НАША МОВА: «СОЛОВ’ЇНА» І «ПТАШИНА»

18 серпня 2000, 00:00
table.gif

Читайте також

Більшість різноманітних дослідників, котрі часто ніяк не можуть помиритися поміж собою, як правило, солідарні в тому, що мова — один з основних чинників самовизначення нації. Ним ця нація тримається зсередини як гомогенне утворення, ним визначається рівень національної самоідентифікації, рівень культури. Ось уже дев’ять років ми маємо підстави вважати себе єдиною та суверенною нацією. Але це підстави політичного плану. А от як у нас із самовизначенням? Лише близько третини — 30,5% опитаних — вважає, що всі українці, які живуть у нашій країні, це ментально єдина націю. Не згодні з цим твердженням понад половину опитаних — 56,3%. 13,2% респондентів вагалися з відповіддю. А мовний вияв нашої особистої причетності до єдиної та незалежної нації заслуговує окремої розмови.

Відповідно до соціологічного опитування, проведеного Українським центром економічних і політичних досліджень, більшість вважає, що кожен громадянин України, незалежно від національності, мусить володіти українською мовою (61,9% опитаних). Рішуче не згодні з цим твердженням трохи більше третини опитаних (34,9%). Не визначили свою позицію лише 3,2%. Тобто, можна вважати, що основна маса населення, швидше за все, поділяє «українізаційний» курс, але рівно настільки, наскільки це не зачепить особисто ані «згодних», ані «незгодних». Скажемо так, любов і загальне визнання української мови в нас досить теоретичні.

Утім, сформована за роки незалежності мовна ситуація, відповідно до опитування, й не дає підстав для серйозного занепокоєння. Тільки 13,6% опитаних вважають, що вони зазнали тієї чи тієї форми утисків, пов’язаних з мовою. А більшість (83,3%) живе в цьому плані цілком щасливо, користуючись плодами недавнього грунтовного інтернаціоналістичного виховання й радіючи можливості домовитися одне з одним. Тобто ця більшість почувається цілком удома в нашому мовному сьогодні.

Ті, хто не почувається затишно, головним чином нарікають на непорозуміння в побутовому спілкуванні, вважають себе дуже ущемленими саме в побуті. Тут найменша кількість «незадоволених» опитаних вагалася з відповіддю, і найменшій же кількості питання мови в побуті жодного разу не зашкодило. Тобто питання мови знову стає передусім питанням виховання — нам досі важко собі уявити, як можна висловити своє невдоволення будь-чим, формованим на державному рівні, та ще й не скривдити при цьому ближнього свого. Ми, як і колись, розв’язуємо свої проблеми не на виборчих дільницях, а в трамвайних суперечках, які швидко переходять на персоналії. Ми висловлюємо свою зневагу існуючій ситуації не шляхом виявлення своєї громадянської волі на виборах і плебісцитах, а відвертаючись на вулиці від людини, котра розмовляє «не тією» мовою.

Другу позицію мовне питання посідає як питання з царини права. Важко тут розділити тих респондентів, які не зуміли через мовні непорозуміння належним чином відстояти свої права в суді, і тих, що вважають себе позбавленими права розмовляти й бути почутими своєю рідною мовою. Але насправді ці сфери не такі й далекі — для цих «дискримінованих» респондентів питання мови лежить в одній площині з законом, це, коли хочете, питання державне, а можливо, й цілком юридичне.

Наступна позиція за рівнем пристрасності належить мовному аспекту побудови кар’єри. Основній масі «дискримінованих» у цьому питанні перешкоджала, з огляду на дані опитування, все- таки не мова, а щось інше.

А найпарадоксальніше те, що «скривджені» опитані індиферентні до мови як до певної культурної даності. Тут вагалася з відповіддю найбільша кількість, і понад половину не вважали себе ущемленими саме в культурному плані. Тобто для нашої людини питання мови — питання чого завгодно, тільки не культури. Мова визначає наш побут, правову сферу, кар’єру, і найменшою мірою — нашу культуру. Отак-от...

Утім, більшість наших співгромадян почувається в сьогоднішній мовній ситуації цілком комфортно. Їхні мовні «кривди» головним чином невиразні або обмежуються побутом — за трьома позиціями мовне питання «не перешкоджало» більш як половині «незадоволених» респондентів.

Отже, наші співгромадяни здебільшого вважають, що українська мова «повинна бути». Але наскільки вона «повинна бути» і наскільки вона повинна бути добротною — не вельми важливо для нашої людини. Про це можна судити хоча б із того, що переважна більшість із нас не знає (ніколи не цікавилася?) про існування в рідних населених пунктах шкіл української мови для дорослого населення (79,1% опитаних). Знає про них 14,2%, вагались із відповіддю 6,7%. Можна припустити, що якщо не буде вжито серйозних заходів мовного тиску, більшість цим питанням так і не зацікавиться. Можливо, через звичну для нас інертність, а мо’ , тому, що ми самовдоволено не сумніваємося в якості своєї української мови. А коли вже заганяти населення в школи для вивчення державної мови — почніть із перших осіб держави і телеведучих.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89