"Несучасне мистецтво" Акима Левича

Галина Скляренко 14 червня 2013, 19:35
Аким Левич

Читайте також

Цього року художникові виповнюється 80 років. Однак розмова про нього — не тільки данина вдячності й пошанування таланту, а й привід нагадати про цілу епоху в нашому мистецтві, яка залишається і сьогодні незрозумілою, недооціненою і незатребуваною.

В епоху тотального тиражування, копій і підмін київський художник Аким Давидович Левич залишається вірний класичним принципам мистецтва — неповторності твору і тому особистому контакту з глядачем, "не з усіма разом, а з кожним окремо", що можливий тільки при безпосередньому вдивлянні, вчуванні та співпереживанні...

...Неофіційне мистецтво, нонконформізм, андеграунд — ці поняття використовують нині широко і досить часто приблизно. "Нерадянське мистецтво радянської епохи", яке не побоялося — всупереч ідеології, обмеженням і заборонам — "висловити себе", знайти і зберегти свій, нехай негучний, але індивідуальний, авторський, людський голос, позначило чималий період у нашій історії — від "хрущовської відлиги до горбачовської перебудови". Але, спливши мов Атлантида наприкінці 1980-х, сьогодні воно знову майже недоступне глядачеві. В Україні тільки в Одесі існує міський музей мистецтва, де в постійній експозиції представлено твори митців андеграунду. Та й пише про них мало хто. Адже їхні роботи, переважно невеликі за розмірами, камерні, зовсім не ефектні, часто так відрізняються від сучасного мистецтва з його відкритою яскравою виразністю та закличною провокативністю. Але їхні місце і роль у нашій культурі важливі й визначні: адже саме вони відновлювали перерваний соцреалізмом зв'язок традицій, професіоналізму, "творчої поведінки", авторської незалежності.

На долю покоління 60-х випало не тільки відчути "солодке слово "свобода" в короткий період "відлиги", а й сповна відчути на собі довгі роки глухого "застою" — без надії на виставки, зацікавлену критику, суспільну увагу. А ще — відгородженість від великого світу мистецтва, незнання, а тому й нерозуміння його нових тенденцій і напрямів. Ці твори так складно "вписати" в європейський контекст, від якого вони не просто "відстали", а й ішли своїм шляхом. Не спрацьовує тут і зручна схема "мистецтва як боротьби із владою": більшості влада здавалася непорушною, як клімат чи погода, з якою треба було просто навчитися жити... Недарма багато з того, що було зроблено в андеграунді, не витримало випробування часом. Тим на більшу увагу заслуговують художники, яким усупереч усьому вдалося зробити в мистецтві найголовніше — створити свій неповторний світ. Аким Давидович Левич — один із них.

Біографія цього художника багато в чому типова для його покоління. Народився 1933-го, навчався в Республіканській художній школі ім. Т.Шевченка, потім — на живописному факультеті Київського художнього інституту. Його студентські роки стали однією з київських легенд, як і знамените формулювання тодішнього ректора КХІ А.С.Пащенка з приводу чергового відрахування: "Під час літньої практики студент А.Левич захоплено спотворював людей і природу в буржуазно-формалістичному дусі"...

Індивідуальність митця ніяк не вміщається в жорсткі офіційні правила. І хоча спочатку він написав кілька цілком "прохідних" і успішних полотен на теми війни і революції, вже в 1959-му з'явиться його незабутній "Будинок на розі", або "Трамвайчик", з якого й почнеться справжній "живопис Акима Левича": картини "ні про що" і про все — про загадкову невичерпність буднів, про норовливу повсякденність, що ніяк не хоче підкорятися міркам ідеологій і демагогії, про час і людську самоту. Ця робота, яка промайнула на молодіжній виставці 1963 р., познайомила його з Сергієм Параджановим, котрий одразу ж запропонував бути художником його майбутнього фільму "Маленький принц" за Екзюпері, але плани не здійснилися. А життя Левича дедалі більше ділилося на дві сфери: "офіційну" — графіка, незмінного головного художника дитячого журналу "Малятко", де він працює і сьогодні (недарма Аким Давидович любить повторювати, що на його творчості виросло півкраїни), і "неофіційного живописця", картин якого з початку 1970-х до 1985-го не експонували. 1985 року в залах Будинку художників відбулася "Виставка 9-ти", де після багаторічних зусиль йому вдалося показати свої роботи поруч з А.Лимарєвим, Г.Григор'євою, О.Агафоновим, Л.Загорною, В.Морозовою, В.Мамсиковим, П.Сулименком, Ю.Шейнісом. Офіційною реакцією на неї стала розгромна стаття А.Журавля "У полоні ностальгії", яка закликала "перекрити шлях посередності в мистецтво". Але несподівано для себе автор статті вгадав головну тему виставки — ностальгія. Ностальгія за мистецтвом, за справжньою культурою, яка не знищує, не забороняє, а зберігає і продовжує...

Своєрідна живописна манера митця складалася поступово: через короткочасне захоплення абстракцією, постсезанівською традицією. У 60-х він написав серію "біблійних", або "пісочних" (сіро-золотавих за кольором), картин, де, не ілюструючи Книгу книг, розмірковував про вічні основи людського існування, одухотвореність світу. Порівняно з іншими, ці полотна більш графічні, формально загострені, відображаючи властиву митцеві іронічність. Але він обрав інший шлях, захоплений вічною загадкою і магією живопису. Адже як писав великий Едгар Дега: "Живопис видається не дуже складним, поки його не знаєш, але коли знаєш — о! Тоді!.. Тоді зовсім інша річ!". Тепер полотна Левича — це "фрагменти кольорового світу", згустки простору, де досвід живопису початку ХХ ст. несподівано з'єднується з головною вітчизняною традицією — темою "простої людини". На зламі 1960-х — на початку 1970-х Левич пише свої "чорні" полотна: "Хворий собака", "Сліпий", "Розмова", "Жниця", де крізь густу колірну масу проступають окремі постаті, які обережно рухаються в темряві. Мабуть, саме ці роботи стали в українському мистецтві найбільш виразними метафорами андеграунду — життя без перспективи, без глядача. На початку 70-х живописна система художника визначилася повністю. Його палітра стала світлішою, але зберегла свою "нечіткість". "Туманність", "тиша", "неясність" залишаються головними рисами його картин. "Вікна", "Малярі", "Прогулянка", "Гість", "Київський похорон", "Шлагбаум", "Старики і собаки" — трохи сумні, трохи іронічні притчі про нескінченність часу і швидкоплинність людського життя, про ілюзії й розчарування, набутки і втрати. В його картинах є якась подвійна оптика, ніби художник одночасно і розчиняється в своєму живописі, і дивиться на нього стороннім оком. А тому тут нема відкритих емоцій, радше — мудре й іронічне сприйняття світу, здатне знаходити сенс і надію і в геть безнадійних обставинах.

З початку 1990-х картини художника починають експонувати в Києві на групових і кількох персональних виставках, його роботи є в музеях України і знаменитій колекції радянського неофіційного мистецтва у Художньому музеї Зіммерлі (США). Авторові цієї статті вдалося видати два невеликі альбоми про його творчість і унікальну маленьку книжку — "Запитання без відповідей", де Аким Давидович Левич постає перед читачем як чудовий співрозмовник, художник, який мислить самостійно й оригінально, по-справжньому захоплений мистецтвом, у якому його головними критеріями залишаються людяність і розуміння своєї "істинної справи". Проста і сувора міра.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 24.88
EUR 28.34