Нана ДЖОРДЖАДЗЕ: «У ДРУЗІВ НЕМАЄ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ»

Читайте також

На ХХII ММКФ після кількох років забуття в центр доброзичливої уваги пострадянської публіки та критики повернулося ім’я грузинського режисера Нани Джорджадзе, яка колись так блискавично підкорила Канн своєю «Робінзонадою...» (1987), а пізніше її «1001 рецепт закоханого кухаря» (1996) не на жарт зазіхнув на «Оскара». Нова робота, що в титулі також маркірована арифметично — «Літо, або 27 загублених поцілунків», являє собою життєрадісний феєрверк еротико- комічних анекдотів і гегів, винайдених самою постановницею разом із драматургами Іраклієм Квірікадзе та Мариною Звєрєвою. Дія розгортається в дуже умовному, хоча й соковито виписаному грузинському середовищі і в якомусь абстрактному пострадянському часі. Цей по-кавказькому гострий «вінегрет» чудово присмачений «російськими» інгредієнтами (Євген Сидихін і Амалія Мордвинова в ролях місцевих еротоманів), а згори прикрашений соковитою французькою «маслиною» (П’єр Рішар у ролі романтичного Капітана). Фільм у програмі форуму кінематографій країн СНД і Балтії був визначений як німецько-французький. Оскільки на ММКФ тільки й мови було, що про національні прикмети пострадянського кіно, погодьтеся, ідентифікувати в цьому відношенні роботу пані Джорджадзе вельми непросто. Не відомі також широким колам кіноманів і біографічні параметри режисера. У фестивальних прес-матеріалах сказано лише: «У 1991—1995 — веде майстерню у ВДІКу. З 1995 живе в Німеччині». Тому інтерв’ю, взяте автором цих рядків у пані Джорджадзе спеціально для «ДТ», головним чином стосувалося конкретики — національної й біографічної.

— Нано, чи знаєте ви, що ваша картина «1001 рецепт закоханого кухаря» у нас вважається українською кінопродукцією і навіть ввійшла до каталогу національних фільмів країни? Ми дуже пишаємося тим, що в такий спосіб недавно були номіновані на «Оскара»...

— Правда? Це дуже приємний сюрприз! Але я розумію, у чім річ: Льоша Роднянський, що був одним із моїх продюсерів, надав мені тоді надзвичайно потужну підтримку — й моральну, й фінансову, й інтелектуальну. Ми з ним великі друзі. Це я говорю не з ввічливості, це правда. Я йому вельми вдячна за все. Більше того, я відкрию вам один маленький секрет: і «27 поцілунків» теж розпочиналися з його легкої руки. Він дав мені перший імпульс і підтримав як продюсер. Але сценарій довго не доходив до потрібної кондиції, і він цілком справедливо не став нас чекати. Так що я хочу двічі йому подякувати — і за «Кухаря», і за «Поцілунки».

— Проте повернімося до так званої національної ідентичності кіно. Ось ваш співвітчизник Отар Іоселіані також працює на Заході, і його фільми, на відміну від ваших, за матеріалом і за проблемами вже далеко відійшли від грузинських реалій, але в стилі, як мені здається, продовжує прозирати його суто національне коріння. Чи відчуваєте ви його в собі? Що воно для вас — національні витоки творчості?

— У мене взагалі до національного складне ставлення. Гадаю, у друзів національності немає. Друг — це друг, і я ніколи не цікавилася, якої національності мої друзі. Але я сама відчуваю себе грузинкою, я народилася в цій країні. Це особливий стиль життя, менталітет, і від цього нікуди не підеш. Те, що я грузинка, мені ніяк не заважає, але я не ставлю це на чільне місце. Просто я не можу не робити «грузинські фільми», у мене інші не виходять. І ніякі західні гроші з цим нічого не пороблять. І моїм глядачам завжди передаватиметься відчуття того, що я грузинка.

— А як ви ставитеся до космополітичного кіно? Чи можливий кінематограф без національних ознак?

— Не знаю. Але підозрюю, що мені це буде, напевно, не дуже цікаво. Я занадто люблю в мистецтві витоки, коріння, барви того або іншого народу. Адже кожен народ живе своїм життям, тим він і цікавий.

— Воно, справді, так, але от у «Поцілунках» ви, хоч і зберігаєте пахощі кавказьких натур і фактур, усе ж пішли до якогось абстрактного образу своєї країни. Начебто і присутня Грузія й водночас простір та час розмиті, все відбувається скрізь і ніде.

— В цьому й помітний мій космополітизм. Утім, націоналізм мені чужий. Це таке дуже недобре почуття не дуже гідних людей. Відчувати себе сином або донькою своєї землі — це гордість. А націоналізм — це хвороба. Рідну мову, свою культуру, свою землю, батьківщину потрібно берегти й любити, і це генетично закладено в кожній людині. Але це ніяк не повинно відбиватися на людях інших національностей і культур. Тобто якщо ти шануєш себе, свою країну й культуру, тоді можеш шанувати й інших. Але якщо ти себе не шануєш, тоді й інших не шануватимеш. Я себе шаную в числі інших людей. Як я можу себе ставити понад євреями, французами, німцями, узбеками, росіянами лише тому, що я грузинка? Та й за що їх не поважати? До речі, це теж наша грузинська риса. У нас збереглися храми всіх релігій, збудовані тут протягом віків. Це говорить про те, що ми завжди з повагою ставилися до інших культур і релігій, національностей і країн.

— А російська культура у вас не сприймається як імперська, що придушує національну? Позаяк підстави для цього є...

— Давайте розберемося. Будь-яка культура прекрасна своєю літературою, поезією, музикою, живописом. Російська також. Ми вивчали її, виросли на ній, ми її любимо. Але політична історія російсько-грузинських відносин повна складностей і дає підстави для суто політичного неприйняття якихось речей. Культурних і людських зв’язків це не повинно стосуватися. Я пишаюся тим, що жоден росіянин в останні роки не залишив Грузії з національних міркувань. А з економічних їдуть багато, і насамперед грузини. Роботи немає, грошей немає, їсти нічого. Але ніколи ніякі національні інтереси в нас не обмежувалися. Культура завжди йде з миром, хіба можна будь-яку національну заперечувати?

— А який у вас склався образ українського кіно?

— Я дуже любила поетичне кіно України. Юрія Іллєнка і Рому Балаяна, але ми загубили контакти. Ми не бачимо фільми одне одного. І в Грузії майже нічого не знімається: 2—3 фільми, які тут на фестивалі показали, знімалися 6—7 років. З перервами, по епізодику — коли були гроші. Мені пощастило, я не знаю, чому Бог мене милував, дав змогу знімати й послав продюсерів. Величезна кількість моїх талановитих колег і друзів не мають роботи. Це трагедія. А в Грузії ж завжди було цікаве кіно, чи не так? Грузія — кінематографічна країна. Але люди, котрі вміють це робити, старіють і вмирають. Та й показувати кіно в нас майже ніде, немає прокату. Отож ми не дивимося й не знаємо українського кіно. Хіба що на фестивалях. Ось я не бачила останнього фільму Кіри Муратової, яку я надзвичайно поважаю як творця.

— Могли б ви що-небудь сказати про вашу педагогічну діяльність у ВДІКу?

— Я дуже здивувалася й зраділа, коли мене запросили разом з Іраклієм Квірікадзе вести майстерню. Це велика честь. Я вам чесно скажу: не знаю, хто кого більше навчав — ці хлопці мене чи я їх. Ми стали такими друзями з першого дня, що дистанція геть-чисто зникла. У них непогано склалася доля. Саша Ковшанов, Євген Митрофанов, Сергій Ложниця, Марат Магатбетов... Це дуже цікаві хлопці. У нас досі вельми тісні контакти. Вони показують мені свої роботи, дзвонять у Німеччину, радяться... Я щаслива з цього.

Говорити про незроблене не буду. Тьху-тьху-тьху. Ті ж продюсери запропонували мені відразу ж працювати над сценарієм Іраклія Квірікадзе, визнаним «кращим французьким сценарієм» минулого року. Але він його вже переробив. Він усе переробляє. Для нього не існує готових речей.

… Душевна щирість цієї милої жінки і ясність її думок не просто захоплює, а зачаровує, тому на прощання побажаю їй нових успіхів і нових творчих звершень.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.73
EUR 28.60