Вєра, Оля), невгамовний Діма не міг не заспівати! У ротаціях музичних каналів —  "Цьом, цьом, цьом" та інші його ж твори мистецтва. 

Починав він у театрі (Сумському драматичному), танцював в опереті. Згодом закінчив Паризьку школу сучасної хореографії. А вже в Києві розвернувся як хореограф, танцівник, телеведучий, учасник мюзиклів Семена Горова. Як яскравий, публічний фрік-персонаж, що сяє в суддівській ролі на телешоу (на кшталт "Фабрики зірок"). 

І, до речі, коли в газетах пишуть, що головна причина його історичного розлучення з Іриною Білик у тому, що Діма нібито лупцював суджену (буквально "вбивав"), то повірити в ці "технології" неможливо. Такий комара не пристукне. І мухи не скривдить. 

Здається, образ і сутність фрік-персонажа — тільки радість і вічне свято, яке завжди з тобою, коли залишишся сам на сам — із телевізором у новорічну ніч. 

Дослівно: "Давайте всміхатися, цілуватися, думати про хороше, тоді все погане зникне!"

Уточнення. Потенційними кандидатами для рейтингу "Люди-маски" студенти-першокурсники журфаку також назвали: Потапа (Олексій Потапенко); Віталія Седюка (екс-репортера каналу "1+1", що колись цілував Віла Смітта і подарував гортензію Мадонні); діву Монро (Олександр Петрович Федяєв); Олену Кравець (бойову подругу Зеленського), Євгена Кошового (бойового друга Зеленського), Дашу Ші (екс-ведучу скандального проекту "Дурнєв+1"). 

Термінологія. Фрік (англ.freak) — людина, що вирізняється епатажною поведінкою та екстравагантним виглядом: часто це публічні люди творчих професій. Кітч (нім.kitsch) — явище масової культури, рима халтури; одна з ознак — екстравагантність і крикливість зовнішнього образу. Гламур (франц. glamur) — у сучасному сприйнятті: культура масового споживання, в основі якої акцент на зовнішньому блиску та мнимій розкоші. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
2 коментаря
  • Евгений Буравлев 3 января, 11:42 Підтвердився той факт, що як працюємо, так і відпочиваємо. Адже так виходить, що бездарне керівництво країною не здатне сприяти формуванню засад гарного відпочинку. І це вказує на те, що виконавчу владу слід кардинально змінити на фахівців. І якщо це не усвідомлюється владою в цілому, то настане ситуація в країні, коли люба непередбачувана ситуація може викликати бурю ("ефект метелика"), що змете бездарів. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • azone 2 января, 05:31 Дякую за статтю. Дізнався багато цікавого про сучасну естраду. Хвороби масок відображають хвороби суспільства і сьогодняшній тренд не дуже оптимістичний. Втім будемо сподіватись на краще. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.13
EUR 27.96