НАД КИМ НЕ СМіЄМОСЯ?

Вибори президентів у Росії й Україні, український референдум, львівські виступи журналістів стали серйозним приводом для обговорення давно назрілих у суспільстві обох країн тем свободи преси, ролі ЗМІ у формуванні громадської думки, прав громадян на об’єктивну та правдиву інформацію, а також проблеми влади й сатири. Якщо російським журналістам, телевізійникам і простим громадянам є що обговорювати — російські ЗМІ створили свої досить оригінальні форми політичної сатири: — передачі «Куклы», «Итого», почасти «Сегоднячко» — то Україна традиційно відстає в цьому процесі. Та нарешті й у нас з’явилися свої, національні, перші ластівки. Мабуть, справжнім сюрпризом усім пам’ятної «Ночі виборів» був несподіваний ранковий показ «Нових перегонів». Інша річ, що мультфільм показали після того, як уся гострота передвиборної боротьби вже минула. Інший, чудовий і розрахований на тривалу перспективу, проект на фронті політичної сатири і, можна навіть сказати, сатиричної політології було втілено в рубриці «Куколки» й сатирико- аналітичних мізансценах С.Рахманіна в «Зеркале недели». Багато видань (зокрема газети «Свобода», «День», «ДТ») останнім часом наважуються на сміливі сатиричні статті й карикатури, які беруть за живе політичний істеблішмент країни. Отже, українська журналістика нарешті народила сатиричне alter ego української політики.

EPA-EFE/OLIVIER MATTHYS

ГАЗЕТА, СВОБОДА Й ПОБРЕХЕНЬКА

Батько американської демократії Томас Джефферсон свого часу сказав, що між державою з урядом, але без преси, і державою без уряду, але з пресою, він вибрав би останню. У нас, хвала Всевишньому, є і те й інше. Питання в тому, як вони співіснують та уживаються в просторі окремо взятої країни з дуже молодими традиціями демократії та свободи преси й чи приносить це співіснування користь суспільству загалом. Те, що сервіальна (від лат. «servus» — раб, служник) українська журналістика приносить користь владі чи тим, хто до неї рветься, ні в кого не викликає сумнівів. А от про прориви на ниві суспільної користі поки що доводиться говорити з певною часткою невпевненості. І далеко не завжди в цьому винні самі журналісти. Адже вільна, економічно незалежна журналістика співіснує лише з вільною, толерантною, прозорою й демократичною владою. І навпаки.

Тим часом історія демократичної преси в усьому світі наочно доводить, що преса спроможна формувати критичну громадську думку як засобами інтелектуальної аналітики, так й інтелектуальної сатири. Більше того, відважна й вишукана політична сатира часом у змозі навіть стати певним паралельним політичним антисвітом, у якому журналісти й читачі формують свої, незалежні від неминучого нарцисизму влади, образи політиків і політичних подій. А хто, власне, сказав, що газетний офіціоз і офіційне ангажоване іміджмейкерство мають неподільне право на створення образів політичної реальності? Вісімдесятип’ятирічна історія французької політичної сатиричної газети «Прив’язана качка» («Le Canard enchaine») безумовно демонструє, що сатиричний політичний антисвіт може неабияк впливати на реальну політику. Потрібно тільки дуже захотіти.

Історія цього чудового видання почалася 1915 року. Тоді нікому не відомий журналіст Моріс Марешаль, не маючи, до того ж, великих коштів, вирішив видавати газету, яка протистояла б конформізму так званої «великої французької преси», що беззастережно підтримувала панівну тоді у Франції мілітаристську ідеологію. Газета виявилася двічі народженою, чим дуже пишався її творець: її перший номер вийшов 5 вересня 1915 року, потім газету закрили, після чого з видання нового першого номера 5 липня 1916-го почалася безперервна (за винятком років окупації) історія видання. «У нашій пресі надзвичайно багато правдивої інформації, — писав М.Марешаль. — Ми ситі нею під зав’язку. Наша газета подаватиме лише вигадки, перевірятиме й викриватиме їх». На першій шпальті номера було зображено качку, котра заявляла простягнутій до неї руці з ножицями, які символізували цензуру: «Ти обрізаєш моє пір’я, ти не одержиш моє перо». У редакційній статті того ж першого номера Марешаль запевнив публіку, що дурні її не читатимуть, але це не хвилює редакцію, яка опікується репутацією свого дітища. Під «дурнями» Марешаль і його співробітники розуміли середньостатистичного француза, любителя камамбера та булок-багетів, котрий із дитячим захватом й абсолютною довірою до інформації, якою його частували, жив в атмосфері «промивання мізків», що тішила його національні почуття.

EPA-EFE/OLIVIER MATTHYS

Прихильність французів до цього видання зумовлена тим простим фактом, що за всі роки існування газета не надрукувала на своїх сторінках жодної неперевіреної або неточної інформації. І якщо своїми, відомими лише їм, каналами журналісти діставали дискредитуючу того або іншого політика інформацію, то, будьте певні, справа не обмежувалася черговим скандалом. Наслідки публікацій у газеті були відчутними. У Франції виросло ціле «покоління «Канар», яке вирізнялося небайдужістю до інтелектуального гумору, економічної ситуації та політичного клімату, що панував у країні.

НЕЗНАЙОМі ЗНАЙОМЦі

Існуючи не тільки в якості рупору пацифізму, а й реальної противаги безконтрольності влади, «Канар» став активною чинною особою французького внутрішньополітичного життя. Газета свого часу підняла багато гучних справ, що мали реальні наслідки для тих або інших значних фігур французької політики. Від газети перепадало президентам П’ятої республіки. Так, під час правління генерала де Голля в «Канарі» з’явилася і вже не сходила з його сторінок протягом дев’яти років (із 1960-го до 1969 року) рубрика «Двір», у якій журналіст Роже Фрессо під псевдонімом Андре Рибо поміщав стилізовані «під Сен-Симона» статті про генерала, який править як Людовик XIV. Де Голль був мудрим політиком і «великою» (у прямому та переносному значенні слова) людиною, тому він розумів значення такої газети, як «Канар», для розвитку лібералізму в Екзагоні. Про ставлення старіючого де Голля до газети свідчить такий епізод. Радники генерала були схильні постачати де Голля ін- формацією з офіційно-прилизаних «Figaro», «Monde», «Paris-Match», але розумний де Голль часто запитував: «А що кажуть пернаті?», маючи на увазі критичні статті «Канара».

Після відставки де Голля і з приходом до влади Жоржа Помпіду рубрика «Двір» перейменовується в «Регентство» й існує аж до 1974 року, коли Жорж Помпіду через хворобу перестав виконувати обов’язки президента. У цей період на сторінках «Канара» зненацька прогримів один із перших інформаційних пострілів 70-х років: прем’єр-міністр Жак Шабан-Дельмас приховував свої доходи, що, як писала газета, не тільки завдавало шкоди державній скарбниці, а й «ображало почуття гідності і справедливості простих французів». Справа виявилась занадто серйозною. Політичну кар’єру пана прем’єр-міністра було припинено. Причиною цього стали публікації в «Канарі».

З приходом до влади Валері Жискар д’Естена «Канар» спочатку трохи розчарувався в можливостях репрезентативності нового президента для гумористичної пародії та критики — занадто вже манірним і безгрішним здавався спочатку д’Естен, що згодом виявився цілком перспективним «клієнтом», ледь не «улюбленцем» газети. Першою серйозною справою, викритою «Канаром» 1978 року під час правління д’Естена, було те, що голоси виборців — членів дипломатичного корпусу використовували в інтересах правлячої більшості. Але це було лише початком «кар’єри» президента д’Эстена в улюбленому друкованому органі французів. Саме на сторінках «Канара» вперше з’явилася інформація про те, що, будучи президентом, д’Естен грає на біржі. Подумаєш, яка дрібниця в масштабах нашого «датського королівства». Але французам чомусь здалося, що їхній президент чинить непорядно, поєднуючи високу державну посаду, що припускає знання тонкощів руху на біржі, і гру на цій самій біржі. І вони проголосували проти д’Естена, який поступився місцем представникові Соціалістичної партії Франції Франсуа Міттерану.

Для «Канара» це було справжнім подарунком. З Міттераном і його офіційним та родинним оточенням було де розгулятися: починаючи від викритого під кінець правління зв’язку майбутнього президента з колабораціоністським урядом Віші, продовжуючи вражаючою корупцією влади при його прем’єр-міністрах Е.Крессон і Р.Фабіусе (включно з дуже гучною і трагічною справою про зараження СНІДом сотень пацієнтів, які потребували переливання крові) і закінчуючи останнім, дуже французьким adieu президента Міттерана: виходом на авансцену перед самим закриттям завіси його позашлюбної доньки Мазаріни, яке ще задовго до справи «Клінтон — Левінськи» сколихнуло громадську думку з приводу проблеми публічності особистого життя перших осіб держави.

Не нудьгує «Канар» і з президентом Жаком Шираком. Газета дуже оперативно відгукується і досить часто ініціює обговорення актуальних тенденцій сучасної міжнародної політики, культури й екології. Однією з перших вона звернула увагу на неоднозначність наслідків глобалізації та створення Європейського союзу. Вона систематично нагадує єврократам, євробюрократам і світовим фінансовим монстрам про економічну і традиційну багатоукладність економіки та життя кожної країни—члена ЄС і світового співтовариства.

Після такого багатого послужного списку французьких колег, які зуміли не тільки знайти, розкрити, вплинути, переконати — і простих читачів, і читачів, котрі займають високі посади, але й влучно висміяти, мимоволі копаєшся в пам’яті, пригадуючи хоч один свіжий політичний жарт, що стосується нашого, чогось важливого і чиновного. І нічого не можеш пригадати. Останнім персонажем політичного анекдоту був Л.Кравчук під час перебування на посту президента. А тепер про владу не жартують ні на сторінках газет, а ні на затишних кухнях — чи то немає нічого гідного напруження м’язів обличчя, чи то так сумно, що аж несмішно...

ПРО ШИК і ВИШУКАНіСТЬ

Незважаючи на серйозність викриттів, що час від часу з’являлися на сторінках «Канара», газета завжди вирізнялася з-поміж інших — і це лишається її фірмовим знаком — легкістю іскрометного гумору. Завдяки використанню гри слів і образів вона здобула славу улюбленого чтива інтелектуальних парижан. Своїх читачів газета шанує і любить, бачить у них своїх complices. «Канар» прислухається до мови вулиць і фахових співтовариств. Водночас сама газета стає джерелом нових актуальних виразів, слів і прізвиськ, які потім починають циркулювати на вулицях і в бюро службовців, учених, у студентському середовищі. Статті з неї стають темами обговорень на приватних вечірках і в Національній асамблеї, у студентському середовищі й у професорських, традиційно далеких від політики колах Сорбонни. Читати сучасний «Канар» і, тим більше, розуміти його — це типовий паризький шик, анітрохи не менший, ніж купівля духів від Поля Готьє або Тьєрі Мюглера. Це — інтелектуальна вишуканість. Гарний, тонкий жарт, поданий доброю мовою, — чи не правда, є чому позаздрити мимовільним споживачам «приколів» від «Російського радіо» і анекдотів від телепрограми?

Спеціальна рубрика газети присвячена нісенітницям у висловах VIPів. Залишається тільки дивуватися, яким чином газеті вдається відстежувати навіть найнезначніші «блохи» у промовах далеко не примітивних французьких політиків і державних чиновників. Причому робота ця ведеться штатними і позаштатними кореспондентами газети з номера в номер, поза їхньою увагою не залишаються найменші казуси і навіть стильова незграбність у промовах відповідальних осіб. Мимоволі виникає запитання: така легковажна, на перший погляд, журналістська гра, чи не змушує вона VIPів по-справжньому, а не декларативно шанувати свою національну мову? Якби журналісти «Канара» знали українську і хоча б місяць попрацювали над текстами українських політиків, можна собі тільки уявити, що на багато років наперед їхня рубрика не «сиділа» б без матеріалу, та ще й якого.

Сказати, що журналісти «Канара» не відчувають пресингу з боку влади або окремих осіб, незадоволених публікаціями в «Канарі», не можна. Розкрита 1973 року справа про підслуховуючі пристрої у помешканні редакції газети засвідчує увагу до журналістів газети.

У 60—70 роках у Франції була модною формула, яка славила можливості батарейки «Wonder»: «Батарейка «Wonder» вичерпується лише тоді, коли нею користуються». «Канар» змінив формулювання. Він щосереди виходить з максимою, написаною на першій шпальті: «Свобода преси вичерпується лише тоді, коли нею не користуються». Чи не правда, вдала та повчальна формула? Особливо в країні, де влада і преса, що стали майже родичами, грішать на неприпустимий інцест. Генетики добре знають, чим загрожує такий близький союз. Українська журналістика й українська політика ризикують ніколи не скористатися енергетичним запалом тієї давно вже вигаданої та неодноразово успішно випробуваної цивілізованим і демократичним суспільством батарейки під назвою «свобода преси».

Чи не найкраще засвідчують якість роботи газети слова Анатоля Франса, який до смерті був вірним читачем газети, про те, що «Канар» — єдина серйозна газета у Франції. А один з її зацікавлених читачів, син Валері Жіскар д’Естена, котрий постраждав від публікацій газети, — Анрі д’Естен в одному з інтерв’ю підкреслив, що пряма користь від таких видань, як «Канар», в тому, що «вони змушують відповідальних осіб стежити за своєю поведінкою».

НАША МіНА ТА «ЇХНЯ» ГРА

Сатиричні викиди вже накопиченої давно і не використаної досі інтелектуальної енергії створюють перспективну конкуренцію «великоваговим» політологічним програмам, які, незважаючи на нові запаморочливі (в буквальному значенні слова) форми, ну вельми незграбно заганяють політиків у «п’ятий кут» або есхатологізують саму політику. Звичайно, ніхто не став би сперечатися про те, що свого часу вайлуваті страшилки В.Піховшека та розтабуйовані наболілі теми М.Вересня розкріпачили свідомість українських телеглядачів. Але це був лише перший крок. Журналістика, влада і суспільство в цілому мали б зробити другий — на шляху до створення певного конструктивного клімату у відносинах між владою і суспільством, що сприяв би здійсненню економічних, політичних і соціальних реформ. Однією зі складових цього кроку могло б стати створення нового типу теле- і газетної журналістики, яка говорить не звичною мовою програми «Час», перелицьованою на мову «Подробиць», а мовою інтелектуальної, а тому іронічної і навіть сатиричної прози.