НЕСЕНСАЦіЙНИЙ СЕЗОН

Вікторія Бурлака 14 липня 2000, 00:00

Читайте також

Чим живуть кращі представники київської арт-тусовки? Чеканням сенсацій, як з’ясувалося в недавній кулуарній розмові. Які тут можуть бути сенсації? — здивувалася я. Тиша та спокій. Коли який-небудь бездарний проект і підніме хвилі не вельми чемних відгуків у пресі, все одно — це буря в склянці води. Але Київ і є склянка води — резонно заперечив мій співрозмовник.

У цій склянці йде партизанська війна інтересів, міні- клани групуються за принципом «проти кого дружите» і радіють, коли вдається тишком- нишком куснути суперника. Задоволення спостерігати за всім цим відкладіть до осені. Пристрасті навколо «проектів століття» вщухли, настає пауза, мертвий сезон. Виставкова активність переміщається в камерний простір галерей, зменшуючись у масштабі. Нам не лишається нічого іншого, як бачити велике в малому. Відпочинемо в солодкому передчутті нових скандалів і зосередимо увагу на самому мистецтві.

Виставки, організовані активістами за права всіляких дис- кримінованих меншостей — в’язнів і душевнохворих, гомосексуалістів і сиріт, як правило, із суто художньої точки зору цілком передбачувані. Це швидше соціальні ініціативи, які нагадують суспільству про існування вигнанців. Вони пригнічують. Йдучи на такі вернісажі, заздалегідь налаштовуєш свою нервову систему на перевантаження негативом. І на почуття провини, що у глибині душі відчуває кожен благополучний спостерігач чужого нещастя або неповноцінності.

Галерея «Ра» і фонд «Мистецтво, культура і наука» відкрили виставку фотографій і малюнків бездомних дітей без фальшивих сліз. Все одно злегка коробить двозначність заклику до потенційних благодійників — допоможіть дітям, вони талановиті. А з неталановитими що накажете робити, лишити на вулиці? Задля досягнення шляхетних цілей усі засоби добрі, але варто шукати найбільш ефективні. Чи не стане виставка пустопорожньою розмовою на користь бідних, котрі так і залишаться без практичної допомоги? Не будемо недооцінювати подвижництво педагогічного десанту, що виїхав до Одеси в квітні поточного року. Він улаштував там майстер-клас для бездомних — з права, фотографії, загальноосвітніх предметів. Досить для самозаспокоєння, але для зміни ситуації — навряд чи.

Уявити собі, як воно бути «дитиною вулиці», нормальна людина не зможе. Попиваючи вино, вітаючи друзів і знайомих. Радіти життю не заважали незвично дорослі обличчя маленьких дітей, що дивилися зі знімків на стінах. Їх знімав і вчив фотографії Вадим Процько. Дикуваті і з великими очима, мов налякані звірята. Одні — вразливі, інші — запломбовані, надзахищені, всі разом — позбавлені теперішнього і майбутнього. За правилом передбачуваності доброчинних проектів, такі обличчя з бездомністю в очах ми й повинні були побачити. Вона — окуляри, крізь котрі діти дивляться на світ. Констатуємо її як факт, без надриву. Душа неприкаяна, але діти звикли до цього, пристосувалися. Бездомність переломлюється в кожному побаченому Олександром Пенчуком, Олексієм Пиріжком, Михайлом Бокуром фрагменті світу — у сплячому нічному подвір’ї, пуделі, що пробігає тротуаром, секторі прибою. Велика сила мистецтва — воно перетворює дитячу депресію на елегійність. Похмурий гумор, але таке й мистецтво.

Яскраві малюнки ще більш юних художників, від 5 до 13 років, настільки ж передбачено геніальні. У цьому віці дитина не підвладна вказівкам малювати як усі, вона творить інтуїтивно. Не зіпсовані освітою діти з вулиці ще розкутіші — просто джерело талантів. Феномен творчості самотніх дітей, як його розуміє куратор Ольга Журавльова, справді існує. Розхитана, переповнена страхами психіка дитини вихлюпується на папір бурхливим потоком абстрактного експресіонізму. У барвистому місиві застигають сильні, недитячі емоції, що вихлюпуються через край. Коли ж погляд дитини зупиняється на чомусь конкретному, то це не принцеси з бантами, а пацюк на прогулянці, могила з хрестом, що закриває обрій... Але найчастіше зустрічається веселка — чекання нового, щасливого життя. І хочеться вірити, що знайдеться добрий чарівник, котрий відчує відповідальність за здійснення сподівань цих дітей.

Приглушити враження від «Дітей вулиці» найкраще в галереї «Тадзіо», де демонструється невечірній ретро-стриптиз (у живописній формі, звісно) Владислава Шерешевського. Шерешевський — «найбільш одеський» із усіх київських художників. Посилено культивує міський єврейський фольклор. Навдивовижу самоіронічний. Іронізувати з приводу власного мистецтва полюбляє мало хто, іронізувати ж із задоволенням, вкладаючи душу клеїти дурня, — ніхто, крім Шерешевського. Він кокетливо посміюється над своєю маленькою слабкістю — небайдужістю до кітчу — солоденького, анекдотичного, міщанського. Тужно озирається на золоту передреволюційну епоху, коли кітч царював самодержавно. Вивуджує звідти миленьке, гарненьке, солоденьке. Зворушливих діточок, багатодітні, мов кролі, сімейства, що сидять довкіл багатого столу, роздавання обідів бідним. А яка вогонь-жінка позує на тлі розкішних портьєр будинків розпусти. Фарбочки блищать, фактурку вилизано. Заземлений салонний постмодернізм не позбавлений певної привабливості. У царині відкриття нових імен галерея «Ірена» випереджає інших. Цього разу вона дала шанс піднятися на художню сцену Світлані Чернушенко, яка дебютує персональною виставкою з вигадливою назвою «Nekartina» (29.06. — 12.07). Погодимося, це — не картина. Тому що це — графіка. Своєю появою Світлана вирішила зробити переворот в «абетковому» раціональному мисленні і «реабілітувати інстинктивно- несвідоме». Ці плани дуже своєрідно візуально втілилися. Темнуваті, схожі на напівзітлілі або обгорілі шматки пергаменту, аркуші асиметрично-динамічно розкладені на підлозі і розвішані на стінах. «Некартини» Світлани роблять очевиднішою неусвідомлену тенденцію, що витає в повітрі. Вона провокує бродіння умів, але поки що не стала модним загальним місцем. У гру твору мистецтва і глядача дедалі частіше вклинюється третій незайвий — простір, що круто змінює звичний розклад. За прикладами ходити далеко не треба, досить подивитися виставку в ЦСМ — Л.Тарасевича і Т.Сільваші. Оскільки тут залягає джерело незвіданих естетичних почуттів, невироблена жила, невдовзі ігри з простором стануть популярними і масовими.

Чим більший у живопису відсоток живопису, тим важче говорити про нього. Не існує вербального еквіваленту його мови. В одесита Володимира Цюпка («Ательє Карась» 26.06—20.07) — майже нерозбавлений ненарратив. Для легкості маневрування в морі кольору за борт полотна викинуті всі чужорідні смисли — метафізика, езотерика, література. Але як тоді накажете переконувати непосвячених, що ось воно, справжнє мистецтво?

Мій смуток невдалого «перекладача» поглиблюється ще й тому, що самому художникові чужа найменша непевність у тому, що він робить. Висловлювання на полотні гармонійні й викінчені. Визначеність цілей і засобів.

Ключ до інтерпретації ситуації знайшовся раптово. Образи Цюпка запам’ятовуються мимоволі, легко, ніби наповнені конкретністю психофізичного стану, пережитого нами колись. Так іноді чужі спогади, розказані випадки з життя здаються реальнішими, ніж власні.

Полотна з серії «Вікна» асоціюються зі «Стогами» Клода Моне. Досліджуючи примхи світлоповітряного середовища, Моне завзято писав один і той самий мотив —різної години дня, за різного освітлення. Цюпко — дзеркальний імпресіоніст, імпресіоніст навпаки. Його «Вікна» відкриваються у внутрішній простір, що відбиває колір, побачений ззовні. У матриці вікна — колір як слід, як спогад про напружене палахкотіння червоної зорі, блякло-рожеві сутінки, зеленувато-сіре мовчання ночі...

Усе, долопотіла до кінця своєю пташиною мовою. Внутрішній досвід, усе таке інше — захоплююся витривалістю аудиторії, яка це перетравлює. Сенсацій би роздобути, та поки що нема де.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56