Наївно? Супер!

123
artukraine.com.ua

Читайте також

У "Мистецькому Арсеналі" проходить масштабна виставка "наївного" мистецтва "Чисте мистецтво". Такої можливості ініціатори цього проекту, Петро Гончар і Лідія Лихач, чекали 20 років. Ложкою дьогтю в бочці навіть не меду — справжніх великих алмазів (таке хороше все, побачене в експозиції!) — залишилося тільки питання, чому в Україні досі немає свого Музею наївного мистецтва.

Крихітному, років десь трохи менше двох від народження, хлопчику явно не стоялося на місці на вернісажі. Поруч із мамою й бабусею, що старанно вивчали експозицію. Варто було дорослим хоч на секунду захопитися черговою картиною, як нащадок летів стрімголов до стіни навпроти — з фоторепродукцією народного килимка з вишитими звірами та квіточками. І, регочучи, намагався обняти за шию намальованого білого, як хмарина, лебедя. За малюком квапилася мама. Відводила від холодної стіни. Але він, вловивши момент, знову й знову цілеспрямовано мчав обіймати, наче живого друга, птаха. І сміявся від щастя. 

У "Мистецькому Арсеналі", не гірше за горобців і шпаків, тим часом щебетали старші діти. Вони були просто в невимовному захопленні від усіх підряд картин в експозиції. Дорослі всміхалися на весь рот і діловито знімали селфі на тлі Панаса Ярмоленка, Григорія Ксьондза, Юхима Ющенка — і всіх-всіх, іменитих і, навпаки, безіменних, "народних" авторів виставки "Чисте мистецтво". Куратори Петро Гончар і Лідія Лихач готували проект упродовж 20 років, досліджуючи й збираючи "наїв арт". Усього до експозиції відібрали понад 300 робіт (тільки Гончар запропонував 260, але виставили, на жаль, не кожен із його "лотів") 60 відомих за іменами живописців. І безліч талановитих анонімів.

 

Власне, на "картинці з виставки" з малюком, який сміється і обіймає намальованого лебедя, можна відразу ставити крапку в описі самого проекту. Адже краще, ніж діти, мистецтва не "відчуває" ніхто. А вже якщо навіть їх вдалося так зацікавити, можна тільки уявити, яких найвищого ступеня відгуків усе побачене заслужило в дорослої аудиторії. 

Однак, оговтавшись від усіх захоплень і віддавши належне любові Петра Гончара й Лідії Лихач до народу України та його культури (а тільки з воістину безмежної любові й народжуються такі виставки, як гарні, розумні й талановиті діти), я замислилася про інший бік медалі. Про який самі автори експозиції воліли не говорити цього разу. І причини їхнього рішення абсолютно зрозумілі, — я сама точно так би вчинила.

"Чисте мистецтво", з формального погляду, являє собою тематичну розповідь, що послідовно розгортається в дев'яти залах "Мистецького Арсеналу", про першу народну селянську картину ХХ ст. Міського наївного мистецтва в експозиції практично немає, не беручи до уваги окремого проекту Георгія Малявіна та Олександра Ройтбурда, ініційованого самим художником Ройтбурдом. 

Також на виставці ви не знайдете народної ікони та ар-брюту, "творчості душевнохворих". Куратори вважають їх окремими темами й не стали "розтікашеся мислію по древу". 

У різних залах роботи згруповані за різними темами: "Оригінал і копія" (відтворення картин Пимоненка, Куїнджі, зображень із листівок у творчості народних художників), "Портрет", "Імена" (художник-самоучка Олександр Лещенко і профі-художник Євген Лещенко та ін.), "Архетипи" (архетипічні сюжети й мотиви українського наїву) та "Межа" (точка перетину і взаємовпливу між наївним мистецтвом та кітчем, і авангардом початку ХХ ст.). 

Крім дослідження "наївного" арту України, куратори запропонували зіставити його з творчістю сучасних відомих художників. 

У результаті, картини Арсена Савадова сусідять із Марією Примаченко, "картинки" полтавських кустарів — із Харківською школою фотографії, у розділі "Оригінал і копія" можна побачити роботу Миколи Пимоненка. А на "Межі" — малюнки Олександра Богомазова, Олександра Хвостенка-Хвостова та ін. 

Утім, зіставлення класиків із самоучками-"селянами" в основному здається трохи надмірним. Усю увагу однак перетягує на себе "чисте", народне мистецтво. 

Виняток — хіба що авангардисти, особливо Богомазов і Пимоненко. 

Смисловий центр експозиції становить блок "Архетипи" і приголомшлива тривимірна відеоінсталяція "Рай" — реконструкція знаменитої хати в Цюрупинську (тепер це Олешки Херсонської обл.) Поліни Райко (1928—2004). У віці під 70 і пізніше, залишившись зовсім сама, Райко, як відомо, впродовж шести років розписувала стіни та всі поверхні власної хати складним орнаментом із зображенням райських і чарівних істот, фантастичних птахів і звірів, чудесних рослин. І перетворила власне житло на подобу земного "раю". Яким сама його бачила. Загалом, розповідаючи про народний, сільський арт-"наїв", дослідник Петро Гончар відзначає: "Це — мистецтво любові. Народні художники малювали те, що самі вважають "гарним". У наїві немає протесту". Виставковий розділ "Архетипи" саме досліджує український "рай", збираючи в єдиний живописний тезаурус архетипічні образи народного живопису. Тут — олені й лебеді, голубки, "рай-село", козаки-захисники, включно з Мамаєм. І цілий "іконостас", на окремій стінці, портретів Тараса Шевченка: вишитих і намальованих у різних техніках. І Шевченко, і лебеді, і "Оленки", каже Петро Гончар, ще недавно були присутні в кожній українській хаті. Символізуючи уявлення "маленьких українців" про щастя.

І все-таки про зворотний бік райської медалі. Завмираючи в захопленні перед "розмовляючими" портретами Юхима Ющенка та портретами односельців авторства "українського Піросмані" (так прозвали в останні десятиліття Панаса Ярмоленка), зворушуючись пейзажами з водоймами Гната Тарасюка, обговорюючи роботи безіменних "сільських" художників, ти водночас усвідомлюєш: побачити їх в Україні — фактично ніде. 

У репрезентативних кількостях — щоб хоча б як на нинішній виставці в "Мистецькому Арсеналі". Щоб були зрозумілі масштаби самого явища і реальне місце "народної картини" в ієрархії культури. 

Навіть Марії Примаченко та Ганни Собачко-Шостак мало, образливо мало в постійних експозиціях! І площі самих музеїв, які експонують "народну" культуру, образливо малі. Якщо в часи СРСР така ситуація пояснювалася свідомою позицією держави, що все своє життя боролося з нашим "націоналізмом", та сьогодні такий стан справ, як мінімум, обурливий. 

Символом же ставлення і "держави", і, на жаль, самого нашого суспільства до мистецтва (причому не тільки до народного, — але саме "наїв арт" на наших очах тому й гине) може слугувати та ж таки "райська" хата Поліни Райко. Доки місцева влада роками "планує" викупити садибу на вулиці Нижній, 74 в Олешках у нових власників-канадців і вже тоді створювати на її базі музей, хата руйнується, фрески вмирають. "За будинком доглядає місцева жителька", — спокійно констатують українські медіа.

Окремої, сумної, розмови заслуговує ставлення до спадку "народних" художників у самому "народі". Картини, скульптуру, вишивані роботи не цінують і тому спокійно викидають. Бували випадки, коли полотнами накривали "ночви" — корита з кормом для свиней. 

Тиняючись, фактично, залами неіснуючого Музею наївного мистецтва України, — а виставка "Чисте мистецтво", що не кажи, це і є готова, продумана до деталей модель такого музею, — я з сумом згадувала маленьку країну Хорватію. 

На відміну від нас, у хорватів немає ні особливих копалин, ні великої території. (Чисельність населення на 1 січня 2014 р. становила менше 4,5 млн чол.). Зате в них є Іван Генералич. А також знаменита на весь світ хорватська школа наївного мистецтва. Музей наївного мистецтва в Загребі існує багато років. І вважається однією з головних туристичних визначних пам'яток, орієнтованих на туризм Хорватії. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.59
EUR 28.96