НА БАТЬКІВЩИНІ ДІДУСЯ ЛЕНІНА

Марина Черкашина 1 вересня 2000, 00:00

Читайте також

У невеличке містечко Старокостянтинів Хмельницької області, що лежить на межі Піділля та Волині, я потрапила спекотним серпневим днем нинішнього літа. Вабило мене туди давнє бажання побувати в рідних місцях свого нині вже покійного батька, актора, режисера і театрального педагога Романа Черкашина. Сюди, на Волинь, ще на початку XX століття переїхав із трьома дочками і малолітнім сином його дід по материній лінії Роман Глинський — польський шляхтич, який одружився з українкою міщанського стану, чим спричинив сімейний конфлікт, назавжди порвавши зі своєю польською ріднею. Дід по батьковій лінії походив з курських селян, і коли його забрали в солдати, через могутню статуру потрапив до кінної жандармерії, прослужив належний термін у самому Санкт- Петербурзі, після чого його й закинула доля в провінційне повітове містечко Старокостянтинів. Тут син колишнього жандарма, який скінчив учительську семінарію, одружився з Леонілою Глинською, тут народилися троє їхніх синів. Одного з них вони втратили, коли вибухнула Перша світова війна, місто стало прифронтовим, родина евакуювалася до Самари, де хлопчик раптом занедужав і помер від зараження крові. Два інших сини навчалися в Старокостянтинівській гімназії, де викладала французьку їхня мати, моя бабуся. До речі, для вдосконалювання мови її за казенний кошт посилали на курси до Женеви. Читати французькі романи бабуся полюбляла до кінця свого довгого життя, а ось її вчительський шлях обірвався на початку 30-х років. Тоді вона вже жила зі старшим сином Романом у Харкові, викладала в радянській трудовій школі, де один колега-доброзичливець занадто зацікавився її походженням. Сиділа би бабуся в одному з таборів далекого сталінського ГУЛАГу, якби хтось не порадив терміново залишити школу. Так вона позбулася не тільки улюбленої професії, а й пенсії, якої ніколи не отримувала.

У цій сімейній історії, як у краплині води, відбилися деякі прикметні сторони бурхливої історії міста, заснованого при злитті рік Ікопоть і Случ відомим українським магнатом, культурним і політичним діячем князем Костянтином (Василем) Острозьким 1561 року. Стара фортеця князів Острозьких колись була основною визначною пам’яткою міста. З 1928 по 1954 рік тут містився Державний історико-культурний заповідник. У місцевому музеї ентузіасти-краєзнавці, історики рідного краю зібрали понад чотири тисячі неоціненних експонатів. Постанова, згідно з якою заповідник підлягав ліквідації, парадоксально називалася «Про впорядкування музеїв системи міністерства культури УРСР». Відомо, що такі «порядки» в нас наводились швидко й одразу. Найцінніша колекція потрапила до різних музеїв і архівів, місту залишилися від неї лише крихти. Стара фортеця, яка неодноразово зазнавала набігів татар, руйнівних воєн, змінювала власників, а то й стояла зовсім нічия, давно втратила колишні обриси і перетворилася на старі й геть не мальовничі руїни. Останніми роками робляться перші кроки з відновлення колишньої історичної реліквії. Вже діє реставрована церква, що становить один ансамбль із залишками кам’яного замкового муру. Височіє над містом масивний кам’яний силует замкової вежі. А про історію Старокостянтинова розповідають стенди місцевого краєзнавчого музею, експозиція якого розміщена в кількох кімнатах скромного одноповерхового Будинку школяра. Влітку тут холодно і пахне вогкістю, хоча брак звичного музейного затишку повністю заміняє гостинність закоханого в рідне місто і його минуле господаря — відомого краєзнавця і невтомного збирача документів та історичних відомостей про далеке і недавнє минуле Старокостянтинова Василя Яремовича Мончака. Це завдяки його енергії та увазі я потрапила до Старокостянтинова, побачила будинок гімназії, де викладала бабуся й навчався батько, а також добре збережений будинок родини Глинських-Черкашиних, звідки батько виїжджав на навчання до Києва.

З батькових розповідей я знала про високоосвічену родину мирового судді Петрова, з двома синами якого, Юрієм і Євгеном, батько ріс, у будинку якого була унікальна бібліотека, що налічує понад дві тисячі книжок. Як з’ясувалося, це надзвичайно дороге зібрання книжок власник опісля заповідав місту. Незважаючи на літній відпускний період, у просторому читальному залі зібралися люди, які захотіли більше довідатися про свого земляка Романа Черкашина і про легендарний театр «Березіль», куди він потрапив 1928 року на запрошення самого Леся Курбаса і де працював спочатку актором, потім режисером, завідувачем літературної частини аж до 1951 року — після чого перейшов на постійну роботу в Харківський театральний інститут.

Старокостянтинівська бібліотека, яка являє собою цілий комплекс, до якого входять дитяча і доросла районні бібліотеки, здивувала мене любовно оформленими залами, чистотою, відсутністю таких звичних сьогодні в наших культурних установах прикмет старості та запустіння. Відчувалося, що тут перебуваєш у справжньому центрі культури — хоча директор бібліотеки Михайло Васильович Мовчан скаржився на стандартні в нинішніх умовах біди: неможливість поповнення і відновлення фондів через відсутність фінансування, труднощі з ремонтом, мізерні ставки та багато іншого. І все ж бібліотека живе повнокровним життям, має своє неповторне обличчя, а її нинішні читачі, продовжуючи добрі традиції попередників, дарують їй книги з власних книжкових зібрань.

Любов до свого міста, хоч яким би критичним був погляд на нього зсередини і хоч яким би непоказним здавалося воно з боку, певне, відвіку була прикметною рисою його жителів. Інакше його історія не була б описана в різних публікаціях так повно і яскраво. Чого варта хоча б видана в Старокостянтинові 1884 року в Типо-Літографії С.Аренберга (під керівництвом І.Шехмейстерна) цікава брошурка з описом міста від дати його заснування до часу публікації, яку склав поручик 45-го піхотного Азовського полку Н.І.Зуць.

В цілих абзацах колоритного опису автор нарікає на хронічні порушення гігієнічних і санітарних умов: задні частини будинків та городи підступають до берегів двох річок, які омивають місто, в них скидають усі відходи, від цього вода стає шкідливою для вживання і заражає атмосферу; єврейське населення, що становить більшу частину жителів, мешкає в тісноті, при будинках немає господарських прибудов, тому багато худоби живе на вулицях, гній з міста взагалі не вивозиться. Всього у місті — шість цвинтарів, усі лежать неподалік міста, а то й поблизу будинків — православний, католицький, єврейський — старий і новий, татарський, старий і новий.

Тут відвіку жили пліч-о-пліч представники різних національностей і віросповідань, зберігаючи своєрідність своїх етнічних особливостей, культурних традицій, релігійних обрядів. Як зазначили краєзнавці-етнографи, близьке побутування різних культур відбилося в місцевому фольклорі. Українці, поляки, євреї, росіяни, осілі тут татари і нащадки вірменів вважали Старокостянтинів своєю «малою батьківщиною». 1840 року тут народився майбутній «батько єврейського театру» Абрам Гольдфаден. Сином старокостянтинівського купця був дід Леніна Ізрайль Бланк. Потрапивши до Санкт-Петербурга після успішного закінчення житомирського повітового училища, він з допомогою дядька, петербурзького купця Дмитра Бланка, переходить у православ’я і, отримавши при водохрещенні ім’я Олександр, вступає у Медико-хірургічну академію. Попри успіхи в навчанні, він усе ж викликає невдоволення начальства непокірним характером і крайніми поглядами. У його послужному списку значитиметься робота штабс-лікарем Санкт-Петербурзької лікарні Св. Марії-Магдалини, тієї самої, де вилікували від тяжкої хвороби юного Тараса Шевченка. Ця обставина дала деяким дослідникам привід висунути гіпотезу, що майбутнього світоча української літератури вилікував саме дід майбутнього вождя світового пролетаріату.

В Олександра Бланка, який одружився з Ганною Гросшопф, було шестеро дітей і 39 онуків! Один із них, безумовно, переважить усіх решту, оскільки завдяки йому ореол безсмертя торкнеться і постаті сина старокостянтинівського купця доктора Олександра Бланка.

У різні періоди історії змінювався національний склад населення міста. Колись на роль його головних господарів претендувала польська знать. Її нинішні далекі нащадки зробили свій скромний внесок у відновлення католицького костьолу на одній з центральних вулиць. Свого часу був тут і домініканський монастир. Що ж до православних, то прихильником древньої батьківської віри виступав сам засновник міста князь Костянтин Острозький, під патронатом якого перебувало близько тисячі православних церков його великих володінь. Репресії царського уряду, що настали у відповідь на польське повстання 1863 року, вижили багатьох корінних поляків із насиджених родових гнізд. Потім були репресії і насильницьке виселення сталінських часів. А останні десятиліття позначилися масовим виїздом із міста єврейського населення, внаслідок чого найчисельніша колись єврейська община нині нараховує не більше ста осіб.

Але хоч як би мало схожий був сьогоднішній Старокостянтинів і на місто, яке входило до складу Речі Посполитої, і на повітовий закуток, яскраво описаний поручиком Зуцем, у його генетичній пам’яті зберігаються всі століття та часи його довгої історії. У малому тут на кожному кроку бачиш і відчуваєш велике. Живучи в нашій незалежній Україні, ми вчимося цінувати її як наш спільний дім, де жили і живуть люди, яких не варто ділити на «своїх» та «чужих».

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89