НА ЗАХИСТ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ ПОЛТАВСЬКИЙ СУРЖИК ТА ДУХОВНЕ ПЛЕБЕЙСТВО

Андрій Окара 4 серпня 2000, 00:00

Читайте також

Здається, ніде у світі не знущаються так над російською мовою, як у Полтаві. Хіба що в Кременчуці, Миргороді та Лубнах. Правда, у Харкові, Києві, Дніпропетровську, Луганську чи Одесі російська мова не набагато краща і також дуже далека до справжньої російської — мови Пушкіна, Толстого, Єсеніна та Андрія Платонова. Виявилося, що русифікація українців, яка мала місце протягом кількох останніх століть, дорого обійшлася перш за все самій російській мові.

Але якщо у Полтаві та в Україні взагалі російська деградує, то українська — просто зникає (особливо з розмовної практики): мине небагато часу, і від неї можуть залишитися лише спомини та томи літературної спадщини, яку ніхто не буде читати. Її носіями нині переважно є люди старшого віку, які, зрозуміло, не вічні, а також «професійні українці», гуманітарна інтелігенція — вчителі, викладачі, письменники, журналісти, працівники музеїв, політичні активісти, останнім часом ще й представники влади.

Стан як російської, так і української мов у Східній Україні — це два різних типи вимирання: українська — вмираюча (дійшло до того, що вона вироджується вже навіть на селі!), російська — мертва. Але мертва не в тому розумінні, що вона скоро зникне, а в тому, що не має органічного життя та органічного середовища існування, не має коріння в природному мовленні, не має народних діалектів. Розпад СРСР, спільного радянського культурного простору та відповідних інфраструктур, значно посилив деградацію російської.

Тому й сучасний стан української мови на Східній Україні хвилює та непокоїть, а стан російської — дратує. М’яка вимова, нестерпне для російського вуха «гекання», відсутність редукції ненаголошених голосних, притаманні усім без винятку мешканцям України, додають в їхніх вустах українській мові чарівності та мелодійності, а російській — неохайності та вульгарного відтінку.

Слід зауважити, що Полта- ва та Полтавщина мають для України й української етнонаціональної ідентичності непроминуще значення як місце, де народилися найвидатніші діячі національної культури, як репрезентативний український ландшафт, як культурний «Heartland» — «серединна земля», як, врешті-решт, камертон української літературної мови. Відомо, що після «Енеїди» та «Наталки Полтавки» Котляревського саме мова, заснована на полтавських діалектах, стала основою нової літературної норми — згодом її було прищеплено через культуру, художню літературу та систему освіти як загальнонаціональну носіям усіх українських діалектів, перш за все — Західній Україні. (Щоби пересвідчитися в цьому, досить лише перегорнути твори Василя Стефаника, Марка Черемшини чи навіть Івана Франка, які орієнтувалися на свої рідні автохтонні діалекти: наскільки ж їхня мова відрізняється від мови сучасного Львова чи Івано- Франківська!) Автохтонна полтавська українська мова красива, соковита та надто природна, як сама Полтавщина.

Якщо у деяких місцевостях (на Півдні, в Слобожанщині та Донбасі) суржик можна пояснити присутністю росіян та дифузією російського й українського етносів, витворенням нового українського субетносу — «новоросів», які залежно від політичних та культурних умов можуть вважати себе або росіянами, або українцями (адже на Харківщині справжні росіяни живуть аж із XVII століття, в Донбасі — з XVIII століття; сюди слід ще додати також численних російських мігрантів радянських часів), то на Полтавщині — один з найвищих на Сході України відсоток етнічних українців (понад 85% за переписом 1989 року).

І ще так чи інакше можна зрозуміти тих російськомовних полтавців, хто вчився або довго працював у Росії, у кого дружина або чоловік росіяни. Але як ставитись до тих, хто ніколи в житті нікуди далі свого Миргорода, Кременчука чи Полтави й носа не потикав, а все одно, аби бути «культурною людиною», намагається отим своїм малороським «есперанто» ще повчати інших: «ты шо, па-руски гаварить не можешь, га?».

Є певна, хоча й не завжди помітна різниця між полтавським (ширше — українським) суржиком та «полтавским русским» (ширше — «украинским русским»): в суржику українська лексика все ж таки займає певне місце — залежно від тієї чи іншої домінації можна казати про суржик на українській чи російській основі. Носії «украинского русского», як правило, почувають свою зверхність щодо україномовного та суржикомовного населення, байдужість, а то й щиру відразу до української мови та культури, що не так властиво носіям суржику.

Але фонологічна система і суржику, і «украинского русского» близька до української і далека від літературної російської, хоча інколи виникає схожість із південноросійськими варіантами мовлення (кубанським, ростовсько-донським, курським, білгородським, воронезьким), що, в свою чергу, пояснюється українським етнічним та мовно-культурним впливом на регіони Південної Росії.

Особисто автора цих рядків мало що так дратує у Полтаві та на Східній Україні взагалі, як знущання місцевого населення над російською мовою. (І тут немає й близько ніякого авторського снобізму: автор народився та все життя прожив у Москві. З Полтавщини та Полтави, де він періодично буває, походять його предки: Окарі — це хутір за Опішнею. Але цей текст, як і багато інших, написано саме українською.) Якщо від полтавської української зігрівається душа, то від суржику чи «полтавского русского» вуха в’януть! Хіба ж то мова? То каліка нещасна, а не мова!

Мова та мовлення — то є найперші характеристики людини, її соціального стану та внутрішньої природи, мова констатує належність особистості до тієї чи іншої касти. Розподіл суспільства на касти відбувається аж ніяк не за соціальною, професійною чи майновою ознакою; кастова належність — це притаманна від народження «якість духу», «якість волі» людини, це її душевний, духовний та інтелектуальний вимір.

Ознакою будь-якої шляхетності є певна форма, стиль — такий собі внутрішній стрижень людини, що свідчить про самозаглиблення духу, спрямованість на метафізичні реалії, а також дотримання норм моралі, права, соціальної поведінки. Отже, невід’ємною ознакою шляхетності є й орієнтація в побутовому мовленні на нормативи літературної мови (чи то української, чи то російської, чи то ще якоїсь).

Упослідженому, навпаки, — стиль органічно не притаманний, характерна риса перекиньщика — аморфність, естетичний нігілізм, нехтування формою (формою як метафізичною категорією!), навіть повна відсутність форми. Суржик в принципі неможливо унормувати, неможливо скласти його граматику — він такий же безформний, як і сутність переродженої натури. Звідси й чисто плебейське уявлення про мову як виключно засіб комунікації і ніщо більше. Такі категорії, як краса, мелодійність, естетична довершеність, трансцендентний безмір, стиль, внутрішня форма слова та інші для представників нижчих каст не існують. Якось один «ковбасник» з Донбасу наприкінці 80-х, ще за горбачовської «Перестройки», сказав, що українська мова його зацікавить лише в тому разі, коли од неї буде більше ковбаси. Оскільки це прозвучало на показовій зустрічі самого Горбачова «з громадськістю», вислів було розтиражовано і порівняння стало крилатим.

Є велика різниця між сучасним суржиком або близьким до нього «полтавским русским» та російською мовою у дореволюційній Полтаві — тоді вона була мовою порівняно невеликого соціального прошарку — службовців, дворянства, частини різночинної інтелігенції та євреїв; ця мова була підкреслено літературною та безбарвною. Той самий Володимир Короленко став відомим російським письменником, живучи у Полтаві (проте, його власне місце в російській літературі вторинне).

Тепер становище принци- пово інше — російська стала мовою маси: зараз її вважає рідною не менш як 60% населення України. В історичній ретроспективі абсолютна більшість з них — це свого роду лінгвонеофіти: російська витиснула українську зовсім недавно — лише одне-два покоління тому. (Отже, ще не втрачена можливість на зворотний рух!) Сучасна культурна ситуація Сходу та Півдня України напрочуд точно ілюструє роздуми іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гасета про масове суспільство: людський дух вироджується та безлика маса панує над творчим началом, над духовною особистістю (що сьогодні бачимо на прикладі маскульту та політичної свідомості). Тож «украинский русский» — це ніяк не «великий и могучий», а убоге арго південно- та східноукраїнських технополісів — воно панує над українською, яка давно вже має ознаки елітарної мови. Як те не дивно, але саме російська мова зараз є носієм цінностей так званого Нового світового ладу — космополітичних настроїв, відповідного спря- мування культури, уявлень про онтологічну однорідність людства та всезагальні планетарні цінності. Саме російська виконує в українському суспільстві роль англійської в неанглосаксонському світі, роль Росії у нав’язуванні Україні деяких культурних стандартів інколи нагадує роль США по відношенню до іншого світу: ледве не в усіх центральних російських газетах з мазохіським самозахопленням пишуть про «разрушение общего культурного пространства», про «насильственную украинизацию» (де вона, хто її бачив, наприклад, у Полтаві чи в Кременчуці?), про «угрозу для существования русского языка и русской культуры в восточных областях Украины». Такі досить цинічні, якщо дивитися на проблему з самої України, заяви робляться або некомпетентними, або епатажними людьми з провокаційною метою.

Ніде так яскраво не викривається полтавський провінціалізм, комплекс «молодшого брата», хуторянська другорядність (чи навіть третьорядність), як у ставленні багатьох полтавців до української мови. Полтавський суржик — це не якесь особливе та унікальне явище (як, приміром, американська англійська), бо ніякої «нової якості» суржик не створює, ніякого синтезу мов та культур в ньому не відбувається. Суржик — це не взаємозбагачення, а взаємообкрадання, взаємозабруднення мов.

Суржикова «неповномовність» — це найвищий ступінь духовного плебейства, це відсутність стилю, відсутність внутрішнього вертикального організуючого начала. Суржик — це мова для убогих, квінтесенція душевного устрою «одновимірної людини», метафізична модель духовних бомжів. Це, врешті-решт, відповідь на тему — чому Україну як державу не дуже шанують у світі, чому «забобонно» ставляться до українців та всього українського в Росії.

Мешканцю Росії — носію літературної російської мови — слухати полтавські намагання розмовляти «по-грамотному» просто нестерпно! «Полтавский русский» порушує норми російської літературної інтонації мовлення, російської стилістики, лексики та синтаксису. Якщо з двома першими можна змиритися — адже інтонація мовлення залежить од середовища і вплинути на неї ніхто не в силах (хай вже буде яка є!), то жахлива лексика — це просто вияв низького рівня культури, хуторянського комплексу, відсутності форми та стилю.

Отже, в російській мові немає й близько таких слів: шо, чи, та, отож, отак, тю, не (у значенні: нет), щас, позычить, скупиться (у значенні: купити), ложу, покласть, словить, споймать, покупаться (у значенні: искупаться), розбуваться, ляж (правильно: ляг). Надзвичайним порушенням норм російської граматики та синтаксису є також подібні «перлини»: «та я за него говорю» (замість «да я о нём»), «я с него смеюсь» (замість «над ним») або: «он приехал с Киева» (замість «из Киева»), «он поехал у Харьков» (замість «в Харьков»). (Про жахливі неприйнятні російським вухом наголоси в перекручених українцями російських словах просто нічого й сказати!)

Тому й, потрапляючи до Росії, великої шани такі люди, як правило, не викликають. А за що шанувати? За те, що не вмієш правильно говорити російською, та й свою мову знаєш на рівні «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела»? Чи не тому в тій самій Москві «украинец» в останні роки вживається як синонім дешевої робочої сили (приблизно таким шляхом в російській мові з’явилося слово «швейцар»).

В офіційній, державно-репрезентативній сфері українська мова може зберегтися й надалі — полтавське обласне радіо і через 50 років, дасть Бог, віщатиме українською. Але повноцінно будь-яка мова існує лише тоді, коли люди нею користуються у побуті, коли нею думають. Сучасна ситуація не дає підстав для оптимізму — що станеться, коли старше покоління — носії української мови та традиційної культури — відійде?

«Ваш язык неперспективен — он умрет вместе с вашими бабушками и дедушками», — колись почув автор цих рядків від одного свого московського знайомого про українську мову. І дійсно — мовне розмежування на Східній Україні проходить зараз перш за все між поколіннями. «Розрив часів», втрата українською мовою нових поколінь українців відбулася десь наприкінці 60-х — на початку 70-х років XX століття. Мало хто з полтавських двадцяти-тридцятирічних може невимушено розмовляти мовою предків хоча б протягом п’яти хвилин (за винятком хіба що нечисленних інтелектуалів-гуманітаріїв).

У сучасної молоді знання української мови найчастіше обмежується українськими жартами, простеньким віршиком із шкільних часів, парою цитат з пісень Ірини Білик чи «Vоплів Vідоплясова» та бурлескно-травестійними анекдотами про «хахла». І якщо раніше, у 1970—1980-х, міська полтавська молодь розмовляти українською здебільше соромилася, то тепер — найчастіше просто не вміє. Українська для цієї молоді має статус «другої рідної», бо йдеться саме про пасивне володіння нею.

Частенько буваючи на Східній України, авторові цих рядків, як те не дивно, досить складно знайти україномовного співрозмовника приблизно свого віку (народження кінця 1960-х — першої половини 1970-х років). І йдеться навіть не про інтелектуально насичені філософські дискусії, а хоча б про житейські та побутові балачки! А коли розмова повертається на теми літератури та мистецтва, важко пригадати, щоб полтавські співрозмовники свій низький інтерес до української словесності не пояснювали б приблизно так: «Та, понимаешь, у нас так ужасно преподавали украинский язык и литературу — каждый год новый учитель! Та и на этих уроках нас не столько литературе учили, сколько политической бдительности» (або щось подібне). Причому мовиться це так, ніби йдеться не про близьку до російської українську, а якнайменше про китайську чи про фарсі!

Абсолютна більшість сучасних полтавців та кременчужан — це нащадки вихідців з полтавських сіл, що переїхали до міст у 1930—1970-ті роки, це мігранти у другому-третьому поколінні. І тепер (о жах!) на батьківщині діалекту, що став основою української літературної мови, у Полтаві (а не в Києві, Харкові чи Луганську!), ці люди навіть не вміють підтримати розмови зі своїми дідусями та бабусями однією мовою! Навіть українофільство, патріотичні почуття до України, любов до свого народу останнім часом аж ніяк не обов’язково пов’язуються зі знанням чи навіть повагою до української мови.

Пристрасне осмислення російськомовної літератури України (як сучасної, так і минулих віків) ще раз доводить, що мова — то щось більше, як просто засіб комунікації, мова — явище містичне й визначається не лише середовищем, але й на рівні генетичної пам’яті. Мова не вкладається у рамки формальної логіки, буденної свідомості та вузівської граматики. Масштаби мови — ніяк не менші космічних.

Будь-якою мовою можна оволодіти досконало, на всі сто відсотків. Але щоб писати художні твори (а не просто розважальну белетристику), ще не достатньо досконало володіти цією мовою. Гоголь, який володів російською літературною мовою не дуже добре, — рідкісний виняток: своє невміння він (зовсім у бароковому дусі!) перетворив на «прийом», на засіб художньої виразності. Повторити його успіх з українців нікому більше не вдавалося.

Українським російськомовним авторам доводиться дорікати не за незнання російської мови та не за наявність у текстах українізмів (це наявне у розмовній практиці), а якраз за відсутність живого струменя, за штампи, шаблонність мислення. Щоб повноцінно писати російською, треба, вочевидь, народитися з почуттям енергетики російської мови, треба генетично нести у собі будову російського мовлення. Треба, врешті-решт, хоча б якусь частину свого життя прожити в Росії, в природному ареалі російської мови. Щодо українських російськомовних, то серед них можна помітити певні відмінності: у росіян виходить краще, ніж у етнічних українців, досить природно в Україні пишуть російською євреї — згадати хоча б «одесскую школу» (хоча у євреїв своя особливість — вони створюють не стільки російську чи українську російськомовну культуру, скільки свою єврейську, де «одесский русский» замінив забутий євреями-ашкеназі ідиш). Мова повинна дихати, жити, мова — це організм, вона, як і ангели, має «тонке тіло» та метафізичний вимір. Мова — це щось таке незрозуміле, якась «музика сфер» (за Платоном), «гармонія космосу» (за Піфагором).

Усі без винятку східноукраїнські письменники XIX століття, які писали двома мовами, свої найкращі твори написали саме українською. Не випадково ж російська література так і не наважилася занести до своїх анналів російськомовну спадщину Євгена Гребінки (тому в Росії цигансько- ресторанний романс на його вірш «Очи черные» й досі вважається анонімним), Григорія Квітки- Основ’яненка, Олекси Стороженка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Михайла Старицького, Марка Вовчка, та й самого Тараса Шевченка.

Й досі незрозуміло, як ставитись до написаного російською мовою в Україні: чи це українська російськомовна культура? Чи це частина загальної російськомовної метакультури? Чи це російська діаспорна локальна культура в «Новому Зарубіжжі»? Тут самі запитання, на які російськомовні інтелектуали України шукають відповідей. Поки що безрезультатно.

Можна казати про глобальну, майже метафізичну невідповідність поміж будовою російської лі- тературної мови (в її післяпушкінському варіанті, за винятком мови творів Гоголя) та будовою ук- раїнської душі, українським поглядом на світ (до речі, перекладати російською українську художню літературу складно саме через цю невідповідність).

Українці інакше, ніж росіяни, відчувають російську мову: одна справа, коли мова закорінена в усю тисячолітню історію, зростала й визрівала разом з народом, і зовсім інша — коли вона прийшла вже в «готовому» вигляді. (При цьому аж ніяк не заперечується вплив українських інтелектуалів, вчених- філологів та письменників XVI—XIX століть на сучасний вигляд російської мови.)

Російськомовна художня література України (розважальна белетристика — то окрема розмова) за своєю естетичною вартістю на порядок нижча, порівняно як з російською літературою в Росії, так і з українськомовною в Україні: Гоголі двічі не народжуються.

«Ковбасні» потреби можна без проблем задовольнити й російською мовою, «кока-кольні» — англійською. Українська, принаймні на сьогодні, — це для духу. Без мови і сама людина, і увесь народ випадають з космічного порядку, перетворюються на «населення», «споживачів», на безглузду сукупність «автономних індивідів», адже мова, як казав німецький мислитель Вільгельм фон Гумбольдт, то є дух народу. А якщо українська мова вимре у Полтаві, чого тоді можна чекати од Харкова, Сум, Чернігова, а тим більше од Луганська чи Донецька? І вже зовсім смішно у тому разі щось казати про «відродження» Криму та етнічно українських регіонів Росії та Білорусі (Кубані, Стародубщини, частин Курщини, Білгородщини, Берестейщини).

Але російська мова у Полтаві також потребує негайного захисту! Зрозуміло, що ніхто не може заборонити людині розмовляти як вона схоче, ніхто не позбавить права знущатися над російською, калічити її. Тож ідея відомого сучасного письменника-постмодерніста Едічки Лимонова (Савенка) стягати з України та українських громадян мито за користування російською мовою видається, на жаль, фантасмагоричною й епатажною. (Можна було б додати: а за псування та перекручення мови — подвійний тариф!)

Отже, звертаючись до полтавців і кременчужан, та й взагалі — до всіх так званих російськомовних українців Східної і всієї України, мимоволі задаєшся питанням: чи не час вичавити із себе жлоба? Чи не досить мучити й паплюжити російську? Чи не пора згадувати українську — хай це і вимагає від кожного внутрішніх вольових зусиль? Адже без української мови українці втрачають свою загадковість та неповторність, а Україна — нехтує своїм історичним призначенням. І залишається щось не се й не те — отак заговориш до когось у Полтаві чи десь в Кременчуці на вулиці українською, а у відповідь — роздратування: мовляв, «ну ты шо ваще, рускаво языка не понимаешь, чи шо?».

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56