МіСТЕРіЯ ПРО НЕПРИКАЯНУ ДУШУ

Олена Чекан 7 липня 2000, 00:00

Читайте також

1 і 2 липня Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка представив на суд глядачів прем’єру спектаклю «Брат Чічіков» у постановці Олександра Дзекуна. П’єса Ніни Садур за мотивами поеми «Мертві душі» Миколи Гоголя, переклад українською Ростислава Коломійця.

Як відомо, «Мертві душі» Гоголеві порадив написати сам Пуш- кін, він же й сюжет підказав. Гоголь не приховував захоплення: «...какой огромный, какой оригинальный сюжет! Какая разнообразная куча! Вся Русь в нем!».

На чернетці накидавши перші розділи, він поспішив показати їх Пушкіну. Поет, сподіваючись побачити задуманий під знаком веселощів дурисвітський роман, у процесі читання «почав потроху ставати дедалі похмурішим... і нарешті зробився зовсім похмурий. Коли ж читання скінчилося, вимовив тужним голосом: «Господи, яка сумна наша Росія!»

«Мертві душі» збентежили не тільки Пушкіна — всю читацьку аудиторію Росії. І не стільки величчю задуму та майстерністю втілення сюжету, скільки відразливою мерзотністю персонажів: цілком знаних, майже рідних, але до Гоголя не виявлених. Дивитися в запропоноване Гоголем дзеркало Росія не схотіла, і з легкої руки Костянтина Аксакова зробила Гоголя російським Гомером.

Гоголь, який на той час уже вважав себе пророком, не заперечував і, сидячи в першому Римі, спробував вказати Римові третьому, тобто Росії, дорогу в прийдешнє царство правди, добра, справедливості і чистоти, а заодно й відповісти на вічне, ще з часів Нестора літописця запитання, чому земля наша, велика і багата, а порядку в ній немає.

Спроба закінчилася катастрофою — спаленням другого тому поеми, ненаписаним третім і швидкою смертю самого автора. Смертю болісною та ранньою: в 43 роки. Смертю дивною, містичною і дотепер нерозгаданою: чи то сам себе виморив голодом, чи то помер від страху смерті, чи то від безсилля створити ідеал російського життя. Без перебільшення можна сказати, що поема «Мертві душі» коштувала Гоголеві життя, і вона ж подарувала йому безсмертя.

Ось за такий надзвичайно складний, метафізичний матеріал не побоялися узятися франківці. Їх не злякали ані муки і терзання численних попередників (як тут не пригадати митарства булгаковської версії «Мертвих душ» на сцені МХАТу), ані запропоноване їм режисером-постановником і сценографом спектаклю Олександром Дзекуном сценічне існування на грані буття і небуття. Хоча, заради справедливості, слід зазначити, що за три місяці роботи над спектаклем дещо змінився акторський склад. Не всім виявилося під силу витримати жорстку партитуру спектаклю і не менш виснажливу роботу над власною душею. Хтось пішов сам, когось попросив піти режисер. Ті, що лишилися, працюють на сцені несамовито, самовіддано, із повною віддачею.

Отже, на величезному, задрапірованому білим полотном сценічному просторі, де є лише одні двері, двері на той світ, а в центрі красується бувала в бувальцях бричка Чічікова, то повільно, то прискорюючи темп, безкінечною вервечкою рухаються гоголівські персонажі. Відьма — запозичена з «Вія», Панночка, чарівна спокусниця, злочинниця і жертва водночас (Поліна Лозова, Лариса Руснак), нудотно-солодке подружжя Манілових (Тетяна Олексенко, Інна Капінос і Арсен Тимошенко), цинічний Собакевич і його пісна дружина (Богдан Бенюк і Ольга Кондратюк), навіжений негідник Ноздрьов (Олег Стальчук), «вселюдський гріх» Плюшкін (Станіслав Станкевич, Володимир Горобей), «дубоголова» Коробочка (Наталія Лотоцька), кріпаки, мертві і живі, гості на губернському балу в Росії, італійські карнавальні маски. А між ними, радіючи і торжествуючи, задихаючись і волаючи від болю, метушиться головний герой — Павло Іванович Чічіков (Олексій Богданович). Сучасник усіх часів, гасає по сцені маленька, загнана людинка, аби зрештою подолати свою життєву нікчемність, ницість, піднятися бодай до якоїсь норми, набути хоча б якоїсь значущості, нехай навіть і мильної бульки.

Спочатку він викликає майже співчуття своєю пересічністю, наївністю своєї афери. І мрії його буденні та дрібні: «Ему мерещилась впереди жизнь во всех довольствах, со всеми достатками: экипажи, дом, отлично устроенный, вкусные обеды...» Хіба це не схоже на мрії багатьох-багатьох наших сучасників... Маленький аферист із маленькими пристрастями, Павло Іванович Чічіков непослідовний і необачний. Ну навіщо, скажіть, навіщо він залишився в місті N після оформлення купчих, навіщо покохав губернаторську доньку, навіщо насолоджувався успіхом у товаристві? Вдалася афера, от і тікав би, як його сучасний тезко — велика людина Павло Іванович Лазаренко. Але наш герой маленький, у нього, виявилося, є своя власна жива душа, і почуття гріховності в Павла Івановича Чічікова збільшується, а душа його марніє і вмирає. (Цікаво, як там із душею у великого Павла Івановича Лазаренка в далекій Америці?) А наш маленький Павло Іванович робить боязку спробу врятуватися, повернути свою неприкаяну безсмертну душу, і тут відбувається диво. «Мертві душі», куплені ним, зганьблені ним, прощають його і ведуть до заповітних дверей, до свого світлого сакрального світу.

А на сцені символом порятунку і надії залишається білий янгол, селянин Ярема, який не схотів жити на цьому світі (Тарас Постніков). Може, нас чекає? Багатоплановий, неоднозначний спектакль неймовірно насичений, можливо, навіть перенасичений, чудовою музикою (музичне оформлення Володимира Гданського), цікавими костюмами (Наталя Рудюк), делікатним і точним світловим вирішенням (Ігор Ваховський).

Щодо гри акторів — давайте почекаємо до осені. Блискуче справляючись із найскладнішою пластикою і темпоритмом спектаклю, вони часом грішать суєтністю, внутрішньою непевністю, збиваючись із буття на побут. Хочу вірити, що це лише через прем’єрні хвилювання.

Спектакль відбувся — це головне. Він став духовною акцією, зумів донести до глядача несамовитість думки і пристрасність надій нашого великого земляка Миколи Васильовича Гоголя.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56